15 грудня • оновлено в 23:56
МоваЯзык
Головна Блоги

/ Суспільство

Жебрівський: Той, хто думає, що з Путіним можна домовитися – помиляється

23т
Читати матеріал російською

Чи дієвими будуть мирні ініціативи Зеленського? Яким має бути шлях до перемоги України і на які максимальні компроміси наша держава може піти, аби не зникнути з карти світу? Чи вдасться обійтися без військової зачистки Донбасу і наскільки великий сьогодні ризик відновлення "великої війни"?

Про це, а також про боротьбу з корупцією і шляхи подолання бідності OBOZREVATEL поговорив з політиком, який очолював Донецьку обласну ВЦА у 2015-2018 роках і добре знає, що таке війна – з лідером політичної партії "Республіканська платформа" Павлом Жебрівським.

- Ви – один з небагатьох політиків, який, окрім досвіду, має ще й моральне право говорити про війну. Бо свого часу пішли воювати і провели на фронті півроку. Як ставитеся до того, що президент Зеленський так уперто уникає, де тільки можна, згадок про те, що в країні йде війна? Чому він це робить?

- Гадаю, через сподівання, що війна якось сама собою розсосеться. Я в принципі від нинішньої влади нічого не почув по миру на Сході України. І про Крим все менше і менше говорять…

Що таке взагалі мир на Сході України і що, на мою думку, мала би робити чинна влада?..

У 2014 році були підписані перші Мінські угоди. У 2015-му, після Дебальцево, був Мінськ-2. Все це відбувалося під час гарячої стадії війни. І в обох випадках підписанню передували дуже непрості перемовини. Зокрема, і на найвищому рівні, за участі Порошенка, Меркель, Олланда і Путіна. На той момент ключове завдання полягало у припиненні гарячої фази війни і зупинці агресора.

Чи є Мінські угоди досконалими і вигідними для України? Ні. Це був страшний компроміс, на який мусила піти наша держава, яка на той момент була не готова протидіяти російській агресії.

Мені зараз достеменно відомо, що перед початком агресії, як мінімум, 3 аналітичні інституції, дали Путіну інформацію: Росія може окупувати Україну за 3-4 місяці, якщо задіяти "Іскандери", бойову авіацію, все інше. От тільки після окупації всієї України у російські села і міста повертатимуться сотні, тисячі трун. Тому що партизанська війна почнеться вже з Краматорська. Тому, визнавали російські аналітики, окупувати Україну Росія зможе, а от утримати – навряд.

Тому сьогодні тим запобіжником, який унеможливлює широкомасштабну війну Росії проти України – це зовсім не Америка, не Європа, не "нормандська четвірка", а український народ, який готовий до партизанської війни, до знищення агресора, окупанта на кожному кроці, кожному квадратному метрі своєї землі.

Саме тому я не вірю у можливість великої війни зараз. Але тоді, у 2014-15 роках Путін спробував крові і готовий був іти вперед за будь-яку ціну. А нам треба було зробити все, щоб агресор далі не пішов.

Саме тому я і кажу, що Мінськ-1 і особливо Мінськ-2 після Дебальцево – це страшний компроміс, на який Україна була змушена піти.

- У чому найбільша небезпека Мінських домовленостей?

- Буквальне виконання Мінських угод – це отримання страшної ракової пухлини на всю Україну. Особливо якщо дотримуватися проекту Штайнмайєра.

Він разом з міністром закордонних справ приїздив на Донбас у 2015-му. Пам’ятаю, ми стояли на тоді ще не відновленому Слов’янському мосту. І я запитав у Штайнмайєра: пане міністре, ви говорите про вибори на тимчасово окупованих територіях, які мають пройти за українськими законами, але у присутності терористів. А чи готові ви забезпечити українським партіям – тій же "Свободі", БПП, "Батьківщині" - можливість провести агітацію на тих територіях? Готові взяти на себе відповідальність за безпеку цих людей? Гарантувати, що їх не вб’ють, не кинуть на підвал? Як ви збираєтесь все це забезпечити?

Він тоді серйозно задумався над цим. І, напевно, про це не тільки я йому говорив.

- А сьогодні?..

- А сьогодні я не чув про жоден мирний план на Донбасі. Не кажучи вже про Крим: його взагалі винесли за дужки.

