Візьміть участь
у розіграші
двох квитків на концерт гурту «Антитіла» Взяти участь
Приз
Конкурс
ГоловнаБлоги

/Блоги - Суспільство

Українці просиділи 20-те століття за "залізною завісою"

27.2т

Вибираючись на "Богемну рапсодію", я, звісно, знала, що кіно буде не артхаузне, а "народне" (яким же ще може бути байопік про кумира мільйонів?), але все-таки не уявляла, який це цікавий досвід - опинитися серед публіки, чию модель поведінки сформував не театр, а стадіон: публіки, звиклої коментувати видовище на повен голос і з максимальною щирістю. За інших обставин від такого можна було б і на стелю полізти, але в цьому випадку, вважаю, мені пощастило - я отримала "подвійне шоу": крім "караоке на екрані" (бо ж "Богемна рапсодія" - то, власне, не що, як мюзикл) - ще й провербіальне "спостереження за спостерігачем", - пише Оксана Забужко для DW. - І ось тут-то на мене й чекала парочка оглушливих у своїй очевидності відкриттів, якими, в контексті своїх тут нотаток, хочу поділитися з читачем.

Відкриття перше: з'ясувалося, що "Квінів" у нас не дуже-то й знають. Акурат у тих місцях, де, за задумом авторів фільму, треба було підспівувати (спробуй утримайся, коли тобі з екрана ціла Таймс-сквер реве "We will, we will rock you"!), коментуючий елемент у залі заворожено занишкав - усі ці хіти 20-го століття явно були для них якщо й не зовсім незнайомими, то принаймні точно не належними до активної пам'яті.

Вже ж, гірко думала я, це ж не Цой, не "Батяня комбат" і не "Ах, какая женщина", і під що там іще виростало наше "втрачене покоління" доби "лагідної русифікації", читай - безберегого паношення московських продюсерів в українських ефірах, що за ту добу Україні ще до-о-овго доведеться розплачуватись: іще й після того, як ми переможемо і Росія (чи що там од неї залишиться) виплатить належні нам репарації й контрибуції…

Штука, одначе, в тому, - і це було моє друге неприємне відкриття, чи, радше, усвідомлення очевидного, - що й про моє, зросле в 1970-80-ті покоління аж ніяк не можна сказати, буцімто ми "виростали під "Queen", - дзуськи, не дурімо самі себе: жертви "залізної завіси", ми, в масі своїй, виростали під єдинодозволений ерзац-замінник неприступного нам західного оригіналу - під "русский рок", під Гребенщикова, "Машину врємєні" і ДДТ, а правдивих музичних фанів - власників нелегальних концертних записів і фарцових платівок.

Та ще й англомовно притомних настільки, щоб розуміти текст (бо в доброму старому рокові текст таки важить, егежбоньки, і "24 роки жити по сусідству з Еліс, чекаючи нагоди їй сказати" - це НЕ ТЕ САМЕ, що "а мы с такими рожами возьмем да и припремся к Элис", і українським гуртам, котрі нині воліють співати російський кавер, не вадило б розуміти, "какая разніца, на каком язикє", - чому в "Smokie" це пісня про любов, а в Башакова про п'янку…), - таких фанів і в моєму поколінні була, визнаймо чесно, жалюгідна меншість.

(На фінальних титрах "Рапсодії" ми всі, скільки нас сиділо в залі, якраз себе навзаєм і побачили: з півдюжини пар на весь зал - ті, хто не посунув до виходу, а затримався, доки демонструвалась кінохроніка із "справжніми" "Квінами": соціологічно вибірка, може, й не найточніша, зате наочна!). Проте найголовнішим, а заразом і найдраматичнішим моїм відкриттям стало все-таки інше - і тут уже потрібен короткий пояснювальний відступ.

