Голод, дурість командирів і 48 врятованих за раз солдатів! Ветеран Другої світової розповів всю правду про пекло війни

Один із небагатьох, що залишились живими, справжніх ветеранів Другої світової війни, 95-річний Василь Хільченко, проживає в селі Компаніївка Кіровоградської області.

На війну він пішов 44-го, коли йому було 19. Служив санінструктором. У нього всього дві медалі, зате рукави шинелі не встигали просихати від крові товаришів, яких він витягав із поля бою. Василь Хільченко розповів про те, що бачив на війні: голод, дурість командирів і смерті солдатів.

Детальніше читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Українців годували, як арештантів

Незважаючи на вік, Василь Хільченко чудово пам'ятає війну. І розповідає про неї так, ніби це було вчора.

"Я народився на Кіровоградщині, мої батьки працювали в колгоспі. Закінчив школу, і в 1944-му мене забрали до армії. Перші два місяці я був під Володимиром у 353-му запасному полку. Там я зіткнувся зі справжнім геноцидом українців. Із України було 127 осіб. Годували нас окремо від інших і дуже погано. 600 грамів хліба на добу й баланда незрозумілого кольору й смаку. Це так звана третя норма, арештантська. Було дуже голодно, і я попросився на фронт", – згадує Василь Гурович.

Щоправда, хорошого солдата відпускати не хотіли. Командир відділення був проти. "Тоді пішов до замполіта й кажу: "У мене два дядьки на фронті загинули, відпустіть мене на фронт". Тоді відпустили. Я на фронті вперше наївся", – розповідає ветеран.

Потім його було поранено, зовсім поруч із ним розірвалася міна, і кілька уламків потрапило в солдата. Уже з госпіталю його відправили в школу санінструкторів.

Витягнув із поля бою 48 людей!

Василь Гурович згадує один бій. "У березні 1944 року була жахлива негода. І так сталося, що вночі, коли не було командира полку, німці відігнали нас на пів кілометра з позицій. Там стояв їхній дзот, їм було дуже добре нас видно. Трохи поворухнешся – уже стріляють. І тоді надійшов наказ – відновити позиції. Дурість така, але потрібно виконувати. У результаті бою згоріли два танки й самоходка. Того дня я з поля витягнув 48 осіб", – каже ветеран.

Звичайно, всі були тяжкопоранені. У кого пробиті ноги, кому попало в груди, живіт, кому в голову. Якщо санінструктор дотягне пораненого до санвзводу протягом години-двох, то в людини є шанс вижити. Якщо поранений лежить 3-4 години без допомоги, то вже все. Якщо в пораненого зачеплено артерію на шиї, то він помирав на очах.

Василь Гурович згадує, що в нього завжди гімнастерка або шинель по лікоть були в крові товаришів. Цей одяг не встигав просихати.

"Я пам'ятаю, тягну офіцера, у нього простріляні обидві ноги. Йому боляче, він матюкається. Накласти шини не можу, нам видавали всього по дві, і я їх уже використав. Сховатися в поле ніде, суцільний бур'ян. Кажу: "Терпи, мені тебе треба витягнути, я не можу тебе кинути". І я так наносився поранених, що, коли повернувся, впав на сіно й заснув, що й гарматою не розбудити", – розповідає Хільченко.

Покалічене тіло принесло водою

За словами ветерана, у той час з'явився командир полку, майор, зовсім молодий хлопець, який тільки закінчив військову академію.

"Тоді генерал Маслов, бачачи, що наказ так і не виконано й позиції ми не повернули, знімає плащ-накидку, віддає командиру полку й каже: "Іди відновлювати позиції". Той пішов, пройшов кілька метрів, як німці його зрізали. Його покалічене тіло водою принесло прямо до санвзводу. Ось така дурість була", – сердиться Василь Гурович.

За той бій, із якого старшина Хільченко виніс 48 товаришів, його було нагороджено. "Я міцно спав на сіні, мені вже командир взводу потім розповідав. Генерал спитав: "А хто це тут валяється?" Йому пояснили, що це санінструктор, який врятував 48 бійців із поля бою, він втомився й спить. Тоді генерал каже: "Нагородити! Негайно заповнити нагородні документи!"

Тоді мені виписали орден Червоного Прапора. Тоді за 80 врятованих давали "Героя", а за 40 – орден. Однак, коли мої папери пішли по інстанціях, то там вирішили, оскільки ми свої позиції не відновили, то мені дадуть тільки медаль "За відвагу", – розповідає ветеран.

Склади розкрадали

Василь Гурович згадує, що на фронті хоч і годували краще, ніж у запасному полку, але все одно були й неприємні речі.

"На фронті, звичайно, вже було все одно, хто українець, хто татарин, там ішла війна, не до цього. Їжа хоч і не дуже, але для всіх баланда була однаковою. І 500 грамів хліба. Часто їли один раз на добу, до того ж вночі, вдень не можна, якщо стоїмо на відкритій місцевості. Якщо місцевість лісиста, то годували двічі на день.

А ось у командирів вищих була своя їдальня. Наприклад, ми захопили склади, так вони на підводи або на машину кидали кілька мішків борошна, крупи, м'яса, консервів. Розкрадали.

Були й загородзагони, ми їх називали червоноголові. Але їхнім завданням було не тільки стріляти в тих, хто йде з поля бою. Там зрозуміло, якщо ти повернув назад, то життя тобі не буде. Червоноголові ще господарювали на складах. Якщо захоплюємо склад, то вони тут же його беруть під охорону. Що встиг схопити – то твоє, а решта прибирали до рук НКВСівці".

Дружину зустрів у медучилищі

У 1945-му всі вже відчували, що війні кінець. Василь Хільченко дійшов до Талліна, далі йти було нікуди, попереду тільки Балтійське море. Там він дослужився до 1948 року й повернувся додому, на Кіровоградщину.

"Після армії в цивільному житті ніякої спеціальності в мене не було. Доводилося кому яму викопати, кому з городом допомогти. Важко було. Уже пізніше, в кінці 50-х, я вступив до медучилища. Там і зустрів свою майбутню дружину. У 1961-му ми закінчили навчання й відразу одружилися. Я працював лаборантом, фельдшером, потім у СЕС, а допрацьовував уже в лікарні. Моя дружина теж фельдшерка. У нас народилося троє дітей – два сини й дочка", – каже ветеран.

Сини закінчили Запорізький медичний інститут, а дочка вчилася в Новосибірському електротехнічному інституті. Зараз один із синів Василя Хільченка очолює АТ "Ліки Кіровоградщини".