В їжу нам підливали гас для смаку — екс-полонений АТОвець

Напевно, ви бачили досить популярні торік відеоролики, в яких відомі музиканти та актори, письменники та журналісти дякували військовим, що стримують російську агресію на сході нашої країни. Дякували, прикладаючи праву руку до серця.

Так починався проект "Завдяки тобі". Заснований громадською діячкою Івоною Костиною та журналістом Георгієм Тихим, нині він об'єднує значно більше людей. І має шляхетну мету: навчити українців бути вдячними.

Чому просте "дякую" часом важливіше за матеріальну допомогу? Як вдячність може врятувати життя? Як і хто формує наше уявлення про ветеранів — і яким чином це уявлення наближає чи навпаки віддаляє перемогу України у війні?

Про це та багато іншого в інтерв'ю OBOZREVATEL розповів координатор проекту "Завдяки тобі" Артем Хорунжий, колишній боєць батальйону "Донбас", який пройшов Іловайськ і 4 місяці полону в Донецькій СБУ.

— Артеме, проект "Завдяки тобі" — це проект про що? Яка його основна мета?

— Проект "Завдяки тобі" — це проект про вдячність і емпатію. Армія потребує зворотного зв'язку з суспільством. Люди, які обрали такий непростий шлях, мають відчувати, що все, що вони роблять — недарма. Що за їхніми спинами — люди, які вдячні, які підтримують і які пам'ятають.

Коли я їхав на війну у 2014-му — до нас скрізь підходили люди, тиснули нам руки і дякували — різними способами: теплим словом, пакетом з харчами, блоком цигарок, навіть просто грішми. І це реально мотивувало.

Так само, як шалено демотивує, коли ти повертаєшся з війни додому, в байдужий Київ, де всім на тебе начхати. Коли бачиш, як у маршрутках від тебе відвертають очі. Наші солдати це дуже часто відчувають. Повертатися назад — важко. Процес адаптації до мирного життя всім без винятку дається непросто. Але коли адаптуватися доводиться у недружній, непривітній атмосфері — це в рази важче.

Вдячність — це те, що допомогло мені повернутися з війни. Я був просто огорнутий вдячністю — друзів, знайомих, колег, навіть сторонніх людей, які знали про мій досвід. І принаймні в моїй історії адаптації до мирного життя це зіграло одну з ключових ролей.

Коли людина чує просте "дякую" — це фантастичні емоції. Це емпатія, яку переживають і ті, хто дякує, і ті, на кого спрямована ця вдячність. І це вартує чимало. Бо мотивує, лікує, загоює душевні рани. Це — потрібне.

Ми часто залишаємо негативні відгуки і вкрай рідко пишемо про щось хороше. І це треба змінювати. Інакше ми ніколи нічого не досягнемо.

Тому проект — і про вдячність у ширшому сенсі.

— Вдячність висловлювати ви запропонували жестом — рукою, прикладеною до серця. Як з’явився цей жест?

— Ми довго думали, перебирали масу варіантів можливого висловлення цієї подяки. Але зрештою український ветеран Ігор Холодило запропонував цей старовинний козацький жест, яким козаки колись віталися між собою. Зупинились на ньому, бо він — зрозумілий. Якщо бачиш людину, котра приклала руку до серця — ти розумієш, про що вона. Бо цей жест має позитивне забарвлення і демонструє душевність та щирість. І навіть ті, хто ніколи про наш проект не чув, побачивши цей жест зрозуміють: той, хто його зробив — хоче сказати щось хороше.

— А чому саме жест, а не щось на кшталт "Дякую за вашу службу", як у США?

— Тут — просто. Не треба входити в контакт з людиною. Не всі готові тиснути руки. Не всі готові заговорити з незнайомцем на вулиці. А цей жест сам по собі вже цілісний. І він дає можливість не вриватися в особистий простір людини. І, судячи з того, що ми не отримали досі жодного негативного відгуку, це рішення було правильним.

Читайте: Перемоги ЗСУ: як українська армія повертає Донбас

— Ви згадали про загальну підтримку воїнів АТО у 2014-му. Коли стало помітно, що це ставлення змінюється?

— Мені здається, наприкінці 2015-го десь. Гадаю, це пов'язане з вигоранням. Дуже важко довго перебувати у стані емоційної напруги. Плюс десь у той самий період образ ветерана теж почав змінюватися. Почали з’являтися перші історії з негативним забарвленням.

