Блог | Іловайськ: історія Романа – одна з сотень трагедій, що зливаються в одну нашу спільну біду
Часом здається, що Фейсбук – то така "машина часу", яка може хоча би на мить перенести тебе у минуле. Туди, де все було добре. Туди, де всі були живі. Туди, де від слова Іловайськ ще не стискалося горло, не починало гупати у скронях, а в тіло не впивалися мільйони крижаних голочок.
Ось і цього разу, в роковини трагічних подій в Іловайську, Фейсбук нагадав пост 4-річної давнини...
…25 серпня 2014 року, 16.12. Гранатометник батальйону "Донбас" Роман Бундіков (псевдо "Сократ") розповідає про те, що насправді коїлося на той момент в Іловайську. З самого серця пекла, яке розверзлося там у ті страшні дні наприкінці серпня. Поміж рядками – шалена суміш зі втоми, надії, бойового азарту, здорового страху і нестримного бажання перемоги.
І – жодної краплі паніки чи відчуття приреченості. Лише віра у те, що до завершення війни лишилося зовсім трохи.
"Пока есть пять минут времени, немного заряда батареи на телефоне и более-менее спокойно, решил написать небольшой пост. Я в Иловайске. Кто еще не слышал по новостям, что здесь происходит, расскажу коротко. Наш батальон вошел в город, который со всех сторон окружен сепаратистами. Это артерия, по которой идет оружие из России. Держим часть города уже неделю. Армейцы уже на подходе, а пока - мы душим этих тварей сами. Не легко, но продуктивно. 23.08 часа два находились под артилерийским обстрелом. Честно говоря, я не испытывал еще более насыщенного эмоциями чувства, чем чувство, когда в стену, за которой ты стоишь, влетает 60- килограммовый снаряд гаубицы. А когда это длится больше часа и залпы по три-четыре снаряда ложатся у тебя в 30 метрах и в твои укрытия, букет ощущений сложно описать словами. Одно радует: паники ни у кого не было. Маневрировали между взрывами, как в лучших боевиках))) А каково же было удивление сепаратистов, когда после этого сущего гаубичного ада, мы не спрятались от страха, а пошли в атаку на этих гадов. Думали, мы обоср*мся?! Ага! Ща!!! Летели сепары на День Независимости, как ср*ные веники! Били их без жалости. Теперь большая часть Иловайска наша. Еще немного - и перережем поток русского г*вна, которое идет с границы, прямиком в Донецк. П.с: - камера моя сломалась, фоток, к сожалению не будет. Очки сгорели, очень обидно, хорошие были тактики. П.с.2: - террористы с Гаубицами и Градами - это уже не АТО, это война. Думайте, мои друзья, насколько это все локально и как это вас еще не касается".
… 27 серпня 2017 року, о 21.48, "Сократ" ще раз вийшов в "ефір". Останнє, про що він розповів світові – як отримав повідомлення від знайомого з минулого, довоєнного життя.
"Блин!!! Не удержался. Короче, сижу уже херову тучу дней в этом бл*дском окружении и пережив очередной артобстрел из градов, открываю Вк и читаю вот это от своего сокурсника, адвоката из Киева - Алексея Боженка! Далее без комментариев, судите сами )))"
У коментарях під постом Роман додав: "Попросив його заїхати за мною за адресою: Донецька область, місто Іловайськ… І прапор щоб прихопив! Додав і ще дещо, але це краще лишити за кадром, з метою дотримання цензури".
Більше – жодного слова, жодної звісточки…
У кількох десятках коментів, які залишили під цим останнім постом друзі Романа – весь спектр емоцій. Від настороженого "Ромчику, з тобою все гаразд?" - до сповненого розпачу "Вкотре заходжу у надії побачити хоч слово від нього – а він мовчить". Від сповненого надії "Народ, сьогодні чекаємо новин, не панікуйте завчасно" - до мовчазного визнання: Роман Бундіков числиться серед півтисячі зниклих без вісти захисників України…
Офіційно доля київського юриста – добровольця батальйону "Донбас" Романа Бундікова досі невідома. У найповнішому мартирологу новітньої російсько-української війни – "Книзі пам’яті полеглих за Україну" - його ім’я обережно згадується на сторінці, присвяченій знищеній армією РФ під селом Червоносільське на Донеччині українській колоні. Разом з іншими добровольцями, які назавжди залишилися у кривавому літі 2014 року, його рештки могли бути вивезені волонтерами МАДФ "Цитадель" і поховані під табличкою "Тимчасово не ідентифікований захисник України" на Краснопільському кладовищі у Дніпрі.
Однак тіла Романа так ніхто і не бачив.
Його фото досі висить на сепарському "Трибуналі" з поміткою "каратєль" - але без позначки "ліквідований", яку там так радо чіпляють.
Але побратими "Сократа", які були з ним поруч – і вижили, стверджують: він загинув 29 серпня, при спробі групи бійців "Донбасу" прорватися з оточення біля села Красносільське. Він їхав стоячи – і його скосила кулеметна черга. Автобус, в якому їхала група, був підбитий майже зразу після загибелі "Сократа" - і згорів вщент. Температура була настільки високою, що плавився метал. Що й казати про куди більш тендітну людську плоть…
Історія Романа – лише одна з сотень окремих трагедій, що зливаються в одну нашу спільну біду – Іловайськ. Одна з тисяч незагойних ран, які здобула Україна за останні чотири з лишком роки своєї боротьби за право існувати. Одна з тисяч смертей, якими Україна платить за кожен крок вперед.
Але разом з тим – це ще одна причина не опускати рук. Не відступати. Не прощати. Не забути.
І врешті-решт – перемогти.
Бо іншого шляху у нас немає.
