Блог | Не бійтеся Росії, бійтеся своєї байдужості
Позиція МЗС ФРН щодо небажання визнавати Голодомор в Україні 1932-1933 років актом геноциду не має нічого спільного ані з логікою, ані з правом. Головні аргументи проти такого визнання не витримують жодної критики і радше підштовхують до думки, що вони сяк-так прикривають те, чого не можна говорити вголос – страх образити путінську Росію, яка виправдовує злочини сталінізму і продовжує агресивну політику СРСР. Знову правда приноситься в жертву сумнівній політиці замирення з агресором.
Читайте: Голодомор: истории читателей
Отже, на думку німецького МЗС, Голодомор не може трактуватися геноцидом, бо відбувся до 1951 року, коли було визначено саме поняття "геноцид". Ще один аргумент чітко повторює тези російської пропаганди: жертви голоду були також на Кавказі і в Росії.
Невимовно боляче і страшно чути перше від німецької сторони. Вважаю неправильним порівнювати катастрофи такого масштабу, але ситуація вимагає нагадати, що Голокост теж відбувся до 1951 року. Тому така аргументація небезпечна вже і для самої Німеччини, адже здатна породити в її суспільстві дискусії, наслідки яких будуть руйнівними. Хай не буде марних надій: кремлівська пропагандистська машина буде дуже вдячна за такий подарунок і залюбки долучиться до розпалювання ворожнечі й ненависті, як вона це вже не раз робила, зокрема, і в Німеччині.
Читайте: Голодомор – це ще одна червона лінія, яка назавжди розділила Україну і Росію
Другий аргумент спростований багатьма західними авторитетними науковцями і, найголовніше, розсекреченими документами каральних служб СРСР. Саме ці дослідження і задокументовані факти лягли в основу рішень парламентів багатьох держав світу, які вже визнали Голодомор геноцидом. Та найголовніше те, що у штучній природі голоду, у тому, що він мав на меті винищення українців як нації, був переконаний сам автор концепції геноциду Рафаель Лемкін! У своїй праці "Радянський геноцид в Україні" він пише про "класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації, а саме – винищення української нації". Скажіть, які ще факти треба навести, аби чорне, врешті-решт, було назване чорним, а біле – білим?
Читайте: Правда про Голодомор в Украине
Очевидно, частина відповідальності за те, що в Німеччині досі мало знають про Голодомор, лежить і на Німецько-українській комісії істориків (DUHK), яка неефективно працювала від часу свого створення. Але це не виправдовує відсутність бажання цю правду чути, коли ми серйозно порушили питання. Звісно, визнавати чи не визнавати геноцидом найбільший злочин, вчинений проти українського народу за всю його історію – внутрішня справа Німеччини. Водночас ми всі маємо усвідомлювати, що несемо спільну відповідальність за спільну європейську історію. Заплющуючи очі на такі безпрецедентні злочини, ми даємо їм шанс повторитися в майбутньому і наражаємо на смертельну небезпеку прийдешні покоління. Це вже не про політику, а про загальнолюдські цінності.
Читайте: Отрицание Голодомора: не в той стране провели денацификацию
22 жовтня у Варшаві відбулася прем`єра фільму "Ціна правди" про британського журналіста Ґарета Джонса, який, ризикуючи життям, першим розказав правду про Голодомор в Україні на Заході. Нині, принаймні, німецькі урядовці не мусять ризикувати життям, аби говорити правду. Водночас не називаючи геноцид геноцидом, ми виявляємо найтяжчу байдужість, яка, як сказав Нобелівський лауреат Елі Візель, "є навіть більш небезпечною, ніж гнів чи ненависть… Вона завжди є поплічницею ворога, бо сприяє агресору, але ніколи – жертві, чий біль лише посилюється, коли жертва почувається всіма забутою".