"Богемна рапсодія", хоч і заявлена "драмою", сюжетно побудована, властиво, як "історія одного шоу" - легендарного тріумфу "Queen" на "Live Aid". Підкреслюю, не просто "на стадіоні Вемблі", як то пишуть у мережі українські фани, котрі незайманою проволокли на собі "залізну завісу" з 1980-х у 2010-ті, не здогадуючись, що за нею ховалося щось таке, чого нам знати було "не положено", - а саме на "Live Aid", ось так і вимовляймо: Лайв-Ейд, що можна перекласти як "допомога в прямому ефірі" або "гуманітарка наживо" - кому як більше до вподоби, а я б сказала "гуманітарний Майдан", бо таким він і був - і, без перебільшення, всепланетним: грандіозний благодійний концерт-аукціон, у якому взяла участь практично вся "сметанка" англо-американського року (одночасно на двох континентах, у Лондоні й Філадельфії) і який пам'ятають усі, хто народився "по той", по "ненаш" бік "залізної завіси": 13 липня 1985 року "Live Aid" дивилося в прямому ефірі - 1,9 мільярда (так, МІЛЬЯРДА!) жителів планети Земля, абсолютний рекорд в історії людства.

Дивились, тішились, розчулювалися, співали перед екранами вголос разом із своїми кумирами - і тут-таки, втерши катарсичну сльозу, перераховували свою лепту до спільної складки: "Live Aid" проводився - увага! - на допомогу жертвам голоду в Ефіопії. Тому що (і оце якраз те, чого нас "не вчили в школі") 1984-86-й роки в історії цієї "другої християнської країни світу", яка тоді, під чуйним керівництвом Радянського Союзу і товариша Менгісту Хайле Маріама, була порвала з проклятим минулим і стала на шлях будівництва соціалізму (атож, я ще пам'ятаю мову передовиць газети "Правда", і навіть цьомки цього Менгісту з Брежнєвим пам'ятаю!), були тим самим, чим у нашій історії були 1932-33-й - з тою різницею, що про трагедію плюндрованої "червоним голодом" Еритреї знав увесь світ - і намагався допомогти. Тільки ми в СРСР не знали (і в Китаї також ні!) - і "Live Aid", відповідно, нам не транслювали: рабам про такі акції знати було "не положено".

І не знаємо й досі, от у чім штука. Ті уроки як власної, так і світової історії 20-го століття, що їх українці, не з власної вини, пропустили, сидячи в підрадянській інформаційній ізоляції за "залізною завісою", так і не пройдено нами за роки незалежності "за прискореною програмою". І тепер у міжнародному діалозі будь-якого рівня ми раз у раз опиняємося в ролі школяра, який, прохворівши навчальний рік, приєднується до однокласників аж перед іспитами - і гарячково старається завчити напам'ять відповіді на контрольні питання, ані в зуб не розуміючи, звідкіля ті відповіді беруться…

***

Сидячи на "Богемній рапсодії", якоїсь миті я просто фізично відчула, як фільм провалюється в "діру" в свідомості залу, мов колесо автомобіля в яму: чому, власне, для фільмового Фредді Мерк'юрі так насущно-важливо потрапити на "Live Aid", чого ради ці благання, вмовляння, для такого гордія - майже-приниження, - всього цього автори фільму "своїй" публіці (1,9 мільярдам землян) розжовувати, звісно, не потребували, - а от український зал з цього місця "підвис".

І високий сльозогінний пафос фінальної сцени з виступом "Queen" (котрим справді вдалось тоді на Вемблі "монетизувати" себе найуспішніше, зібравши за 20 хвилин понад 30 мільйонів фунтів!) - відповідно теж до нашого глядача "недолетів": розрахунок там на "інтерактив", на те, що публіка в залі психологічно "зіллється" з публікою на екрані, емоційно наново переживе, через кінореконструкцію, той всесвітній "майдан" 33-літньої давнини, тільки цим разом "діти" долучаться до "батьків", тобто це класичний "фільм для родинного перегляду" (кульмінацією тут задумано колективне розгойдування стадіону під "We are the Champions": це вже гримить перемога не "Квінів".

