Сил вже не було, щоб лягти по-людськи померти ...

Василь Іванович Опирайло (91 рік, живе в райцентрі Нові Санжари Полтавської обл.)

На початку 30-х я навчався на робітфаку на землевпорядника в сусідньому райцентрі (Кобеляки). У 1932 році в наші місця прийшов сильний голод. Наша сім'я складалася з семи осіб. Батько працював службовцем в райвиконкомі, отримував мало. У 1932 році, пам'ятаю, це 180 грамів хліба на день (на себе, а на сім'ю він не отримував нічого). Було дуже важко. Люди виходили за місто. Де галявинка - їли молочай, калачики, паслися, як скотина.

Дві сестри поїхали в Київ до знайомих, стали працювати, отримали хлібні книжки (були такі документи на отримання хлібного пайка), так-сяк прожили цей час. Наш робітфак до того часу розпався. Нам сказали: хто хоче, може їхати в Харків, продовжувати навчання. Те, що старші діти роз'їхалися по великих містах, допомогло вижити і нам, і решті в сім'ї. У Харкові я отримав хлібну книжку. Дали 400 грамів хамси і 400 грамів бринзи. Ось тобі на місяць, хочеш їж, хочеш дивися. Але це краще, ніж нічого. Потім дали ще. Протримався перший час, хоча постійно шукав поїсти.

По закінченні навчального року, навесні 1933-го, нас мобілізували під село Сахновщину (біля райцентру Лозова Харківської області) на сільгоспроботи. Як виявилося - тому, що не було кому вийти в поле. У мене в той час ноги вже були пухкі через голод. Я знав, чим це загрожує, але виходу не було. Нам видали на дорогу по три порції хліба. У вагоні навпроти сидить дядько, опухлий. Каже: дай мені шматок, я тобі нову сорочку віддам. У мене совісті не вистачило брати. Кажу, нате вам хліб, не треба мені сорочки. Коли ми приїхали на місце, побачили моторошні картини. У кожній хаті лежали або опухлі, або мертві. Один лежить на ліжку, інший на печі, третій - на підлозі. Сил вже не було, щоб лягти по-людськи померти. Коли нас квартирували, ми відмовилися від житла. Куди нас ні направляли - скрізь стояв сморід від мертвих тіл. Їх ніхто не вивозив. Сил не було, людей не було, щоб вивезти і поховати. Настала збиральна. Селяни як могли - рачки, з палицею, з двома палицями - виходили за село, сідали, колоски розминали да їли. Працювали дуже важко - на кінних лобогрейках-жниварках. З Харкова привозили мізерна кількість круп. Серед нас, 18 робітфаківці, було чотири дівчини. Вони варили баланду да годували інших. Ось так ми і вижили.

Наш бригадир один ховав померлих. Сам укладав на повозку, сам возив, сам засинав. Він не був розпухлим. Може, в конторі що діставав. Збиральна 1933 була успішною. Ми отримали по 50 кілограмів пшениці і трохи грошей від колгоспу, повернулися до Харкова. Але голод тривав. Він був і в тодішній столиці України. Комендант нашого гуртожитку, багатодітний, сидить розпухлий. Кажу хлопцям: давайте хоч по гуртку йому зерна отсиплем. Так він впав на коліна, обхопив чиюсь ногу, повзає, черевики цілує. Страшно все це й сумно. Так страшно, що розповідати не хочеться.

Олександра Іванівна Опирайло (85 років, дружина Василя Івановича Опирайло).

