Осінній культуркампф, або Як бацили "русского мира" й далі інфікують Київ

19.9т

Щиро засмутив ефір на ZIK, присвячений гастролям артистів-гастарбайтерів в Росії й концертному туру Бабкіна, де замість раптово захворівшого Володимира Бистрякова, моїм теле-оппонентом стала художній керівник знаного київського незалежного театра "Браво" (300 місць, 2 зали) Любов Титаренко – людина знана, авторитетна й системна. До певної міри, авторитет і opinion leader столичної театральної спільноти. Пані Любов, хоч і боялася визнати Росію агресором, а Крим окупованим, але іноді й казала багато слушних думок про політику, про наше життя і гідність, про більшу роль театра у вихованні нації, аніж концерти Бабкіна, і інколи з нею важко було не погодитися й навіть дійти спільної думки щодо гуманітарних проблем. Проте її небажання визнати, що власними висновками вона чомусь озвучує всі пропагандистські тезиси Кремля (включаючи "конфетки Roshen, які досі можна купити в окупованому Донецьку й Криму"), тому що палко сумує за СРСР, наштовхнуло на дуже невеселі думки на фоні інших знакових подій, котрі неабиякою мірою формують світоглядне сьогодення інтелектуальної частини суспільства і ясно вказують, що російська пропаганда досі з успіхом атакує ментальність значної частини киян.

І якщо позицію Любові Титаренко ще якось можна пояснити тим, що театр "Браво" зовсім не користується любов’ю та прихильністю міської влади та, як, втім, і всі незалежні театри Києва, не отримує жодної державницької підтримки, то як пояснити бажання підтримати хвилю "мы же братья" (замість "українське – це модно") серед керівників-керманичів тих київських театрів, яким всі їх забаганки фінансуються по повній, причому постійно? І це хвилює набагато більше, ніж "Червона Рута" з російськими триколорами в українських караоке.

ВИТОНЧЕНИЙ ЧОРНИЙ ГУМОР?

По-перше, мова про російськомовний напрямок творчої діяльності Театра на Подолі, який нарешті відкрився. Звісна річ, добре, що нарешті за 23 роки його добудовали і в столиці з’явився новий сучасний театр. Але мушу щиросердно зізнатися: я по-продюсерські до останнього часу вірив і чекав, що команда, для якої це було надважливо, придумає щось таке, щоб не так гнітюче виглядав зовнішній вигляд Андріївського узвозу в кінцевому результаті (щось би підфарбували, підсвітили led-aми, зробили б гранд-афіші, тощо – благо, сучасні будівельні технології дозволяють). А тепер мало того, що естетично ламає від великої чорної труни над Андріївським узвозом, на якій би навіть напис мецената Roshen, що прикрашає вихід будь-якої станції метро, дивився б прикрасою – так ще й б’є по башці той факт, що навіть на "Русском Радио Украина" сьогодні більше україномовного матеріалу в %-ному співвідношенні, ніж буде вистав в тільки-но відкритому, новому й шикарному з технічної точки зору Театру на Подолі. Чи це такий собі витончений чорний гумор, щоб дах-труна чітко асоціювалася з RUS? Чи хтось досі сумнівається, чи вміють в Києві розмовляти російською без мАсковського акання?

Хіба меню останнього Євробачення-2017 в EuroClub і Eurovillage це вкотре не довело усій Європі з набагато більшою ефективністю, аніж це зробить репертуарна афіша театра на 400 місць? Чи не досить столиці України демонструвати, скажу м’яко, поблажливе ставлення до усього російського за стільки років української незалежності? Чому б головному режисеру і худруку Театра на Подолі Віталію Малахову концептуально не підтримувати своє, українське, в час війни, замість того щоб пропагувати російську мову в Богом намоленому місці Києва?

Я тактично промовчу про відсутність в прем’єрному році Театра на Подолі бодай 1 вистави про героїзм українського війська чи бодай 1 українського мюзикла – хоча б того, що вже написав Сергій Круценко та Олександр Кочетков і над яким колись давно в тому ж таки Театрі на Подолі вже навіть репетиції робились і на який український глядач і шоу-бізнес зачекався. (Про новий мюзикл Юрія Рибчинського про Мерилін Монро чи, скажімо, про мюзикл "Донецький аеропорт", напевне, годі й казати…)

МЕНШОВАРТІСТЬ ВИГЛЯДАЄ ТАК?