— Якого плану?

— Різного роду бандитизм тощо. Ми насправді зараз дуже ретельно досліджуємо, як, починаючи з 2015 року, висвітлювався образ ветерана в українських ЗМІ. І, скажу так, не завжди він був позитивним. Якщо зараз забити в Гуглі "ветеран АТО" — побачите багато різного. Іноді — дуже прикрого.

— Чи завжди це об'єктивно?

— По-різному. Воюють же різні люди. Але це не означає, що людина, яка хоче подякувати захиснику, повинна замислюватися, а чи дійсно гідний воїн перед нею. Бо твій жест — це твоя вдячність навіть не стільки конкретній людині у формі, скільки всім тим людям, які захищали країну. До того ж, якщо цивільні почнуть частіше дякувати військовим — це спонукатиме людину у формі тримати планку.

Читайте: Нардепи своїм малоросійством роблять Україну слабкою — Ніцой

—​​​​​​​ Що вже зроблено в рамках проекту "Завдяки тобі"? Я так розумію, вже відзнято кілька відеороликів про те, чому важливо дякувати захисникам.

— Так. Ось щойно ми опублікували вже третє відео.

Перший ролик мав фантастичний успіх. Опублікований він був на День Незалежності торік — і дуже швидко отримав неймовірну кількість переглядів, репостів та лайків. Святослав Вакарчук саме нашим роликом розпочав свій святковий концерт на "Олімпійському". "ДахаБраха" взяли його у свій концертний тур і показували на кожному виступі. Дуже багато людей тоді підхопили ідею і почали записувати свої ролики з подякою — і викладали їх в інтернет.

Дуже зворушливо виглядали відео, де колектив якогось фермерського господарства каже своє "Дякую" на фоні тракторів. Чи коли ще маленькі школярі у класі своїми зовсім ще дитячими голосами хором кажуть "Завдяки тобі". Якщо пройти по хештегу #ЗавдякиТобі — можна знайти безліч таких відео. Нам досі їх присилають.

Коли ми побачили, який успіх мала наша ідея — почали разом із Суспільним телебаченням флешмоб. Знімали відео, в яких свої слова вдячності військовим казали відомі українці: від Дениса Бігуса до Христини Соловій, від Джамали до Андрія Хливнюка, від Сергія Жадана до Віталія Портнікова… Деякі з цих роликів стали значно популярнішими, ніж той, з якого все починалось. Дуже зворушливу подяку записала Римма Зюбіна. Відео з нею стало одним з найпопулярніших, які ми зняли.

— Що було далі?

— Далі?.. Відверто зізнаюся: на початку ми всього цього не планували. Але коли воно вже так понеслося — вирішили зняти другий ролик. Вийшов він у листопаді. Теж отримав масу відгуків. Нам навіть з Канади і США писали, що наші відео побачили всі діаспоряни.

Після того, як і другий ролик отримав таку популярність — ми вирішили, що треба все це ставити на якісь більш професійні рейки — знайти гроші, людей і займатися вже безпосередньо цим. Бо до того все це робилося у вільний від роботи час.

— Де знайшли гроші?

— Отримали грант від UCBI (Ukraine Confidence Building Initiative / Українська ініціатива зміцнення громадської довіри. — Ред.). Зібрали команду. І вже відзняли один ролик у рамках отриманого фінансування. До кінця літа знімемо ще три.

— Чи отримуєте якийсь фідбек від військових, заради яких це все насамперед і робилося?

— Більшості з тих, з ким ми спілкувалися, ідея сподобалась. Але, знаєте, ми всі загнані у цю історію виживання, тому багато людей живуть критерієм "краще грошима". Тому частина реагувала дуже стримано. Втім, ми ж говоримо про людей, у яких у принципі викликати якусь сильну емоцію не так і легко. Тому для когось еволюція від "Ну так, бачив" до "Але ж класно!" потребувала трохи часу.

— Ви задоволені тим, як українці сприйняли ініціативу?

— Ми задоволені тим, як все починалося. Але оскільки ми ставили собі завдання зробити це традицією і поки цієї мети ще не досягли — задоволення неповне. Але, гадаю, це справа часу. Принаймні, негативу ми точно не отримували ніколи. Нам ніхто не писав хейт-спічів типу "ви займаєтесь маячнею". Тобто воно заходить.

