17 вересня • оновлено в 20:14
Головна Блоги

/ Розслідування

Росія повинна зникнути і з карти свiту, і зі свідомості - легендарний комбат

96т Читати матеріал російською

В заключній частині інтерв’ю командир 503 окремого батальйона морської піхоти Вадим Сухаревський розповів "Обозревателю", про найяскравіші фейки російської пропаганди, яким бачить завершення війни і про власні мрії.

Попередні частини інтерв’ю читайте тут і тут.

- Вадиме, говорячи про війну, ви сказали, що особливо на початку було чітко видно, де чорне, а де – біле. А як вам після тієї визначеності, після тієї ясності потрапляти в мирне життя, де все інакше?

- Абсолютно спокійно. Я не розділяю обурення частини військовослужбовців чи добровольців стосовно того, що "там гуляють, випивають – а у нас тут війна, як так можна, в воюючій країні так не повинно бути". Я кажу: навпаки! Якщо люди дозволяють собі там відпочивати – значить, ми тут добре робимо свою роботу.

- Цілком згодна. Але я запитувала трошки про інше, більше про здатність сприймати неоднозначність мирного життя після чіткої визначеності життя на війні.

- Коли я туди потрапляю, у відпустку їду— у мене сім’я, у мене дитина, навіщо їм жити війною або вислухувати від мене?

Якщо чесно, не можу змусити себе поважати людей, які розказують про свої "бойові подвиги". Це неправильно.

- Вам вдається переключатися?

- Абсолютно. Якщо я на службі, я, переступаючи поріг і сідаючи в машину зранку, переключаюся миттєво. На службі, чесно зізнаюся, у мене 60% сказаного – це мат. Але вдома, наприклад про це ніхто навіть не здогадується.

Моя дружина вперше почула, як я спілкуюся на службі, коли я з нею розмовляв по телефону, а потім сказав: "ану, почекай"…

- Напевно, вона була дещо шокована почутим?

- Там був повний шок! Вона хвилину не могла слова сказати. Сказала лиш одну фразу: хто це був? Кажу: я був...

- Для вас перебування тут, війна загалом - це робота чи щось більше?

- Скажу так: це робота, яку я люблю. Звичайно що більше!

- В тому числі, і через оті спогади? Через оту злість, про яку ви казали?

- Повторював і повторюю: смерті своїх хлопців я не пробачу нікому. І ніколи.

- Я думаю, зайве запитувати, чи ви після завершення війни плануєте продовжити служити в армії…

- Подивимося. Я ж також не залізний…

- А якби вирішили піти, чим би займалися?

- Чим би займався? Фермерством.

- Несподівано.

- Я мрію про свою хату, про землю. Вихідну допомогу потрачу на тракторця якогось.

- Максимально мирна мрія.

- Я сам - з Західної України. Змалку з батьком свої 9 соток відкопував лопатою. Тому і мрію про трактор.

Можливо, полювання, рибалка. В мене дружина з Чернігова. Там Десна, дуже гарні місця.

- А з Маріуполем ви не зрослися за цей час?

- Чому? Маріуполь - це уже частинка мого життя. Єдине що – страшенно не вистачає України. Люди вперто не розмовляють українською. А я хочу, щоб моя дитина розмовляла виключно українською мовою. І я розумію, що ця атмосфера для неї не підходить. Я хочу віддати її в українську школу, щоб вона російською мовою навіть не цікавилась.

От чому Маріуполь – ні. Тут ще дуже багато часу потрібно, щоб хоча би якийсь відсоток перейшов на українську.

Хоча тут є люди, які, коли я їх підвожу, виходять з машини зі словами "Слава Україні!".

- А взагалі повернути мізки людей, сердця людей— це посильна задача для нас?

- Я думаю, що так. Потрібна планова робота, особливо засобів масової інформації і, відповідно, всього решта. Інформаційна війна – вона ж триває. Вона не закінчується. І 2014 рік, і всі ці події – її результат. А люди, які там сидять – це якраз жертви інформаційної війни.

- Ми вже трохи торкалися теми, у які вигадки вірять жертви російської пропаганди. А які самі дикі чутки чи легенди про українських військових доводилося чути вам?

- У нашому підрозділі, наприклад, ми якось пекли буряк у фользі. В Ютубі це відео набрало кілька мільйонів переглядів – і все це з купою коментарів, що ми їмо... серце сєпара. Його ще й досі можна знайти в інтернеті.

- Серйозно знайшлися люди, які повірили?!

- Ще й скільки! Вбийте в Ютубі "Як карателі їдять серце сєпара" - так і введіть. Подивитесь. Ми там в темряві фольгу розкладаємо, буряк їмо – і оце "О, серце сєпара…". Там такий вереск стояв! У Кісєльова навіть це відео показували.

"Серце сєпара" - це взагалі класика. Я ж кажу, там більше мільйона переглядів.

- А з того, що вам люди в очі казали? Чи боялись?

- Прикол був у тій самій Георгієвці. Перші години після бою. Ми тільки відбили їхній блокпост. Тільки стали там і підняли український прапор. Аж тут – мама з донькою. Дівчинці десь років 14-15. І вони так на мосту попід стінкою проходять – обережно так… Я думаю – підбадьорю їх трохи. Посміхнувся їм – і кажу: Та ви йдіть, ми вас їсти не збираємось. А жінка, з опаскою такою: "Точно?"...

