Козаки - сіль або перець України
"Обозреватель" розпочинає новий цикл статей під загальним заголовком "77 міфів української історії". Саме стільки ми нарахували нісенітниць і небилиць, які випадково або навмисно зробили частиною того, що ми гордо іменуємо національної літописом. Що з цього казки, а що бувальщина, вирішувати вам. Ми ж постараємося привести неупереджені факти, які донесли до нас історичні хроніки і свідчення очевидців тих далеких і не дуже далеких подій. Як кажуть, немає нічого більш непередбачуваного, ніж історія, яку переінакшують на догоду тій чи іншій доцільності. Обтрусити "пил століть" і здерти "лакування" істориків спробуємо і ми. Ну а ви, дорогий читачу, як звичайно, можете висловлювати свою думку про це в коментарях .
Українське козацтво
Українське козацтво ... Мабуть, в сучасній Україні немає більш популярною і одночасно романтичною теми для розмов. Не тільки в середовищі національно-гуманітарної інтелігенції, але і в самих високих політичних колах. Як мінімум, для Президента відродження як самого козацтва, так і властивих йому традицій явно стоїть десь на одному рівні з трипільською культурою, єдиною українською нацією і бджільництвом. Недарма засоби, вибивані Секретаріатом глави держави на відродження "Гетьманської столиці" в Батурині, порівнянні з додатковими асигнуваннями на оборону. Не дивно, що і кількість "козачих об'єднань" в нашій країні, з відповідним "штатом" "гетьманів", "кошових" та іншої ряженой братії, зросла до такої величини, яка не снилася навіть у часи "Руїни" - 30-річних громадянських воєн після смерті великого Богдана.
А може, і правда, в прогресуючому "розмноженні неоказаков" нічого особливо поганого немає? Міф про Козаччина адже однозначно здається шляхетніше для підростаючого юнацтва, ніж, скажімо, міфи про благородних бандитів з серіалів на кшталт "Бригади". "Лихий воїн" і "шукач пригод", "ревнитель православної віри", "захисник українського народу" від загарбників - одним словом "лицар без страху і докору". Вибір образів більш ніж достатній для будь-якого смаку - від індивідуально-авантюрного до націонал-державного і навіть традиціоналістської-релігійного. Як кажуть, "чим би дитя не тішилося - аби батіг в руки не брало". Втім, намір потрафити останньому явно простежується в президентських спробах узаконити якісь "козачі формування", явно зростаючих із спроб знайти собі хоч скільки-небудь надійних "силовиків" у ситуації катастрофічного падіння рейтингу.
Українці, поляки чи тюрки?
Тим часом при спробі зазирнути в історію ситуація з козаками не виглядає настільки однозначно "рожево-романтичної". І навіть просто однозначно зрозумілою. Починаючи вже з ну дуже цікавого питання їх появи на світ. Хоча час появи козацтва губиться в глибині століть, формально датою заснування Запорізької Січі прийнято вважати 1552 - коли Дмитро Вишневецький побудував у пониззі Дніпра відповідний замок для своєї ватаги. До речі, постать цього знатного польського шляхтича, одного з предків впливового магната Єремії Вишневецького, найлютішого ворога української незалежності, побічно показує, наскільки "українським" було січове військо.
І правда, козаки, як явище, з'явилися на фактично "нічиїй землі", "Дикому Полі", великих просторах південніше Черкас і до самого Криму. Там не було постійного населення: татарам взимку не було корму для їх стад, а населення тодішньої Литви (пізніше - Речі Посполитої) не ризикувати осідати в зоні можливих набігів тих же татар. Оживало Дике Поле тільки влітку - на ньому промишляли мисливці, бортники з півночі і пастухи з Півдня. Зустрічі між ними не завжди закінчувалися мирно - тим більше, завжди була спокуса додатково поживитися і за рахунок продажу полонених у рабство. І, звичайно ж, більше шансів на перемогу було у більш організованою і згуртованою "команди", а не у "одинаків".
До речі, щодо походження козацтва існує цікава гіпотеза, згідно з якою "у витоків" освіти цієї сили стояли аж ніяк не тільки жителі території сучасної України. І правда, "уходники", люди, що біжать від гніту свого суспільства, були ж не тільки в тодішній Литві, але і в тому ж татарському Криму. Саме слово "козак" - "смілива людина", "молодець", "хлопець" - тюрського, а не слов'янського походження, разом із ще десятком найважливіших козацьких термінів ("кіш", "бунчук" і т.д.).
Православні "яничари"?
Так само спірним виглядає погляд на козаків як на якийсь "православний військовий орден". Так, на території Січі (і поблизу неї) заборонялося перебувати жінкам. Хоча, в принципі, козаки і могли мати сім'ю - але "подалі", в оселях. Однак, за деякими даними, перший православна церква на Січі була побудована лише в 1630 році. Крім того, історія зберегла перекази про козаків-"характерників", мали особливі психотехнические навички. Наприклад, гіпнозу, за допомогою якого вони могли дізнаватися важливу інформацію у полонених, проходити непоміченими повз ворожих вартових і т.д. З християнської точки зору, все це швидше "магія", "сатанізм", а не "дари віри".
Цікавий непрямий факт: незважаючи на оспівування героїв, замордованих турками, жоден з них до цих пір так і не був канонізований. Хоча, приміром, у Росії щосили йде підготовка до канонізації окремих учасників "чеченської" кампанії - начебто вбитих за відмову зректися віри і прийняти іслам. Так що особливої ??аналогією з православним монастирем або навіть духовно-лицарськими орденами Заходу по відношенню до Січі провести складно.
Проте аналогія з одним "духовно-лицарським" орденом тут все ж є. Подібні порядки існували у ... яничар! Правда, на основі "суфійської" духовності в рамках ісламу. Все інше було разюче схоже. І обітницю безшлюбності (скасований султанами лише наприкінці 16 століття), і життя в казармах із загальним господарством і харчуванням, і фактична виборність начальства (у яничарів це реалізовувалося на основі старшинства за віком та бойового досвіду). Навіть комплектувалися ворогуючі між собою яничари і Січ за схожими принципами - в "корпус" забирали дітей з завойованих країн, примушуючи їх забувати про Батьківщину. На Січ йшли хоч і добровільно, але також фактично відмовляючись від всіх зобов'язань колишнього життя. Точно так само надходять йдуть в монастир - для служби Богові. Але кому йшли служити "в запорожці"?
Війна - мати рідна
Ніякої оспіваної нині "вольниці" у війську запорожців не було - там панувала залізна дисципліна, яка не поступається монастирської або тієї ж яничарською. Так, між походами бійці могли днями не вилазити з шинків, але пияцтво в поході каралося смертю. Так і на прості бійки начальство закривало очі (і навіть заохочувало - як свого роду "бойову підготовку"), але за вбивство побратима по зброї покладалася страшна кара - закопування живцем разом з убитим. Остання обставина, правда, не дуже заважало набагато більшого кровопролиття під час обрання нових лідерів або їх зміщення за ті чи інші невдачі.
Лідери ці, незважаючи на свою "виборність", також були аж ніяк не "оперетковими фігурами". І верховний лідер козаків гетьман, і командувач силами Січі кошовий отаман, і командири рангом подрібніше мали цілком реальну владу. Іншого й бути не могло - анархія під час війни закінчилася б неминучою поразкою і сумнівним вибором між смертю і рабством. А воювати запорожці вміли непогано - в цьому, як раз, сучасні апологети Січі не надто перебільшують.
Правда, образ "козака на баскому коні" як головної ударної сили запорізького війська не занадто историчен. Мати десятки тисяч коней "під рушницею" було просто не по кишені бідним козакам (яких і була більшість), та й сховати їх за стінами Січі у разі облоги було б просто неможливим. "Кістяком" козачого війська були піхотинці, на той період часто перевершували своїх колег з армій інших країн. Так, важливим елементом їх тактики було використання "фортифікаційних споруд" - окопів, траншей і іншого - практично в кожному бою, що зводило до мінімуму бойові втрати і робило цю піхоту майже непереможною. З іншого боку, саме тому козаки не надто любили воювати взимку - коли промерзла земля погано піддавалася їх "саперні лопатки".
Напад - кращий спосіб захисту?
Мабуть, головним елементом "підміни понять" у військовій історії Запоріжжя є інше - спроба представити дії козаків як ледь не "української армії" з єдиною метою "захисту рідної землі" від загарбників. Ну, право, яке "оборонне значення" мав похід загону гетьмана Сагайдачного до Москви - якщо, звичайно, не перебувати в полоні міфу про "москалів, одвічних ворогів українців"? Тим більше, навіть якщо це й так: невже кращий спосіб боротьби з цими самими "москалями" - воювати пліч-о-пліч з набагато більш небезпечними для українців польськими панами?
Право, захищати рідну землю можна було б і більш ефективно. Наприклад, розставити протягом тисяч кілометрів по північній межі Дикого Поля сигнальні вежі - щоб дозорні вогнями могли за хвилини оповістити головні сили в Січі про напад ворога. Після чого козацька кіннота могла б якщо не перешкодити набігу чергового татарського мурзи, так хоча б на зворотному шляху забрати у нього співвітчизників-полонених, а самих загарбників "порубати в капусту".
