Блог | Гітарний нюанс японського року з присмаком Муракамі
Прем’єрою рок-н-рольної вистави "120 ударів на хвилину" за твором відомого японського письменника Харукі Муракамі "Про що я думаю, коли говорю про біг" відкрив свій новий сезон найменший (50 місць) в Києві муніципальний "Український малий драматичний театр", нове життя якому дала очільниця столичної культури Діана Попова, підібравши їм приміщення на Олеся Гончара і нового директора-худрука Дмитра Весельського.
Якщо когось збентежить поєднання Муракамі й рок-н-роллу, нагадаю про величезну колекція грамплатівок, яку має Харукі Муракамі, і що в свої 71 рік іноді письменник навіть пише рецензії на нові альбоми, які його вражають, а коли зранку бігає, то слухає саме рок-н-ролл.
Температурного скринінга на вході мені й оточуючим цілковито вистачило, щоб відмовитися від масок і просто неба психологічно переключитися від карантинного буття й подихати живою акторською грою та наживо зіграною музикою, опинившись разом із молодою трупою в атмосфері легких і безпечних японських 60-х.
Брати Весельські (молодший Станіслав – режисер/актор, старший Дмитро – директор/худ рук) у напрочуд вільній інтерпретації 16+ намішали коктейль із роздумів та мемуарів Харукі Муракамі щодо бігу і руху, додали пару модних матів (але не в кількості "Дикого театру") і саме ті пісні золотої коллекції світового рок-н-роллу 60-х , про які згадує сам письменник як про ті, що сформували його світосприйняття. Плюс брати-творці додали до списку Муракамі вітчизняний продукт - пісню "Чіо Сан" ВВ.)
Для повноти рок-н-рольного кайфу в той вечір прем’єри на терасі не вистачало хіба що якості потужного звуку, як на фестивалі "Дунайська Січ" або ж на "вертикальних концертах" в "Братиславі", але, як кажуть, то вже забаганки для українських реалій.
Загальний жіночий вокал був набагато краще набагато емоційнішим і чистішим за вокали Вєри Брєжневої, загальна зіграність артистів нагадувала ранні виступи в Києві "Другої ріки" на початку 2000-х за виключенням одного професійного нюанса. Гітарного. Зрозумілого будь-якому меломану зі стажем.
В світі рок-вистави, шо перед глядачем створили брати Весельські, не існує як таких… електрогітар. І , відповідно, специфічного рок-н-рольного звучання. В той же час саме в Японії існує культ гри на електрогітарах, там знімають приголомшливі телевізійні шоу з майстерності гри на електрогітарах, всесвітньовідома гітарна марка Ibanez теж звідти. Якщо навіть в нас рок-музиканти 60-х мали електрогітари, то хіба ж їх не мали модні японські хіпі? Не кажучи , як би по-іншому звучали б пісні зі списку Муракамі, приміром, пісня Rolling Stones "Sympathy of the devil".
Втім, столичний бомонд настільки скучили за живою енергетичною атмосферою спілкування артиста з глядачем, що в той серпневий прем’єрний вечір вистачило решти всього, аби глядачі з радістю смакували снікерсами одної з альтер-его Муракамі, волали "вау", коли герой в фіналі перестрибував із основної сцени на терасі аж на проїжджу частину вулиці Гончара і душевно підспівували разом з іншим альтер-его, Станіславом Весельським, "Have you ever seen a rain" Creedence Clearwater Revival .
Як не крути, а виходить, що влітку 2020 Київ може просигналізувати світовій театральній спільноті, що муніципальні театри мужньо не здаються перед СOVID-19 i роблять для своєї публіки прем’єри рок-вистав (майже мюзиклів!), враховуючи всі рекомендації щодо безпечного перебування глядачів. Очільниця столичної культури Діана Попова недарма допомогала Малому театру.