А сказати б, всього прогресивного людства - над голодом, над злиднями, над хворобами, над війнами, ура, люди, дивіться, що ми всі разом можемо!..), - але ціла ця, старанно виставлена, смислова конструкція українському глядачеві з "дірою" в голові на місці ефіопського голоду не промовляє геть нічогісінько: концерт і концерт, щось там про Африку… І оце вже подвійно прикро. Бо принаймні в цьому випадку все могло (і мало б!) бути інакше.

Річ у тім, що нова українська культура, хоч як її старалися за ті-таки роки "лагідної русифікації" заганяти "під шконку", все-таки всі ці роки склавши рук не сиділа і дещо для душевного уздоровлення українського суспільства потрошку робила, - те, що може самотужки робити культура без "державного даху" (або з дуже сильно "протікаючим"…). Зокрема, в цьому випадку, щоб сповна (нарівні з усім "клубом Золотого мільярда"!) відчитати меседж "Богемної рапсодії", українській публіці, теоретично, досить би було вчасно прочитати виданий два роки тому роман Сергія Сингаївського "Дорога на Асмару".

(Автор служив в Ефіопії 1980-х військовим перекладачем, і його роман - це не тільки політичний детектив у традиції Грема Гріна, а й, можливо, єдиний у світовій літературі великий епос про той голод - штучний, Голодомор-2 за сталінським зразком, як із жахом відкриває головний герой) - прочитати так, як цей роман заслуговує і як взагалі читаються резонансні книжки в самостійних країнах з розвиненою культурною інфраструктурою, тобто того-таки "Золотого мільярда" (звучать по радіо, обговорюються на телевізійних ток-шоу, цитуються в політичних дискусіях, - і тим постійно "підбудовують" поле національних смислів).

Є в романі Сингаївського, до речі, і "Live Aid" - і смачний епізод з доносами в КГБ на тих радянських військовослужбовців, котрі в Ефіопії обурювались відсутністю трансляції вдома, "в Союзі": так добра книжка "зшиває" не тільки розірваний час, а й штучно поділений простір, зносить читачеві в свідомості, ретроспективою, "залізну завісу", складаючи світ, як пазл, докупи в цілісну 3D-картину ("а ось як було в цей час з іншої сторони"), - словом, тут просто ідеальний приклад того, як публіка, в разі якби знала "своє", була б непорівнянно краще підготовлена до сприйняття "чужого", і саме тому такий процес і називається в людей "культурним обміном"…

Здавалось би, всі складники на місці - ось, прямо до столу, розкішний "свій" роман на близькодотичну тему, ось "чужий" фільм, який дивляться і обговорюють у десятках країн, - а далі має відбуватися хімічна реакція, в результаті якої в суспільства "приростає знання", щось міняється в картині світу, переглядається власне минуле, переставляються в головах меблі, клацають клеми, спалахують іскри - і все це вкупі й називається "культурою", саме так вона й працює… Але ні - жодної реакції не відбувається. І навіть моди на "Квінів" (яку "Рапсодія" вже відновила в низці країн!) серед української молоді не виникло (суджу по тому, що звучить на нашій вулиці з гуртожитків готельного коледжу та "університету Поплавського"): не в коня корм…

Не знаю, чи була в залі того ТРЦ ще хоч одна людина (крім нас із чоловіком), яка б читала "Дорогу на Асмару": про цей роман я згадувала вже не раз, бо мене не жартом зачепило, як же така, потенційно "бомбезна" книжка за цілий рік після виходу не те що не розлетілась 100-тисячним накладом (а могла б!), а навіть не потрапила в поле зору нашої, хай якої вже не є, але все-таки не зовсім же непрофесійної критики.

Причини фахівці мені називали різні: нішеве видавництво, відсутність промоції, відсутність у книгарнях (і досі цю книжку, хоч вона поступово й здобуває собі читацьке визнання, купити можна тільки через інтернет-магазини), тощо, - однак головна біда, боюсь, усе-таки в тому, що в умовах прогресуючого "обезглуждження" інформаційного простору більшість українців просто перестала розуміти, для чого взагалі треба читати книжки, - не для відпочинку, не для здобуття нової інформації, і навіть не для інтелектуальної гімнастики (все це при бажанні можна, в принципі, отримати й з інших джерел!) - а для долучення до чужого досвіду, який допоможе тобі знаходити відповіді на "контрольні питання" твого власного життя.

