"Росіянам неприємно там перебувати": українська чемпіонка Європи – про зверхнє ставлення представниць РФ, гімн для агресора і "живих роботів"
Дворазова учасниця Олімпійських ігор та триразова чемпіонка Європи з вільної боротьби Оксана Лівач 27 жовтня починає свій шлях за нагородою світової першості в Казахстані у вазі до 50 кг, де викликом також є дисципліновані азіатки і потужні американки. Навесні Оксана наче не помітила суперниць на Євро, хоча зізналась, що боротися з росіянками емоційно складно.
У розмові з OBOZ.UA бронзова призерка чепіонату світу розповіла про свій третій титул на континенті, виснажливий півфінал із представницею РФ і відчуття, коли змушує представників країни-агресорки слухати "Ще не вмерла..." Лівач також зізіналась, чи підтримують Україну колеги з-за кордону і як не задавити себе тиском через результат.
– Візуально фінал чемпіонату Європи здався досить легким для вас. А які були думки, коли ви ходили на вирішальну сутичку із туркенею?
– Дійсно, можна було побачити, що фінал він доволі простий, що я розправилася з нею легко – чисто технічна перемога. Але суперниця була далеко непростою. Вона – діюча бронзова призерка чемпіонату світу. Звичайно, я готувалася до змагань і до цієї суперниці, тому що розуміла: вона є досить конкурентною.
І, мабуть, я гарно налаштувалася на цей фінал. Була заряджена тільки перемагати. І оцей вогонь, який я тримала до розв'язки, до фінального свистка, потім він просто виплеснувся. Ці мої емоції були просто на розриві.
Я дуже раділа, що вже втретє підтвердила свій титул чемпіонки Європи і показала таку досить зрілу і, не видовищну, але з великим відривом перемогу. Це також дуже важливо, це демонструє вже певний рівень.
І після фінальної сутички я вже просто не могла стримати своїх радісних емоцій, тому так все виплеснулося. І я дуже була рада, що представляю Україну. Хотіла, щоб моєю перемогою потішилася вся Європа і світ. І показати, якою сильною є наша країна.
– У нас зараз дуже потужна жіноча збірна і хотілося б, щоб це конвертувалося і в медалі чемпіонатів світу та Олімпійських ігор. В цьому році світовий форум відбувається в Казахстані.
– Хоча ми блискуче виступили на чемпіонаті Європи, але, думаю, що деякі моменти ще потрібно було відшліфувати і вже готувати себе до такого виклику, як азіатки, досить потужні представниці Сполучених Штатів Америки.
– Минулого року ви поступилися якраз представниці Японії. Чому азіатки такі важкі? Що з ними робити?
– Боротися, знаходити якісь певні ключі. А чому такі важкі? Це в двох словах і не поясниш. Ну, наприклад, японці відрізняються своєю дисципліною, вихованням, яке закладається з самого дитинства. Це відношення, це їхня робота, яка закладається також з дитинства. Це певний стиль боротьби, який відрізняється від усіх інших – і за технічною базою, якщо так говорити. Він відшліфований до найменших дрібниць. Він працює просто на автоматі. Можна сказати, що вони як живі роботи, вони дуже добре вміють справлятися з емоціями.
І це такий виклик для нас підібратися до них. Ми потроху вже знаходимо ключики. Але й для них ми також непрості конкуренти. Вони це розуміють і бачать, як ми ростемо. Цьогорічний чемпіонат Європи показав, що наша команда прогресує. І я можу сказати, що за цією першістю світу буде дуже цікаво спостерігати – як хто підготується, як себе підведе.
– Як не задавити себе оцим тиском? Адже після такої чудової Європи на вас вже заздалегідь будуть вішати медалі. Як ви це витримуєте і готуєте себе?
– Треба переключатися. Для мене, звичайно, важливі ці всі відзнаки, увага і все інше. