"Регіони" на помаранчевій хвилі

Цікавий факт: деякі політичні експерти вважають, що перемога "помаранчевої" революції сприятливо подіяла і на Партію регіонів. Мовляв, їй вдалося роздобути досить багато, і тепер тільки від самих "регіоналів" залежить, чи зуміють вони розпорядитися отриманими перевагами.

Нагадаю, що Партія регіонів прагнула показати себе ще в кінці третього скликання, вже в 2001 році "регіонали" створили власну фракцію. Правда, "донецькі" не відчували в собі сили протистояти Леоніду Кучмі. На виборах 2002 року "регіонали", які увійшли до блоку "За єдину Україну", не тільки зробили, можливо, найсерйозніший внесок у перемогу блоку в загальнодержавному масштабі, а й перемогли у всіх мажоритарних округах в Донецькій області. Партія регіонів навіть намагалася демонструвати власні амбіції, до останнього часу відмовляючись входити до складу єдиної "заедістской" фракції.

Втім, благовременно вихід на політичну арену в масштабах країни Віктора Януковича дозволив Партії регіонів ще більше усвідомити власну значущість. Цікавий і показовий факт - Віктор Федорович отримав жезл партійного вождя буквально через кілька днів після затвердження програми свого уряду, який надавав на рік захист від відставки руками законодавців. Правда, після цього йому довелося до середини квітня 2004-го, майже рік перебувати в болісному очікуванні. Поки Янукович "окукливается" в наступника Леоніда Кучми, ведена ним партія (з цілком зрозумілих причин) різких рухів не робила. Нелюбов Леоніда Даниловича до надмірно самостійним політичним проектам добре відома, і підставлятися під удар караючої президентської долоні ніхто не хотів.

Не можна сказати, що кампанія 2004 року повністю йшла по заданому "регіональними" штабістами алгоритмом. Їм дозволили проявити службову запопадливість хіба що 31 жовтня 2003 року в столиці Донбасу, зриваючи з'їзд "Нашої України". В іншому Віктору Януковичу довелося бути досить керованим кандидатом у президенти. Багатовекторність впливу на нього негативно відбилася на спробах розширити простір для політичного маневру. Скажу більше - після закінчення президентської кампанії багато хто припускав, що нова влада буквально виконає роздані на Майдані обіцянки. Принаймні, добрі півроку після виборів Віктор Янукович був тихіше води, нижче трави - поводився спокійно і правильно.

Але переможці виявилися не те щоб великодушними, скоріше - безтурботними і самолюбними. "Помаранчева" команда витратила багато часу і сил на внутрішні розборки, тому спробувати нейтралізувати основного противника не вдалося. Арешт Бориса Колесникова і БТР біля офісу Ріната Ахметова в даному випадку - не в рахунок. Парадокс в тому, що пасивність влади тільки підштовхнула Партію регіонів до активізації дій. Коли ж всередині нової владної команди спалахнув криза, "регіоналам" залишалося одне - дочекатися, щоб до них звернулися за допомогою. Чи варто дивуватися, що Віктор Янукович дозволив запросити себе на Банкову, щоб підписати меморандум взаєморозуміння між владою й опозицією. Забавно, але політик, офіційно визнаний головним опозиціонером восени 2005 року, за пару місяців до цього не був упевнений у збереженні крісла партійного лідера. Але ситуація кардинально змінилася, владі довелося політично розплатитися за власне прагнення розмножуватися брунькуванням. "Донецькі" ж, які здобули собі закон про недоторканність депутатів усіх рівнів, стали не в приклад минулого активними і самостійними. Ще один цікавий момент - "регіонали" не стали створювати Блок Януковича, до чого були об'єктивні передумови. Думається, відлякала їх не непристойна абревіатура цього проекту, швидше, партійні ляльководи вирішили зробити ставку на Віктора Федоровича як на політичний таран і не тягнути за собою інші партії.

Тут необхідно невеликий ліричний відступ. Партія регіонів відрізняється схильністю до регулярної заміні своїх вождів. Володимир Рибак, Микола Азаров, Володимир Семиноженко були попередниками Віктора Януковича на посту партійного лідера. Часом здається, що кожному "наказному гетьману" Партії регіонів було поставлене завдання, після виконання якої його виводили з першого місця, поступаючись тим самим дорогу новому політичному менеджеру, ще більш жадібному до владних висот. Якщо слідувати цій логіці, то після парламентських виборів і Віктору Януковичу належить поступитися своєю посадою.

На користь цієї версії говорить і значна активізація Ріната Ахметова. Рінат Леонідович не тільки отримав фартовий сьомий номер у виборчому списку Партії регіонів, а й наситив своїми людьми першу, гарантовану прохідну сотню цього списку. Це дало підстави деяким політологам припустити, що саме неформальний лідер "регіоналів" буде реально претендувати на прем'єрський портфель після парламентських виборів. Звичайно, велика спокуса зробити з Ахметова "українського Берлусконі", але все ж не будемо поспішати - життєвий шлях "всемогутнього Ріната" не дає підстав чекати від нього поспішності у прийнятті рішень. Швидше, Ахметов віддасть перевагу роздивитися і набратися досвіду на печерських пагорбах.

Вітчизняна політична практика свідчить, що для прискорення політичної ідентифікації політичній силі іноді непогано опинитися в опозиції. Втім, далеко не факт, що Партія регіонів стане, як прогнозує, наприклад, Роман Безсмертний, головною опозиційною силою. Не виключено її безпосередню участь у формуванні уряду. Технологічна команда, що працює з "регіоналами", користується лідерством партії у виборчому марафоні і планомірно обкатує різноманітні політичні ініціативи, вкладаючи їх в уста партійного вождя. Тільки в 2006 році під час різних публічних виступів Віктор Федорович видав практично повний набір різноманітних ідеологем. Очевидно, після парламентських виборів на їх основі і буде лепіться нова програма Партії регіонів як центристської сили з виразним регіональним акцентом.

Хоча фракція Партії регіонів, ймовірно, буде найбільшою в парламенті п'ятого скликання, не варто думати, що їй під силу поодинці стати законодавцем мод в українській політиці. Втім, на руку "регіоналам" чисельна слабкість носіїв признанно-обкачаних ідеологій начебто соціалістів і комуністів, а також ідеологічна рихлість обох частин "помаранчевої" команди - і "Нашої України", і БЮТ. Парадокс - але "помаранчева революція" не лише продемонструвала управлінську слабкість революціонерів і їх патологічну схильність до дрібної інтризі, але й змусила основну програла силу модернізуватися, щоб відповідати зростаючим вимогам поточного моменту і суспільним очікуванням. Так що Партія регіонів, яка призведе до парламенту захисників інтересів великого національного бізнесу, має шанс скористатися певним затишшям і вирішити актуальні для себе питання. Серед них - поява нових публічних фігур (діючих явно недостатньо), кристалізація ідеології і вибудовування політичної структури на місцях. Очевидно, що під ці завдання будуть потрібні нові вожді, і далеко не факт, що всі вони сьогодні на політичній авансцені.

Євген МАГДА, DailyUA