І якщо в країні немає критичної маси людей, котрі "вміють" читати саме з такою метою, така країна, хоч би якими економпоказниками розмахувала, завжди буде "країною третього світу".

Іронія долі полягає в тому, що ці невеселі відкриття заскочили мене зараз після того, як я повернулася з виступу в Брюсселі, в тамтешньому BOZAR, де започаткували програму "центральноєвропейської літератури", назвавши нас усіх, із наймолодшими включно, "авторами з-за залізної завіси". В кулуарах я палко переконувала організаторів, що пора позбуватись цієї архаїчної лексики: "залізної завіси" давно нема, виросло нове покоління, всі ми читаємо ті самі книжки, дивимося ті самі фільми, ну і так далі - такий монолог кожен може скласти собі сам, як цяцьку "Леґо", з набору найбільш уживаних фраз в українських блогах…

Так ось, мушу визнати: BOZAR мав рацію. "Залізна завіса" існує й далі. І продовжуватиме застувати нам світ, стара й іржава, - аж доки не займемось, цілеспрямовано й послідовно, її демонтажем.

Але про це докладніше - у наступних випусках моїх "сердитих нотаток".

Не набридаємо! Тільки найважливіше - підписуйся на наш Telegram-канал

Читайте всі новини по темі "Квоти на українську музику" на сайті "OBOZREVATEL".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

45
Коментарі
18
16
Смішно
103
Цікаво
89
Сумно
13
Треш
Щоб проголосувати за коментар чи залишити свій коментар на сайті, до свого облікового запису MyOboz або зареєструйтеся, якщо її ще немає.
Зареєструватися
Показати коментарі
Нові
Старі
Кращі
Найгірші
Коментарі на сайті не модеровані
Gorobec Sana
Gorobec Sana
Novikova Irina, дурна курко, зараз в Україні такі пісні що вашій раші до них ще далеко. Ти не зрозуміла навіть що хотіла сказати письменниця а лізеш тут зі своїм висером щоб лише нагадити.
Показати коментар повністю
Стук Кастрюль
Стук Кастрюль
Горобец Сана, интересно какие?
Показати коментар повністю
Novikova Irina
Novikova Irina
.......Вже ж, гірко думала я, це ж не Цой, не "Батяня комбат" і не "Ах, какая женщина", і під що там іще виростало наше "втрачене покоління" доби "лагідної русифікації"......... Если ахторша-дебилка считает себя "втраченним поколінням", которое воспитанно на песнях Цоя и прочих, то каким же тогда поколением она может считать сегодняшних "еуропейців", подвергшееся "кугутизации" при помощи "Сидю на заборі, а я все сидю...", " Несе Галя воду....", піснях "Океана Ельзи" и его воплях на стадионах для скачущей толпе дебилов, песнях сильно похудевшей Русланы, плачущий вой крымско-татарской лауреатки????
Показати коментар повністю
Горяйнов Юрій
Горяйнов Юрій
Novikova Irina, Та-ак! Бідні, вони не чують Кіркорава, Лєщенка, Кабздона (да-а-а, навіть ЙОГО!!!), не чують солов'їні трелі салавйова з кісєльовим!!! Бідні, нещасні...
Показати коментар повністю
Шматок Сергій
Шматок Сергій
культова сучасна українська письменниця яскраво показала соціальну картину совка і розшарування пострадянського суспільства. Згадую кінець 70-х, початок 80-х , з общаг лунали італійці, диско, російська попса, а у нас в консерваторії Пінк Флойд, Квіни, Genesis https://www.youtube.com/watch?v=Ccs2rt0oSzQ Єл Джероу, Earth, Wind & Fire.... різні смаки-різні світи... нажаль, багато українців і зараз застрягли в совку
Показати коментар повністю

Блоги / думки