Замість цього запорожці, крім частіше випадкових сутичок з загарбниками, влаштовують набіги на той же Крим і навіть на чорноморське узбережжя Османської Імперії. Набіги, вельми ефектні в чисто військовому відношенні, але дуже сумнівні щодо політичному. Ну, правда: порушили економіку ворога, повбивали місцеве мирне населення - а далі що? Виправляти втрати ворог все одно буде за рахунок відповідних набігів на Північ. Цікаво зауважити, що за всю історію Туреччини війська великих держав вторгалися на її територію лише одного разу - в 1919 році, та й то, лише в окремі міста. Річ Посполита і Росія в пору свого розквіту цим також "не гріши". А здійснювати звичайні "походи за здобиччю", видно, було якось не до лиця дійсно мудрим політикам навіть у той нецивілізоване час.
Особливо розчулює спроба виправдати нальоти на турецькі кораблі і багаті чорноморські міста бажанням "звільнити нудяться там полонених". Жінкам поруч з козаками взагалі не належало перебувати. А якщо їм "пощастило" по дорозі в чий-небудь гарем виявитися на взятій на абордаж турецькій галері - "звільнення" полягало тільки у відправці на морське дно. Та й козацькі "чайки" - це ж не великотоннажні кораблі. І вони і так "під зав'язку" набиті воїнами, гарматами і провіантом. Куди ж в них ще звільнених полонених садити - особливо, коли всякого "барахла" взято у вигляді "контрибуції" вище даху?
"Махновці" 17 століть
Насправді, підоснова усього вищесказаного визначається досить просто. Якщо змити романтичний "флер", запорізьке воїнство являло собою звичайну "банду". А як ще назвати ватагу озброєних людей, що не підкоряються державної влади (або підкоряються символічно), та ще й перебувають під командуванням "отамана"? Разом з обов'язками солдатів регулярної армії більша частина козаків (окрім "реєстрових") була позбавлена ??і хоч якого-небудь платні. А на що ж жити десяткам тисяч лихих чоловіків в дикій місцевості? Їхні сім'ї, позбавлені на багато місяців головного годувальника, самі потребували допомоги. До торгівлі запорожці теж були не надто звичні, залишалося одне - грабіж, для ідеологічного виправдання якого і знаходилися причини "боротьби з ворогами народу". Будь то кримчаки, турки або навіть поляки. А коли після прийняття Брестської Унії з'явився ще й привід "утиски православної віри" ...
Взагалі, "під гарячу руку" "січовиків" могли спокійно потрапити і самі українці - якщо "чергового ворога" під рукою в даний момент не було (або він був занадто сильний). Факт відображений навіть в народному фольклорі. Ось уже кілька століть існує народна пісня про "дівчину Галі", яку її горе-"захисники" козаки "прив'язали за сосну косами" і спалили живцем - думається, попередньо чимало "повеселившись" над нещасною. А вже те кількість українців, яких повбивали ворогуючі між собою гетьмани, не снилося ніяким полякам, туркам і навіть ненависним "москалям" разом узятим. І правда, чого церемонитися - неприязнь між "козаками" і "гречкосіями" (останнім наказується "Не варнякати", виконуючи накази "еліти") була повсюдним явищем. Її "відгомони" успіхом де-факто існують до цих пір у відносинах між "національно-свідомих" Галичиною з її ставлениками і рештою України.
Але якраз ця методологія "гегемонів" не так небезпечна - в силу того, що її не надто афішують. А ось культивування "козачого духу" - якщо тільки його "адепти" самі розберуться що до чого - може виявитися серйозніше. Адже порядок "військової демократії", з загальної виборністю начальства, при якому право голосу мають лише озброєні люди, - це, в кращому випадку, "архаїзм". Але якщо його спробують ввести в життя - це означає, як мінімум, повний злам існуючого конституційного ладу і демократії загальної. Як максимум - розпад єдиної держави безліч добре якщо просто нових державних утворень, а не просто звичайних банд в дусі "махновців", контролюючих окремі території.
Втім, до останнього у нас навряд чи дійде - у всякому разі, через козачих організацій. Їхня доля - фольклорні зльоти і гопак. Справжні ж "гетьмани" України - її нинішні топ-політики зі своїми прихильниками, гризуться між собою з середньовічним несамовитістю, нітрохи не зупиняючись навіть перед ризиком перетворення своєї країни в нову "Руїну".