Блог | Архитектура единства: почему модель "верю в ВСУ" уже не работает

В феврале 2022 года украинцы ответили единством на угрозу, представлявшую критическую опасность для государства. Эта спонтанная солидарность и моральный подъем, который социолог Евгений Головаха метко назвал "шоковой эйфорией", позволили стране удержаться и выстоять. Сейчас, спустя почти четыре года полномасштабной войны, энергию единства размывает "химия" усталости, неравенства и противоречий между военными и гражданскими.

Далее текст на языке оригинала:

Вже очевидно, що єдність не є опцією "базової прошивки" воюючої країни. Це радше додана вартість, доступна через діалог і гнучку соціальну політику. У її основі – системна інтеграція військових і всіх носіїв воєнного досвіду в цивільне життя. Будь-які намагання ізолювати їх у соціальних групах посилюють суспільний розкол.

Як уникнути поділу на "ми" і "вони"

Ідеальна модель єдності – у відповідальному громадянстві та справедливому розподілі тягаря оборони і забезпечення стійкості країни. Втім, будемо відвертими, в нинішніх умовах громадянська гармонія в Україні виглядає примарною. Суспільна уява перенесла військових, волонтерів та деякі інші дотичні до війни групи в "автономні" площини, і багато хто воліє не перетинатися із ними в реальному житті.

Цей водорозділ є глибоким і чутливим. Найпомітніший тригер – публічний хейт військових, що служать у ТЦК, але існують і чимало інших. Ми окреслюємо цей поділ навіть підсвідомо, коли кажемо, що "віримо у ЗСУ" чи "тримаємо за хлопців кулаки". Нам комфортніше пасивно "вірити" у далеких героїв, аніж брати на себе свою частину відповідальності за країну.

Першим кроком до єдності має стати подолання ганебного поділу на "ми" і "вони" стосовно цивільних та військових. Мусимо визнати, що чинна система координат руйнує світогляд єдності і посилює відчуженість. Необхідно позбутися хибного шаблону про ветеранів як окрему касту, згуртовану травматичним досвідом, та про соціальну групу, що очікує вічного піклування з боку держави.

Маємо визнати ветеранів (а це, до речі, всі учасники бойових дій, а не лише демобілізовані) важливою і продуктивною суспільною силою. Так, вони мають особливі, зумовлені війною потреби, і через це гостріше сприймають життя. Але нашій суспільній архітектурі бракує саме цієї ціннісної "гостроти", що додає ваги відкритості, доброчесності та справедливості.

Практична інтеграція: психологічний скринінг і просвітництво

Інтеграцію ветеранів у громадянське суспільство і загалом у цивільне життя варто розглядати як інструмент посилення нації. Успішність цього процесу залежить від нашої здатності відчувати і сприймати очікування військових. А також – від спроможності правильно організувати соціалізацію воїнів, адже вони повертаються до цивільного життя з психологічним вантажем. Завдання суспільства – зняти з них цей тягар або принаймні зменшити його.

Експерти вважають ключовим інструментом обов’язковий психологічний скринінг усіх ветеранів. Він дозволяє оцінити і упередити ризики ПТСР та тривожних розладів. Показовим є досвід США після В'єтнамської війни, коли психологічні проблеми вважали ознакою слабкості. Для учасників бойових дій наслідком такої "ветеранської політики" стали самоізоляція, високий рівень самогубств і зловживання наркотичними речовинами. Дослідження, проведені у 80-х роках, засвідчили, що до 30% чоловіків, які служили у В'єтнамі, мали ПТСР протягом життя.

Натомість після Іраку та Афганістану у США запровадили трирівневий скринінг. Його робили перед відправленням бійця на війну, протягом 30 днів після повернення і – за півроку. Офіційні дослідження засвідчили наявність ознак ПТСР у 20% бійців, які повернулися. Але головне те, що ПТСР став контрольованим, діагностованим, таким, що піддається ранньому лікуванню і дозволяє уникати критичних наслідків.

Є підстави вважати, що і в Україні варто впровадити багатоетапний психологічний скринінг. Принципово, аби він був обов'язковим, а не каральним і гарантував конфіденційність діагнозу для уникнення тиску на ветеранів у побуті чи від роботодавців.