Наприкінці 20-го року ми жили в одному з сіл Козельщинського району Полтавської області. Батько наш був одноосібником. Він дуже любив своє господарство - 6 гектарів землі. Мав худобу, а також кінну молотарку, їздив по людям, молотив. Жили ми з батьком, матір'ю, бабусею, а дітей було нас троє. У 1929 році почалася колективізація. Батько не пішов у колгосп. Комуністи вдиралися в кожен дім, агітували за колгосп. Потім, як зрозуміли, що від нас толку немає, зовсім сказилися. Пам'ятаю, ми готувалися до Великодня. Увійшли активісти, один схопив бабусю за руки і став кричати: "Скажи-ка, гадина, якою завтра свято?". Бабуся плаче, всі кричать. Він кинув бабусю, вистачає подушки да жбурляє до порога. Поганці. Що творили в чужому дому! Назбирали по селах скринь да наставили один на одного в нашій хаті. Так і виселили.

Скоро нас розкуркулили: просто вигнали з дому, а все господарство - худобу, начиння, інвентар - забрали в колгосп. Кричати і плакати було марно. Перейшли до батькової сестри. Одного разу вночі комуністи прийшли і до батька: "Одягайся, підемо". "За що?". "Не виконав план по хлібозаготівлях". Батько пізніше розповів, що було далі. Забрали в Козельщинську в'язницю. Просидів тижнів два, чекав суду. Присудили десять років ув'язнення (і ще, пам'ятається, кілька років неповернення у село). Повезли їх на північ. Батько був трохи грамотний, йому вдалося влаштуватися в контору і жити порівняно безбідно. Арештанти працювали в місті Димитрове, будували канал Москва - Волга. Всі ці люди суцільно були розкуркуленими українцями. На роботу ганяли за десять кілометрів. Туди йдуть, назад частину везуть мертвими на возах-безтарку. Отця врятувала грамотність. Він весь час писав прохання про звільнення, і нарешті (уже перед самою війною) його відпустили. Нам, які залишилися, є було майже нічого. Батько закопав буряк в ямі на городі. Щоб не було видно, землю зорати. А сусід доніс. Приїхали з возом комуністи. Ми поховалися по кутках, кричимо: "Мами немає вдома". Тоді вони поїхали на город, викопали всю буряк і відвезли. Пам'ятаю, один комуніст ходив постійно до нас, заглядав у горщики. Мама пакуночок з насінням (на весну сіяти) накрила килимком, мене зверху посадила. Цей партійний запитує: "На чому ти сидиш?". Відповіла, що на стільці, так він відстав. Ціле літо я ходила в поле, збирала втрачені після жнив колоски, несла додому. Мама побачила, теж стала ходити, та й братів моїх (їм було року по чотири) просити іноді. Ще, пам'ятаю, сусідські хлопці полізли на дерево, витягли сорочат з гнізда і зварили з них суп.

У тому ж році мати відправила мене до дядька в райцентр Нові Санжари. Там я і прожила до самої війни. Ну а сьогодні ми живемо, можна сказати, безбідно. Отримуємо з чоловіком на двох 700 гривень пенсії, жити можна. Ось тільки здоров'я зовсім немає. Чоловік все пробує відкласти грошей на похорон, та не відкладе ніяк. Видно, так нас і поховають без труни.

Раїса Іванівна Чініна (81 рік; голод пережила в місті Кобеляки Полтавської області; зараз живе там же)

У нашій сім'ї було троє дітей, крім мене - брат і сестра. При НЕП ми жили дуже добре. Мама була прекрасною кравчинею. Вона не тільки шила, але навіть тримала учениць. У неї була ціла колекція суконь, оформлених в українському дусі. Батько власноруч збудував нам будинок; його дуже цінували в промартілі, де він працював і токарем, і слюсарем, і колісником, і теслею, і косарем. У 1932 році я пішла одразу в другий клас школи, бо була здатною. Коли почався голод, ми все одно ходили до школи. До тих пір, поки наша вчителька не впала на уроці без сил. Наступного дня вона померла. Більше наш клас в школу не ходив: нікому було вчити. Оскільки ми не були колгоспниками, то купували хліб у магазині. Але хліб там скоро зник. Гроші і домашній невеликий запас хліба швидко скінчилися. Батько ходив косити від артілі за кілька кілометрів - в село Сухинівка. Там їм платили натурою - то зерном, то борошном. На них ми й сиділи.