Наразі ми не можемо повністю відмовитися від Мінська. До нього прив’язані санкції, підтримка наших західних партнерів. Гадаю, треба рухатися принаймні за моделлю, яку опрацьовували у рамках підготовки до Мінська. Коли найперше – це припинення обстрілів. Друге – глобальний обмін полоненими. Третє – введення миротворчого контингенту, який має стати на кордоні з Росією плюс миротворчий контингент на лінії розмежування і поліцейська міжнародна місія на тимчасово окупованих територіях. Далі – введення міжнародної правової адміністрації. І тільки після цього всього - повернення вимушено переміщених осіб додому і проведення виборів. І амністія, але тільки для тих, хто не скоював воєнних злочинів.

- Це ви говорите про ідеальний сценарій? Бо те, що ви описали – це не Мінськ.

- Це розвиток Мінська. Натомість Путін пропонує всеохоплюючу амністію, вибори в ОРДЛО під егідою окупаційних військ, право для обраних там органів місцевого самоврядування призначати прокурорів, суддів. І право для них вести свою політику з Росією. І тільки після виконання всіх цих вимог вони, можливо, віддадуть кордон…

Такою є формула Путіна. Про наші пропозиції я теж сказав.

Ми з цього приводу дуже багато дискутували. Коли я працював у Донецькій області, до нас приїздили по 2-3 іноземні делегації на тиждень, на рівні депутатів і голів парламентів, міністрів, президентів… І я доносив до них свою точку зору, яка потім була сформульована у вигляді тієї послідовності дій, яку я озвучив. І зрештою наша формула була презентована "нормандській четвірці".

Але, зрозуміло, Путіна це не влаштовує. Саме тому той, хто думає, що з Путіним можна про щось домовитися, просто подзвонивши чи зустрівшись – глибоко помиляється.

- Ви готові на цю тему говорити з Зеленським? Бо одна справа – критикувати, а зовсім інша – пропонувати конструктивні рішення.

- Я не критикую. Я говорю про модель, яка може розглядатися як компромісна. Якщо ж говорити про досягнення справжньої перемоги – шлях до неї буде іншим.

- Яким?

- Модель справжньої перемоги України у війні складається всього з кількох пунктів: встановлення справедливої держави, підняття економіки і побудова сучасної мотивованої армії, проведення короткої мілітарної операції.

- Тобто ви допускаєте мілітарну операцію?

- Абсолютно. Але за однієї умови: підняття економіки. Я маю на увазі не різке збільшення середньої зарплати до 5 тисяч доларів, а поступове зростання рівня життя.

Цим принципом я керувався і під час роботи на Донеччині: показати чітко чорне і біле. Де українська Донеччина – там біле. Де орки – там дупа. Ми ремонтували дороги, встановлювали лед-освітлення, ремонтували мости, будували і відновлювали школи, розбивали парки… Пам’ятаю, коли відкрили першу школу, на тій стороні казали, що це "потьомкінська дєрєвня". Коли ж відкрили другу, десяту, п’ятнадцяту – заглохли. У нас у кожному районі були такі класні опорні школи, яких навіть в Києві немає.

- До речі – чому? Це результат корупції? Адже згідно соціологічних опитувань вона турбує людей навіть більше, ніж війна. Всі хочуть миру, але основною проблемою визначають саме корупцію.

- Знаєте, у 2016-му ми зробили 4 мости, які були підірвані. На інших зробили капітальний ремонт, відновили невеличкі місточки. Все це разом нам обійшлося у 132 млн грн… Скляний міст у Києві разом з благоустроєм коштував місту 450 млн.грн. Звичайно, мене дещо шокує така різниця.

- А як щодо вартості шкіл на Донеччині і в Києві?

- Нам найдорожче обійшлася школа у Покровську на 1200 дітей. Ми там фактично лише стіни залишили, все інше відбудовували. Євроремонт, мультимедійні дошки, цифрові лабораторії, інформаційні класи, два спортзали, спортивні майданчики і баскетбольні площадки – все це разом обійшлося у 75 млн грн. Для порівняння: у Києві нова школа коштує порядку 400 млн грн.

У столиці сконцентровано багато промислових об’єктів, які сплачують чималі податки – а по деяких столичних дорогах проїхати можна хіба на бронетранспортері.

Але повернемося до мирного плану.