Кажу бійцю: піди візьми сухпай, дай їм – щоб зрозуміли, що ми не голодні.

- Жах…

- Далі була ще історія про румунів під Слов’янськом. Ми взяли сєпара. І я вже не памятаю, як – в діалозі воно йшло, щось бійці його там грузили, а він і каже: "Та вы вообще тут – иностранные наемники!". А я й питаюся: "И откуда мы, по-твоему?". – "Вы – румыны!".

- А чому румуни?

- Мене теж зацікавило. Питаю в нього: "А тебя не смущает, что я с тобой по-русски разговариваю?". "Хорошо вас учили!". Я тоді повертаюся, кажу: Саня, клич правосєків. "Не наааадо!!!".

- А вони правосєків найбільше боялися?

- Так. У 2014-му "Правий сектор" - це тоді було щось! Ми таких неговірких розколювали – лиш однією фразою "Клич правосєків". І зразу ж: "Не надо! Я все расскажу!".

По-різному було…

- Ви воювали і в Луганській, і в Донецькій області. Можете порівняти людей тут і там. Вони відрізняються чимось між собою? В чому особливість головна тих і інших, на вашу думку?

- Луганське населення більш лояльне, ніж донецьке. Донецькі, особливо там, на півночі, як на мене, взагалі упороті. Вперті – і не здатні сприймати іншу думку.

- А чому так, як гадаєте? Навряд чи справа – тільки у спільних з Росією кордонах, бо вони є і на Луганщині…

- Історичні фактори, швидше за все. Сюди ж штучно завозилося населення з Росії – щоб піднімали промисловість. Тюрми і все решта… Мені здається, що це теж вплинуло.

- Яким, до речі, ви бачите найімовірніший сценарій закінчення війни?

- Особисто мені дуже подобається ідея з миротворцями.

- Але ж це не буде кінець.

- Абсолютно. Кінця не буде апріорі. Допоки Російська Федерація зацікавлена в Україні, жодного завершення бути не може в принципі.

- То виходу немає?

- Є варіанти. Наша задача - мінімізувати. Те, що ми показали зуби і характер, те, що ми нарешті за 20 років незалежності від політичної проституції перейшли до певного вектору дій — це вже велике досягнення.

Мені як громадянину завжди було найбільше боляче і образливо те, що ми виляємо, як повія, від Росії до Європи і назад. І ніяк не можемо визначитися.

- Ну, тепер-то вже точно шляху назад немає.

- Я на це дуже сподіваюсь. І для мене це найбільша перемога. А питання повернення територій – вже більше справа принципу.

- Чи є у вас якесь місце, з яким ви пов’язуєте майбутню перемогу? Місце, де ви чітко зрозумієте: ось воно – завершення війни?

- Мрії є, звичайно. Таких точок багато.

Однозначно, війна завершиться на кордоні. Це як мінімум.

Що ж стосується мене, то моє прізвище – Сухаревський. У мене є молодша сестра, Ксенія. А в Москві є площа і станція метро імені Ксенії Сухаревської.

Так от: я би хотів, щоб війна закінчилася там.

- Хороша мрія. Шкода, поки не дуже реалістична.

- Якщо розглядати силовий варіант – то це, звичайно, повернення наших старих кордонів.

- Ну, з Кримом це буде складно.

- Так. Але оскільки я розумію, що населення Криму як українці – воно загублене – то мені особисто воно в принципі сто років не здалося.

А загалом – це вихід на кордони. За 24 роки незалежності всі переговори щодо демаркації кордону зривалися російською стороною. Тому демаркація так і не відбулася.

І я хочу дослужити до того моменту, коли це станеться. Для мене війна буде закінчена тоді, коли відбудеться демаркація кордону. І щонайменше пару кулеметних чи ракетних установок з тепловізійними прицілами буде направлено в той бік, на північ. І встановлені вони будуть на якійсь стіні, на зразок ізраїльської.

- Стіна потрібна таки?

- Обов’язково. Як мінімум - протитанковий рів.

- А чи маєте ви припущення, скільки часу має минути, аби хоча б нейтральні стосунки у нас з Росією встановилися? Чи, в принципі, вони не для всіх зіпсувалися навіть, попри те, що вже чотири роки триває війна?

- Ми ж прекрасно знаємо, що в цій війні для дуже багатьох "винен" Порошенко і хто завгодно, але не Путін і не росіяни. Інакше як дебілами та імбецилами я цю верству населення назвати не можу.

Можете так і написати: олігофренія ступеня ідіотизму.

- А для адекватних? От скільки поколінь, на вашу думку, має змінитися?

- Я скажу так: мрію про те, щоб взагалі ніяких відносин з Росією ніколи більше не було. Щоб таке поняття, як Росія, взагалі зникло – як з карти, так і зі свідомості.

Хочу, щоб до Уралу дійшли китайці, а територія від Уралу до України вважалась "зеленим мисом", як в історії. Як Кубань.

Повірте, від цього всім буде тільки краще.

Ти ще не читаєш наш Telegram? А даремно! Підписуйся

Читайте всі новини по темі "Російсько-український конфлікт" на сайті "OBOZREVATEL".

0
Коментарі
1
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Щоб проголосувати за коментар чи залишити свій коментар на сайті, до свого облікового запису MyOboz або зареєструйтеся, якщо її ще немає.
Зареєструватися
Показати коментарі
Нові
Старі
Кращі
Найгірші
Коментарі на сайті не модеровані

Блоги / думки

ads pixel