Батько відвіз в Саранськ всю більш-менш пристойний одяг. Додому повернувся навіть без свого пальта, зате з борошном. Нам пощастило, що батько не була колгоспник, мав на руках паспорт і тому міг їздити. Всі четверо братів батька (дядько Федот, дядько Семен, дядько Антип, дядько Марк) померли в голод. Від їх сімей залишилися одиниці. Сім'ї дядька Семена і дядька Марка вимерли зовсім. Пам'ятаю, як батьки говорили, що помер і Марк, і дружина, і їх 7-8-місячна дитина. Мама розповідала, що коли їх приїхали ховати, то дитини не знайшли. Напевно, вони його з'їли. У мами були золоті речі: обручки, а також хрестик її брата (пізніше загиблого на війні); георгіївські хрести її діда, ланцюжок, кільця, дуті сережки, ложечки, подаровані на весілля. Мама віднесла їх у торгсин, де брали золото з сріблом. За все золото їй дали п'ять кілограм пшеничного борошна. Я пам'ятаю це дуже добре. Будинок наш на зиму був утеплений зовні кукурудзяними снопами. Ми потроху тягли ці снопи в будинок. Мама вибирала з стебел серцевину, підсушують, товкла в ступі. Ми підмішували туди борошно (її економили до останнього) і пекли щось на зразок млинців. Мамин брат працював на маслоробці і зрідка давав нам лушпиння і висівки. Вони теж йшли в наші млинці. Ще пам'ятаю, як заважали туди гарбуз, буряк, а потім лободу. По хатах ходили активісти (зазвичай по троє), шукали зерно, але не гребували ніякими продуктами. Активісти ходили з довгими сталевими жердинами, їх називали щупами. У кожного "прощупували" весь город - не зарито чи зерно. Лазили на горище.

Пам'ятаю, як пізньої восени 1932 року грала у наших багатодітних сусідів з їх донькою. Зайшли активісти і в грубці знайшли дві склянки квасолі на насіння. Ця картина у мене все життя перед очима: тітка Ганна на колінах з семимісячною дитиною на руках. Вона кричала і просила пожаліти: "Що ж ми будемо їсти на наступний рік?". Не пожаліли. Але їх сім'я вижила. Дядько Олексій заховав зерно на кладовищі, біля свіжих могил, а партійні не здогадались там ритися. Ми вижили завдяки корові. У нас її чомусь не забрали. Напевно, тому що ми не були колгоспниками. Вона повинна була отелитися і дати молоко. Пам'ятаю, залишилося двадцять днів до отелення. Але ми почали пухнути. Ми знали, що це за ознаку. Так приходить смерть. Пам'ятаю, батько ввечері сів і каже: "Завтра корову заріжемо". Мама в сльози: "Як же? Двадцять днів залишилося ". А він каже: "Двадцять днів ми не проживемо". Мама плакала-плакала, але батько ніж наточив. Раптом вночі чуємо, що реве корова. У той час корову могли вкрасти, а господарів вбити. Ми вибігли у двір, дивимось - корова отелилася. Ви знаєте, якби її зарізали до отелення, то, швидше за все, пізніше все-таки перемерлі б ми з голоду. Чи то мама помилилася у своїх розрахунках, чи то корова відчула наше горе, чи то так Бог дав - загалом, ми залишилися на цьому світі.

З'явилося молоко. Мама налила глечик, наказала знести дядькові Антипу. Пам'ятаю, прийшла я до них, стукала-стукала - не відчиняють. Тоді я підставила щось, залізла і дивлюся у вікно. Бачу лежанку, де лежить дядько Антип. А на печі - двоє дітей головками до мене. І як я ні стукала - ніхто не відкривав. Я додому. Кажу мамі: "Дядько з дітьми міцно заснули". Мама відразу здогадалася. Прийшли туди, відбили двері, а вони все - холодні. Дружина дядька Антипа напередодні зі старшим сином поїхала до Харкова, прилаштувалася в хлібний магазин прибиральницею. Вони їли зметені з пилом хлібні крихти, які мати вибирала після роботи, і тому вижили. Ще пам'ятаю, як сусіди, брати Білаші вирвали весни 1933 року весь наш зійшов цибулю. Батько каже: "Ось піду гляну, що з ними. Це ж наїдяться луку, а з голоду не можна. Помруть, не дай Бог ". Я пішла з батьком. Дивлюсь - обидва вже не ворушаться і не дихають. Лук біля них, в руках, в роті. Ох, важко все це розповідати. Я бачила, напевно, сотню смертей.

Михайло Іванович Черевко (88 років; голод пережив у селі Перегонівка Кобеляцького району Полтавської області; там живе і сьогодні)

Голод в 1932 році настав після сильного неврожаю. Був град, залишилася від зернових одна солома. Восени було страшно. Активісти забрали під мітлу все. Хоча є вже зовсім нічого було. Мама одного разу принесла звідкись пару стаканів пшона і поставила в іншій половині хати. Вночі увірвалися троє в хату і пішли всі перевертати. Висипали то пшоно. Мама в сльози: "Та куди ж ти нещасне пшоно тягнеш? Я хоч куліш якийсь дітям зварю! Ви подивіться на дітей! ". Це робили спеціально. Вимітали до зерна. Не знаю, навіщо владі потрібен був цей зайвий склянку крупи, але - люди людей їли. Матері різали своїх дітей. У кожному селі, по всій області. Перед тим з'їли кішок і собак. У нас в селі в чотирьох будинках були вбиті діти. Ох, не можна це згадувати.

Проходить день - ввечері везуть мертві тіла в тачках. Людини три тягнуть цю тачку, бо слабкі все. Ховають без розбору, без хрестів, без написів, без якогось пам'ятника. Я одну таку яму бачив і знаю. Дрібна яма. Клали штабелем. Там лежать вісімнадцять душ. Приходили люди з сусідніх сіл, думали випросити що-небудь. А нічого немає. Так і вмирають - і місцеві, і ці просили. Лежать під хатою, по ровах. Один час зовсім їх перестали ховати. У школі діти вмирали на уроках. Таке їли, що не можна й згадувати. І бадилля їли, і товкли в ступах пил з голих кукурудзяних качанів, і траву всяку. Наша сім'я (батько з матір'ю, четверо дітей) врятувалася тому, що нічого з захованого батьком активісти не знайшли. Батько тягав мішки з зерном і картоплею дуже далеко - з гори до річки, де самий пісок. У пісок заривав, а сліди над ямою замітав. Вночі, звичайно, щоб не бачив ніхто. У 1933 році батько втік кудись убік Донбасу. Його (і нас) могли розкуркулити і вислати. Батько ж не йшов у колгосп.

Село була не паспортизовані. Як батько без паспорта жив і їздив, не знаю. Він трудився на якихось земляних роботах, один раз тихо приїхав вночі до нас і знову поїхав. Коли скінчився голод, батько повернувся. Якось йому пробачили ці перегони. Напевно, забули. Всім було не до того. Через пару років ми все-таки вступили в колгосп. Змусили. Батько віддав туди борону, віялку, сівалку - все віддав.

Ну їх до біса, ці колгоспи. Я все життя колгоспник. Правда, недавно пенсії трохи додали. У нас з дружиною виходить по 350 гривень. Землю свою віддали в оренду: тут фермери є. Дають нам зерно потихеньку. Не так і погано, скажу вам.

Ірина Юхимівна Терещенко, 92 роки, голод пережила в с. Перегонівка Кобеляцького району Полтавської обл., Сьогодні живе там же

До колективізації наша сім'я жила бідно, але кінці з кінцями абияк зводила. Батько був глухий, мати - німа (наймитувала, оніміла в дитинстві після хазяйських побоїв). Землі - десять соток біля хати, десять - за селом.

Пам'ятаю, було у нас чотири вівці. Наприкінці 20-х помер від тифу батько. Насіла нужда. Мати ходила по людям, наймитувала, да нас з собою тягала. У 1929 році почалася колективізація. Як утворили колгосп, найману працю заборонили. До школи не ходила: не було можливості. Два роки відвідувала лікнеп. Влітку скиртували, взимку молотили. Норма була: дорослим 250 виходів на роботу на рік, дітям - 50. Було важко, але про голод ніхто не думав.

У 1931 році почалася викачка. Це означає, що у селян насильно забирали хліб в рахунок плану здачі. А в 1932 році пройшов сильний град. На полях - недорід, і держава вивезло з села все. Тоді і почався голод. Більш-менш трималися лише ті, хто мав якусь худобину. Для нашої родини голод почався ще раніше: ми були бідні, без батька. Щедрі люди спершу ділилися, після стали відмовляти. Вирізали худобу, потім переловили кішок з собаками. Мама не витримала першою. Скільки могла - ходила змінювала домашні ганчірки на зерно, нас рятувала. Потім злягла. Руками показувала, як їй жити хочеться. Коли померла - записали "від старості". А їй було сорок років.

Залишилися втрьох: я - 18-річна, та двоє менших восьмирічних братів. Старший брат служив в армії, на Далекому Сході. Сусіди порадили написати йому. Брат листу не повірив, але став проситися у звільнення додому. Йому відмовили: кажуть, немає там ніяких продовольчих труднощів. Але послали сюди запит, тому що ми - сім'я червоноармійця.

Голова сільради через цього запиту прийшов до нас подивитися. А у нас порожньо і ми самі, як свічки. Але в колгоспі не було нічого - все вивезли. Комірник виписав нам кілограм кінського макухи і 11 кукурудзяних качанів за роботу в колгоспі. Макуха ділила по ложці. Ковтнеш, а запити можна. Якщо зап'єш, опухнеш, можна померти. Діти просять ще. Дам ще по пів-ложки. О Боже, повеселішали, обіймають мене. Як почують, що із сусідів помер хто, заглядають мені в очі: "Ми ж вчора їли? А сьогодні будемо? ".

Я стала працювати в яслах; братів у них же влаштувала. Виручала юшка. Сама вип'ю ріденьке, а їм гущі - адже свої ж. Бабуся-завідуюча каже: "Давай всім". Так я зловлю в юшці зернятко, тому дам, а тому - завтра, бо більше немає. І вони знають, хто на черзі. Чекають. Обірвані, нитки немає зашити. Ходиш по людям просиш ці нитки. У Перегонівці відкрився патронат - виховний заклад, куди приймали сиріт та дітей, батьків яких вислали. Ми теж опинилися там.

У патронат теж багато перемерло. Ховали абияк - ще живих, але вже без свідомості. Та й не було кому ховати. Старший брат повернувся з армії в 1933 році і переконався, що ми писали правду. Що залишилися в живих ходили опухлі, з незаживающими ранами. Від води шкіра просто лопалася. Я пам'ятаю, що вимерли цілі сім'ї. З найближчих односельців знаю з десяток таких сімей.

І не було двора, де б не помер один-другий. Під час жнив 1933 стали варити затірку (терте зерно і вода), щоб хоч якось відходити від голоду. Потім нас, старших патронатовцев, розіслали по колгоспах на роботу. Щоб більше рухалися і менше думали про їжу.

Також читайте на цю тему:

І у "гамівній сорочці" Україна булу небезпечний для Кремля

Голодомор: В усьому "винні" настрої українського селянства

Пам'яті жертв 1932-33: Ющенко звинуватив у Голодоморі Сталіна