По-друге. Хіба не ганьбою для Києва стануть – а я в цьому певен на всі 100 % – протести перед Національною оперетою, керівнику якої Богдану Струтинському з якогось дива на 4 році війни закортіло віддати сцену знаному русофілу Костянтину Райкіну, що палко підтримав анексію Крима?

Жах ситуації навіть не в тому, що Райкін виступатиме (чи ні?) в Національній опереті. Жах факту виступу Райкіна саме в Національній опереті я вбачаю в іншому. Її керманич Богдан Струтинський, який ставлячи мюзикл "Звуки Музыки" про події 2 світової війни режисерськи примудрився вписати кадри анексії Криму і – що більш важливо в даному контексті – з недавніх пір є головою Національної спілки театральних діячів України (НСТДУ), геть не розуміє принизливість ситуації, коли ціна в 400 грн. найнижчого за статусом квитка на моновиставу (!) на фоні чорного кабінету (хай і знакового радянського актора) в 5 разів нижча за вартість топ-квитка на мюзикл тої ж таки Національної Оперети "В джазе только девушки или Sugar" про Мерилін Монро в День Києва (80 грн). А якщо порівнювати вартість топ-квитка на Райкіна – то й взагалі виходить образливо: в 25 раз.

Голова НСТДУ вирішив наочно продемонструвати, як саме виглядає українська меншовартість? Чи висловлювання Райкіна щодо Криму Богдан Струтинський досі вважає фейком? Чи то так керівнику Національної Оперети хотілося особисто показати московському колезі з "Сатирикона" відремонтовані цьогоріч нові туалети та ложі? Чи, може, з маркетингової точки зору треба було, щоб колись і Національна Оперетта могла похизуватися в очах обивателя дорогими квитками? Чи просто покладався на СБУ, бо ж це вже другий концерт Райкіна в цьому році?

"ПЕСНЯРЫ", "ПОЮЩИЕ ГИТАРЫ", ДЕРЖАВИН И САМОЙЛОВА

До СБУ є й інші публічні питання щодо гастролей. Як і хто дав дозвіл на гастролі Україною білоруському колективу "Песняры", який свідомо порушував законодавство України і виступав своїм "золотим складом" в 2015 році у Криму? Чи щиро вважали, що заборони стосуються тільки росіян?

Тоді як пояснити заявлений концерт найстарішої вокально-інструментальної групи Росії "Поющие гитары", менеджмент якої, хоч і вправно видалив усі згадування про виступи "ПГ" на концертах 2014 року, присвячених анексії Криму, але, напевне, не врахував, що в патріотів українського культуркампфу всі скріни зберіглися, забувати про це ніхто не збирається. Недопрацювали чи то така хитромудра операція СБУ по перевірці того, як після останнього прийнятого в парламенті закону про гастрольну діяльність спрацює Прикордонна служба Украіни і чи знають там, що російські артисти вправно наловчилися видаляти з інтернета посилання на кримські гастролі?

Зовсім незрозуміло, чому після стількох років нарікань патріотичної громадськості, в СБУ досі лінуються хоча б 1 раз в рік зібрати всіх організаторів турів і гастролей, щоб роз’яснити специфіку гібридної війни та поставити питання руба – не возити тих митців, хто бодай якось себе скомпрометував? Хтось з гастрольного відділу пропустив лекції й семінари в Академії СБУ, де пояснювали загальну користь профілактичних заходів?

Бо якщо держава та СБУ принципово не пустили на Євробачення інваліда Юлю Самойлову, то подібна ж принциповість має стосуватися всіх без виключення. В тому числі, доречі, й клавішника групи "Машина Времени" Андрія Державіна, який, не криючись і не ховаючись, неодноразово висловлював підтримку агресивній політиці режиму Путіна, анексії Криму і чий підпис стоїть під занадто знаменитим листом 500 російських митців під кодовою назвою "Ура, Крым Наш!".

І, звісна річ, чи не час зрозуміти й добре усвідомити всій театральній спільноті, що будь-який російський автор (померлий класик для російської податкової це навіть краще) – то обов’язкове, як дипвідносини, 6%-ве відрахування роялті з проданих квитків в Росію, яке в кінці кожного року змушений сплачувати наш УААСП в РАО, а отже – боєприпаси на Донбас, якими вбиватимуть наших воїнів. (Податки з гонорарів доплюсуйте до цього ще…)

Читайте всі новини по темі "Заборона російських зірок в Україні" на сайті "Обозреватель".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Наші блоги