Я - безумовний прихильник того плану, що передбачає побудову успішної України, створення навченої та мотивованої армії, яка спроможна буде провести коротку мілітарну операцію. Бо це означатиме однозначну перемогу України на Донбасі.

Але я розумію, що це потребує часу. Тому наші західні партнери тяжіють до компромісної моделі, з якої я починав.

Тому, відповідаючи на ваше питання, чи готовий я говорити з Зеленським? Готовий. Чи потрібно це сьогодні самому Зеленскому? Не знаю. Принаймні, жодного представника чинної влади, який би вийшов і пояснив українцям, що влада планує робити на Сході задля того, щоби повернути мир – я не чув.

Натомість я чую "ми переговоримо", "ми зателефонуємо", "ми зустрінемося у "нормандському форматі"…

Це все могло би спрацювати, якби Путін був готовий забути про Україну. Але це не так. Плани анексії Криму лежали у Генштабі Росії з 1990-х років. І Єльцин, потім Путін і Мєдвєдєв працювали над їх вдосконаленням. Коли виникла можливість "скримздити" Крим – вони це зробили. А далі, побачивши, що українська влада – ялова, і без бою здала півострів, вирішили спробувати свої сили ще й на Донбасі. І частково їм задумане вдалося.

Тому Путін продовжує плекати 2 амбіції: щоб Україна навіть не згадувала про "їхній" Крим і щоб наша держава перетворилась на сателіт Росії.

- А можна провокативне запитання? Ця думка давно гуляє владними коридорами, з нею багато хто непублічно погоджується, хоча публічно політики уникають розмов на цю тему… Маю на увазі ідею відгородитися від окупованих територій, встановити новий кордон по лінії розмежування – і нехай живуть собі своїм життям. Не відмовитись від них зовсім, але на 30-50 років забути про них. Як ставитеся до такої ідеї?

- Це абсолютно контраверсійне питання. За такого розвитку подій постраждають не тільки люди, що живуть на тимчасово окупованих територіях. Постраждають ще й ті патріоти України, які виїхали з окупованих Донецька, Макіївки, Єнакієво на підконтрольні українській владі територіях. У багатьох з них там залишилися родичі. Я знаю точно, що переважна більшість людей віком 65+ категорично відмовлялися виїздити з окупованого Донецька. Вони не хотіли втрачати домівку. У більшості тих громадян, хто не зміг миритися з окупантами, там лишилися батьки, рідні, друзі…

Тому відгородившись від ОРДЛО ми вдаримо насамперед по них, а не по тих, хто Україну ненавидить. Бо останні і так тяжіють до Росії.

- Де гарантія, що після реалізації оптимістичного сценарію, який ви описали, через рік всі ті бандити не будуть грабувати і вбивати людей тут – бо там вже нікого? Звідки брати мільярди на відновлення Донбасу, яких немає? Як запобігти тому, що після виборів на нині окупованих територіях не Зеленський, а вже Медведчук формуватиме тут монобільшість?

- Аби цього не було, після мілітарної операції потрібен перехідний період. У післявоєнній Німеччині був період денацифікації. Щось подібне треба буде проводити і нам.

Там щонайменше впродовж 5 років має працювати призначена Києвом військово-цивільна адміністрація. Звичайно, потрібна буде інфільтрація. Нам вкрай потрібен закон про колаборацію. Ми маємо чітко усвідомити, що працівники лікарень чи ЖЕКів на окупованих територіях – це колаборанти. Але їх треба позбавити цього тавра.

Для тих, хто не скоював військових злочинів – амністія. Саме тому мене дуже стурбувала заява генпрокурора Рябошапки про ліквідацію військової прокуратури. Бо він, схоже, не усвідомлює, що величезний шматок роботи військової прокуратури складатимуть саме інфільтраційні заходи після деокупації Донбасу. Є два варіанти такого рішення. Або вони схиляються до оголошення всеохоплюючої амністії і до роботи за планом Путіна. Або вони вважають, що жодної реінтеграції в осяжному майбутньому не буде.

- А як щодо натяків президента про швидке завершення війни? Це можливо? Чи він говорить це все через те, що його підштовхує до таких заяв Захід, який, є відчуття, вже стомився від нашої війни і від України загалом?

- Заходу все одно, як Україна житиме після війни. Для них головне – щоб на карті Європи не було цієї гарячої точки. І щоб їм дісталися "смаколики": українська земля, енергетика… Заходу потрібен гешефт.