Для України виглядає загалом прийнятною хорватська модель децентралізованої соціалізації. У цій країні ветеранів повертали до активного життя зусиллями не лише центрального уряду, але й самоврядних органів, а також громадських і релігійних організацій. Особливу увагу приділяли психологічній просвіті родин ветеранів. Їх вчили реагувати на тривожність, спалахи гніву чи проблеми зі сном у їхнього близького. Пояснювали, що це – нормальна реакція людини після повернення з фронту. Таким чином родини долучалися до зусиль державних, самоврядних та громадських інститутів і прискорювали соціалізацію своїх підопічних.

І для України надзвичайно важливим напрямом є робота психологів із родинами, аби ті ставали надійною опорою своїм героям. Потрібно розгортати національні, регіональні і місцеві програми обізнаності щодо ментального здоров'я, із залученням ветеранів до публічних заходів.

Місія зайнятості: HR-менеджмент і навчання

Суспільну інтеграцію ветеранів можуть суттєво прискорити державні гарантії зайнятості та фінансова спроможність. Нам потрібні гнучкі програми навчання і працевлаштування, що враховують вік, здібності та досвід кандидатів.

Для молодших претендентів буде доречним навчання, спрямоване на трансформацію військових навичок для цивільних потреб (логістика, інженерія, управління БПЛА тощо). Для старших доцільнішою є м'яка перекваліфікація на затребувані спеціальності, зокрема посади менторів, інструкторів з національної оборони та муніципальної безпеки.

Аби ці ініціативи були дієвими, потрібно офіційно сертифікувати найпопулярніші військові навички, необхідні для формування цивільних компетенцій. А також – гнучкі освітні траєкторії та особливі умови вступу до університетів та закладів профтехосвіти.

Безбар’єрність як чинник гідності

Серйозним викликом є забезпечення медичного супроводу для ветеранів. Ідеться про багатофункціональні реабілітаційні центри з програмами й послугами фізіотерапії, психологічної підтримки та соціальної адаптації. Окремий напрям – забезпечення потреб бійців у протезуванні (від придбання і встановлення протезів до сервісного обслуговування).

Чутливим питанням є й забезпечення побутової безбар’єрності, із облаштуванням доступності необхідної інфраструктури. Це дозволить ветеранам відчути самодостатність і гідність.

Національна єдність досягається у трудових колективах та освітніх закладах. Важливо залучати ветеранів як тренерів чи менторів до уроків громадянської та психологічної стійкості у школах та університетах.

Вбачаю перспективним інтеграцію ветеранського досвіду на рівні територіальних громад. Учасники бойових дій можуть ставати кваліфікованими експертами з питань муніципальної безпеки, цивільної та територіальної оборони. Досвід управління воєнними ризиками, безумовно, є адаптивним у частині зміцнення стійкості самоврядних громад.

Єдність для України – стратегія виживання. Нам необхідна інтеграція у цивільне життя воєнного управлінського досвіду, досягнення порозуміння між соціальними групами і готовність усіх будувати справедливу країну. Без цього ризикуємо отримати "бомбу уповільненої дії" у вигляді суспільного розколу і депресії.

Архітектура єдності

Українське суспільство еволюціонує від емоційного сприйняття людей війни до особистого залучення у їх соціалізацію. Наша людяність – в усвідомленні викликів, що постали перед ветеранами, і здатності запропонувати свої відповіді.

Головним ключем до єдності безумовно є відчуття справедливості. З огляду на це ветеранські програми мають бути прозорими та адресними, а бюджетні асигнування – інвестиціями у стійкість нації. Непродумані пільги поглиблюють розкол, тоді як прозора адресна підтримка обумовлює взаємну відповідальність.

Важливою складовою єдності є й формування культури взаємної поваги. Її фундамент – поєднання двох засадничих принципів: "Україна живе за спинами воїнів" і "Фронт неможливий без тилу". Їх прийняття на рівні суспільства – найкращий спосіб подолати світоглядну дистанцію.