— Проект виходитиме за рамки створення ось таких відеороликів? Які плани подальшого розвитку маєте?

— Ми хочемо йти до молоді. Бо через молодь закладати традиції набагато легше. Молодь пластичніша і відкритіша. Але нинішні 14-22 річні українці потрапили у своєрідний інформаційний вакуум. Бо до них мало хто намагається донести інформацію про те, що відбувається. А ті, хто намагається це робити, найчастіше роблять це нудно і нецікаво.

Тому зараз ми розробляємо стратегію роботи з молоддю. До середини травня розраховуємося закінчити розробку і почати шукати гроші на її реалізацію. Інструментів багато — це і книги, і лекції, і зустрічі, і, можливо, анімація — і ми зараз ці інструменти підбираємо.

Інший напрямок, яким займаємося — це дослідження образу ветерана в українських ЗМІ. Для початку ми взяли 5 загальнонаціональних телеканалів і 5 онлайн-медіа. І зараз відслідковуємо, де, коли і як висвітлювався образ ветерана. Позитивно чи негативно. Якщо негативно — шукаємо, звідки з’явилася ця новина, чи не прийшла вона до нас ззовні, з Росії чи Європи.

—​​​​​​​ Для чого це потрібно?

— Щоб покращувати образ ветерана, треба спершу зрозуміти, що він собою являє, цей образ. Медіа дуже сильно впливають на наших людей. За моїми спостереженнями, 80% того, що думають люди з того чи іншого приводу, сформувалися саме під впливом медіа. Тому вкрай важливо розуміти, звідки взялася та чи інша новина, хто її вкладає людям у голови і які сенси несе ця новина. Саме це ми і взялися зараз вивчити — і перші результати плануємо отримати вже на початку вересня.

Наступним кроком буде ширше дослідження, із залученням більшої кількості ЗМІ, зокрема і закордонних, а також соцмереж.

Читайте: ''Повзучий наступ'' на Донбасі: військовий експерт розповів, як далеко може зайти ООС

—​​​​​​​ Коли отримаєте результати —​​​​​​​ що плануєте з ними робити?

— Розумієте, зараз у суспільстві не існує чіткого і сталого образу ветерана. У моєму оточенні він позитивний, але є дуже багато людей, які сприймають ветеранів з негативом. І треба розуміти, звідки це йде, хто ці люди, які канали вони дивляться, що їм звідти транслюють.

Ну і для того, аби відвойовувати образ ветерана, треба розуміти, з чим працювати і від чого відвойовувати: чи від думки про засилля у армії "аватарів", чи від уявлення про АТОвців як про рейдерів тощо.

Крім того, для нас важливо також показати журналістам, у що виливаються їхні помилки і як воно у підсумку виглядає. Є чимало кейсів надмірної героїзації, наприклад. Оце наше безкінечне "хлопці гинуть", "наші маленькі хлопчики", "сонечки" — це ж усе також відіграє свою роль. Наче і говориться це все з кращих міркувань, але в результаті перетворюється на негатив, принижує армію.

Це і є наша ціль — показати і людям, і журналістам, як це все працює.

Читайте: В окупації Криму брав участь 519-й дивізіон кораблів-розвідників ЗС Росії: докази

— Грубо кажучи, це буде масив даних, на основі яких можна буде будувати якусь стратегію контрпропаганди у глобальному сенсі?

— Так.

— На початку розмови ви згадали про те, як ви їхали на війну. Коли вона почалася безпосередньо для вас — і як довго тривало ваше перебування на фронті?

— Я пішов воювати у складі батальйону "Донбас" у перші дні літа 2014 року. Активна частина війни для мене закінчилася на виході з Іловайську. Далі мене чекало 4 місяці підвалу Донецької СБУ — аж до моменту, коли нас обміняли. За дивним збігом обставин, обмін відбувся якраз у день народження моєї дружини. Коли все закінчилось, один з "альфівців" дав мені свій телефон, я подзвонив дружині і привітав її.

— Як ви потрапили в полон?

— Ми були в "зеленому коридорі". В тому самому. Воювали ми тоді вже виключно з росіянами. Вони навіть не намагалися видати себе за когось іншого. Так, у них не було шевронів, але про те, що це регулярні російські війська, ми чудово знали.

У перший день виходу ми, попри розгром, який там відбувався, спалили декілька їхніх танків, взяли в полон росіян. Є навіть відео, де вони розповідають, звідки вони, з яких підрозділів. Під кінець другого ми вже мало що могли зробити. У нас закінчилося все. А на руках було 6 десятків поранених.

Тоді росіяни нам запропонували забрати наших поранених і передати їх "Червоному хресту". Ми ж натомість мали вийти без зброї із залишків села Червоносільського, де на той час були. Нам сказали: "Ви ж розумієте, якщо не приймете ці умови — вас накриють "Нони", які стоять неподалік. Жити вам залишиться хвилин 10".

І ми прийняли ті умови — і врятували наших поранених. Їх віддали, як і обіцяли. І багатьом це зберегло життя, бо їх встигли відвезти до Дніпра.

Нам також гарантували, що ми зможемо вийти до своїх. І що нас точно ніхто не віддасть "деенерівцям". Ми знали, що на добровольців у полоні чекає довга і малоприємна смерть. Але нам давали "слово російського офіцера".

Втім, зрештою все сталося не так, як нам хотілося. І ми всі потрапили у підвал Донецької СБУ.

Читайте: Бої за Іловайськ: стала відома причина трагедії

— Вас здали?

— Так. Вже коли ми з пораненими сиділи в чистому полі. Поранених забрали, посадили на КаМаЗ і повезли. А перед нами — нас лишалося 105 осіб — з’явилися "деенерівці".

Але незважаючи ні на що, ми всі повернулися. Нас всіх обміняли. Це був один з останніх великих обмінів.

— Як до вас ставилися там всі ці 4 місяці?

— По-різному. Хтось втратив там здоров'я і повернувся додому без єдиної цілої кістки. Комусь пощастило більше… Різне було. І допити, й імітації розстрілу, і залякування, і жили ми в жахливій антисанітарії, і в їжу нам підливали гас для смаку... Чого тільки не було. Але це — в минулому.

— Зараз дуже часто згадують про Іловайськ. Призначають винних. Будують версії, чому він став можливим. Ваше ставлення до того, що трапилося, якось еволюціонувало за ці роки?

— Є справа, яка не доведена до суду. Але рано чи пізно це має статися. Там зібрано багато показів — і насправді зрозуміло, хто винен у тому, що трапилось.

Але моя думка: швидше за все, інакше статися і не могло. Бо у нас не було інших генералів. У нас не було іншого становища. Не було кращої техніки. Не було більше снарядів.

— Та й повного розуміння, що таке насправді Росія і чого варте "слово російського офіцера" теж іще не було…

— І це також правда. Чесно кажучи, відмотуючи спогади назад, я думаю, що навряд чи можливий був принципово інший перебіг подій. Напевно, можна було не намагатися домовитися з росіянами про той "зелений коридор", про те, що люди не прориватимуться, а виходитимуть спокійно. Це, власне, і призвело до такої кількості жертв. Якби нас вночі зібрали і сказали, що ми прориватимемося боєм — результат цих двох днів, 28 і 29 серпня 2014-го, гадаю, був би дещо інакшим.

Читайте: Іловайськ: ми готуємо холодну помсту!

— А були плани прориватись?

— Само собою. Планів було чимало. Був план, наприклад, виходити через Харцизьк і не йти у бік Комсомольська, туди, південніше. Різні були плани. І вони були набагато більш здійсненними. Принаймні, жертв могло би бути набагато менше. Втім, це мені зараз так здається. Як воно було б насправді, ніхто ніколи не дізнається.

Але ту справу дійсно треба довести до кінця.

— Підсумовуючи. Війна вже давно витіснена навіть з першої трійки проблем, які найбільше турбують людей. Соцопитування свідчать: значна частина українців не відчуває війни, не хоче про неї знати. Як гадаєте, чи можлива взагалі перемога України у протистоянні з Росією, якщо ставлення самих українців до нього залишиться незмінним?

— Питання комплексне. Ми працюємо над тим, щоб люди, повертаючись із війни, відчували вдячність. Але це лише одна з тих крапель, які разом складають умови перемоги. Люди, які дивляться на ворога у приціл, мають бути мотивовані. Як матеріально, так і психологічно.

Але складових перемоги — надто багато. І вони такі різні, що братися за всі я точно не зможу. Але спробувати зрушити з місця конкретно цю історію ми зможемо. І це дуже важливо. Я точно знаю: один мотивований солдат іноді вартує сотні немотивованих. І це не перебільшення. Це — правда.