Існує три варіанти. Про оптимістичний і компромісний я сказав. Третій шлях - модель Штайнмайєра, а по суті – план Путіна. За ним Україна має відновлювати Донбас, платити соціалку жителям нині окупованих територій. А Росія буде там керувати.

Інших моделей не існує.

- Безумовно, ваш оптимістичний план серед решти виглядає найбільш виграшно. От тільки наскільки можлива взагалі мілітарна операція на Донбасі? Маю на увазі навіть не готовність армії, а те, що Путін не втрутиться – так, як це було, наприклад, в Іловайську, коли до того, аби взяти в кільце Донецьк українській армії лишалися лічені кілометри? Як ви взагалі уявляєте собі цю мілітарну операцію?

- Якщо коротко, це робота нашої розвідки, Сил спеціальних операцій, нашої агентури, яка працює сьогодні в тилу у ворога.

Діяти треба жорстко. Наші десантно-штурмові війська йдуть по кордону – смугою в кілометр шириною. Одночасно наші ССО працюють на окупованій території. За ними заходять мотопіхотні війська… Вся операція має зайняти максимум 5 днів.

- А ті військові угрупування, які Росія зібрала на кордоні, у цей час просто стоять і спостерігають?

- Тут слід згадати, що ця дуже коротка операція відбувається лише після того, як Україна стає успішною. Після того, як ми створили справедливе суспільство і оптимізм зростає не лише у українців на підконтрольних територіях, а й там, в окупації. І в якийсь момент критична кількість людей там починає говорити щось на кшталт "Слухай, Путін, ти дістав – йди звідси!".

- І що з того? У 2014-му на окупованих територіях частина людей щось подібне говорила.

- Соціологічні служби в Росії відслідковують настрої в соціумі куди краще, ніж це робимо ми. І якщо більшість людей розумітимуть, що матимуть майбутнє тільки у складі суверенної, соборної України, а це їхнє розуміння супроводжуватиме коротка операція, проведена мотивованою армією – цій операції Путін завадити не зможе.

Але для того, щоб це стало можливим, нам потрібно вже сьогодні, без надмірного оптимізму і сподівань на швидкий поступ, працювати над тим, щоб кожна людина в Україні була щасливою. Щоб зростити надію і віру у людей, що тільки у суверенній Україні щось можна зробити. До того часу мілітарна операція безперспективна. Ця операція – лиш вишенька на тортику.

Росія зараз не готова вводити війська. Ті сили, які вона накопичила на кордонах – швидше, спосіб тримати нас у напрузі. Світ зараз воює інакше. Воює грішми і інформацією. І відключений на дві години SWIFT здатен зупинити будь-які танки. Так, як це було в Грузії.

Але нам не варто розраховувати, що світ за нас "впряжеться". За нас ніхто воювати не буде. Особливо, якщо ми показуватимемо, що нам це не дуже й потрібно.

Бо європейці у чомусь праві, коли після президентських виборів в Україні сказали: слухайте, ви обрали людину компромісу, то чому вимагаєте від нас, аби ми за Україну стояли на смерть? Хіба ви самі не прагнете компромісу? Якщо сьогодні 50% українців, згідно опитувань, виступають за мир і дружбу з Росією, то чому німецький бюргер чи мешканець Парижу мають ненавидіти Росію більше, ніж ми самі?

Я реально цього не розумію. Ми вимагаємо від наших партнерів жорсткої підтримки України, а самі все глибше занурюємося у болото під назвою "втома від війни".

При цьому найбільше від війни у нас стомилися ті, хто жодного дня на ній не був.

Мене починає тіпати, коли в київській кафешці сидить здоровенний лобур і, посьорбуючи каву за сто гривень, розповідає, як його дістала ця війна. Питаю: а ти там був? – Ні. – А чим же вона тебе дістала? – Тим, що 1,5% військового збору беруть…

Більшість таких "втомлених" до війни дотичні лише тим, що з них знімають 1,5% військового збору. Вони кричать про втому. Не ті, у кого в окупації батьки залишилися. Не ті, хто позбавлений можливості поїхати маму поховати, яка в Донецьку померла. Ні. Найбільше втомилися ті, хто нічого не знає про війну.

