Гітарний нюанс японського року з присмаком Муракамі

Гітарний нюанс японського року з присмаком Муракамі

Прем’єрою рок-н-рольної вистави "120 ударів на хвилину" за твором відомого японського письменника Харукі Муракамі "Про що я думаю, коли говорю про біг" відкрив свій новий сезон найменший (50 місць) в Києві муніципальний "Український малий драматичний театр", нове життя якому дала очільниця столичної культури Діана Попова, підібравши їм приміщення на Олеся Гончара і нового директора-худрука Дмитра Весельського.

Якщо когось збентежить поєднання Муракамі й рок-н-роллу, нагадаю про величезну колекція грамплатівок, яку має Харукі Муракамі, і що в свої 71 рік іноді письменник навіть пише рецензії на нові альбоми, які його вражають, а коли зранку бігає, то слухає саме рок-н-ролл.

Температурного скринінга на вході мені й оточуючим цілковито вистачило, щоб відмовитися від масок і просто неба психологічно переключитися від карантинного буття й подихати живою акторською грою та наживо зіграною музикою, опинившись разом із молодою трупою в атмосфері легких і безпечних японських 60-х.

Брати Весельські (молодший Станіслав – режисер/актор, старший Дмитро – директор/худ рук) у напрочуд вільній інтерпретації 16+ намішали коктейль із роздумів та мемуарів Харукі Муракамі щодо бігу і руху, додали пару модних матів (але не в кількості "Дикого театру") і саме ті пісні золотої коллекції світового рок-н-роллу 60-х , про які згадує сам письменник як про ті, що сформували його світосприйняття. Плюс брати-творці додали до списку Муракамі вітчизняний продукт - пісню "Чіо Сан" ВВ.)

Для повноти рок-н-рольного кайфу в той вечір прем’єри на терасі не вистачало хіба що якості потужного звуку, як на фестивалі "Дунайська Січ" або ж на "вертикальних концертах" в "Братиславі", але, як кажуть, то вже забаганки для українських реалій.

Загальний жіночий вокал був набагато краще набагато емоційнішим і чистішим за вокали Вєри Брєжневої, загальна зіграність артистів нагадувала ранні виступи в Києві "Другої ріки" на початку 2000-х за виключенням одного професійного нюанса. Гітарного. Зрозумілого будь-якому меломану зі стажем.

В світі рок-вистави, шо перед глядачем створили брати Весельські, не існує як таких… електрогітар. І , відповідно, специфічного рок-н-рольного звучання. В той же час саме в Японії існує культ гри на електрогітарах, там знімають приголомшливі телевізійні шоу з майстерності гри на електрогітарах, всесвітньовідома гітарна марка Ibanez теж звідти. Якщо навіть в нас рок-музиканти 60-х мали електрогітари, то хіба ж їх не мали модні японські хіпі? Не кажучи , як би по-іншому звучали б пісні зі списку Муракамі, приміром, пісня Rolling Stones "Sympathy of the devil".

Втім, столичний бомонд настільки скучили за живою енергетичною атмосферою спілкування артиста з глядачем, що в той серпневий прем’єрний вечір вистачило решти всього, аби глядачі з радістю смакували снікерсами одної з альтер-его Муракамі, волали "вау", коли герой в фіналі перестрибував із основної сцени на терасі аж на проїжджу частину вулиці Гончара і душевно підспівували разом з іншим альтер-его, Станіславом Весельським, "Have you ever seen a rain" Creedence Clearwater Revival .

Як не крути, а виходить, що влітку 2020 Київ може просигналізувати світовій театральній спільноті, що муніципальні театри мужньо не здаються перед СOVID-19 i роблять для своєї публіки прем’єри рок-вистав (майже мюзиклів!), враховуючи всі рекомендації щодо безпечного перебування глядачів. Очільниця столичної культури Діана Попова недарма допомогала Малому театру.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Україна