- То на кого ж опертися Україні за таких умов? Коли Європа втомилася від нас і наших проблем? Коли самим українцям в більшості байдуже, як закінчувати війну – аби тільки закінчити? Коли Путін не готовий навіть досягнуті домовленості виконувати, не кажучи про те, щоб приставати на виконання вигідних для України умов? Як реалізувати за таких розкладів навіть той компромісний варіант, про який ви говорите?

- Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Маємо зрозуміти, що "Україна – понад усе!" - це не пусте гасло, а ключове кредо. Що Україна – це не щось ефемерне, а наше життя. Що тільки з Україною ми пов’язуємо наші сподівання на щасливе майбутнє своє, наших дітей і онуків. Поки цього розуміння нема – говорити про перемогу безперспективно.

Ключ від успіху у нас тут (показує на голову) і тут (торкається грудей в області серця).

Кожен на своєму місці має будувати справедливу Україну. Коли ми цього дійсно захочемо – Європа нам буде допомагати. Але не раніше. Бо особистий інтерес завжди буде пріоритетним. Бо кожен з нас найперше дбає про свою сім’ю, а вже потім – про те, щоб добре було і сусіду.

- Ми вже побіжно згадували про корупцію і про те, що у суспільстві існує високий запит на боротьбу з цим явищем. Ваше бачення: як викорінити корупцію і чи можливо в Україні в принципі це зробити?

- Я точно знаю, що спроби у ручному режимі подолати корупцію – безперспективні. Тільки нормальна здорова конкуренція поміж правоохоронними органами забезпечить невідворотність покарання для корупціонерів.

Доти, доки силові структури, умовно кажучи, їстимуть з однієї миски, вони всі в цю миску будуть тягнути. Саме тому без конкуренції між ДБР, НАБУ і САП годі й говорити про наведення ладу в державі.

При цьому боротьба з корупцією не може відбуватися у відриві від виконання іншої надважливої задачі – подолання бідності.

І я маю на увазі не "совкові" ідеї про зниження тарифів, приміром. Це популізм, який ні до чого доброго не призведе. Бо, наприклад, тільки у столиці на відновлення мереж водопостачання і каналізації, які наразі зношені на 90%, потрібно близько 12 мільярдів доларів. Київ сьогодні відновлює в середньому 1,2% мереж на рік. На більше коштів не вистачає.

Я мовчу про "хрущовки", які скоро просто "складатимуться", як це трапилося у Дрогобичі.

І про це всі мовчать. Закривають очі.

Тарифи не повинні бути високими чи низькими. Вони мають бути ринковими. Тобто включати собівартість, інвестиційну складову і невеликий профіт.

А щоб люди могли ці ринкові тарифи сплачувати – держава має створити можливість заробляти. Отримувати високі зарплати.

Причому, підвищення зарплат – це не завдання влади. Коли чую "ми збільшимо заробітні плати" - у мене в голові крутиться тільки одне слово: "дурня".

- Чому?

- Тому що влада може збільшити зарплату лише бюджетникам. Є у бюджеті гроші? Платіть бюджетникам більше. Що ж стосується приватного сектору, влада може хіба підняти прожитковий мінімум та збільшити мінімальну зарплату. Розмови такі знову ведуться. Але це призведе хіба до того, що більшість підприємств просто збанкрутують. Бо інновацій немає, технічного обладнання немає. Яка до біса може бути економіка при кредитуванні під 25%?! При таких відсотках по кредитуванню розвиток і оновлення основних фондів неможливе!

А без оновлення основних фондів, без впровадження інновацій збільшити зарплати 70% українських підприємств не можуть, вони й так уже сьогодні на межі.

Якщо сьогодні мінімальну зарплату встановлять на рівні 300 євро – вже завтра при існуючій зношеності основних фондів, при тій величезній частці ручної роботи 40% підприємств зупиняться.

- Як же вийти з замкнутого кола?

- Маємо створити можливості. І збільшувати всі ці показники поступово. Наразі при внутрішньому валовому продукті у розмірі 2 тисячі доларів на людину на рік говорити про зарплату у розмірі 2 тисячі доларів на місяць – це смішно.

Влада має створити можливості. Насамперед забезпечити для діючих підприємств кредити під максимум 4% на модернізацію виробництва.

Крім того, бізнесу дуже потрібні сьогодні серйозні інвестиції – як іноземні, так і внутрішні. А щоб хтось інвестував в Україну – влада має забезпечити захист інвестицій.

У мене є бачення, як це можна зробити. Зокрема через створення національних акціонерних товариств. І через переорієнтацію з очікування західних інвестицій на внутрішній інвестиційний ресурс.

Я терпіти не можу Росію. Але мушу визнати, що дещо вони таки спромоглися зробити правильно. Маю на увазі початок видачі в РФ внутрішні облігації під 7,3% в рублях. А у нас гривневі облігації продаються іноземним спекулянтам під 16-17%. Це міна сповільненої дії!

Україні потрібна модель, яка би дозволяла здешевити кредитування. І це не можуть бути облігації, про які я сказав

Треба дивитися по інфляції. Бо якщо показник інфляції вимірюється двозначним числом – відсотки по кредитах теж будуть двозначні.

Треба дивитися на грошово-гуманітарну політику. Бо ті ідіоти, які сьогодні знижують курс долара і євро, рубають експорт. У країні, яка на експорті заробляє більшу частину свого ВВП.

- Виходить, рубаємо гілку, на якій сидимо?

- Саме так. А на додачу – відкриваємо двері імпорту.

Якою мала би бути нормальна позиція НБУ? Емісія, викуп доларів на ринку. Наразі прийшов час збільшення монетарної бази – задля стабілізації. Бо наразі аграрний сектор, який приносить колосальні гроші і є флагманом зростання економіки, отримав неймовірний удар. Вони купували міндобрива, насіння, засоби при курсі 29 грн/дол. А продають зерно сьогодні за курсом 25. Якщо ж врахувати ще й страховку, яку закладають експортери – то і зовсім по 24.

Тобто на сьогодні необдумана валютно-грошова політика НАБУ приносить аграріям 20% збитків.

Зате вони купили ОВДП. І тішаться. У них від’ємне сальдо торгівельного балансу вже доскочило до 10 млрд, вони покривають це сьогодні за рахунок хорошої кон’юнктури на наші сировинні матеріали, плюс- збільшення аграрного сектора, плюс - золотовалютні облігації, плюс – збільшення валютних надходжень від наших заробітчан… Ці 4 складові, які перекривають 10 млрд з лишком. І це тисне на курс гривні.

Знаєте, в чому полягає одна з ключових причин торгівельної війни між Америкою і Китаєм? Занижений курс юаня. Китай втрачає сотні мільярдів доларів на торгівлі з Америкою. Але тримається, щоб не укріплювати юань.

А ми – тішимося, що курс долара став менший…

- На завершення. Виходить, і збройна агресія Росії на Сході, і економічна експансія Заходу так чи інакше ведуть Україну до втрати суб’єктності. Який вихід?

- Сьогодні багато говорять про нейтралітет України. Наводять приклад Швейцарії. Чи може Україна стати "Швейцарією" на кордоні між західною і східною цивілізацією? Моя відповідь – може. Але за однієї умови: якщо сьогодні весь світ вкладе в розвиток України 5-10 трильйонів доларів . Тоді Америка, Європа, Китай, Японія будуть захищати свої інвестиції і інтереси.

Україна може за таких умов навіть не мати армії взагалі. Або мати армію, порівнювану зі швейцарською.

Іншого варіанту – немає.

Підпишись на наш Telegram. Надсилаємо лише "гарячі" новини!

Читайте всі новини по темі "Війна на Донбасі" на сайті "OBOZREVATEL".

18
Коментарі
27
29
Смішно
64
Цікаво
7
Сумно
10
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы
Сотоднюк Володимир
Сотоднюк Володимир
Гордон агитував за Зеленського, який майже нічого не знає,а не за Жебрівського, який знає майже все.Чи знав Гордон про плани Зеленського створити сепаратиське керівництво в Україні подібне вішістському уряду Петена у Франції у 1940-1944р?.
Показать комментарий полностью
Revenge Astroboy
Revenge Astroboy
балабол и вор
Показать комментарий полностью
васильевич василий
васильевич василий
От злости у Жебровского выросли жабры
Показать комментарий полностью
Приходько Владимир
Приходько Владимир
васильевич василий, смотри, петух, геморрой у тебя на жопе выростит, если будешь в неё шпилиться :)))
Показать комментарий полностью

Новини сусільства

Топпублікації

Топблоги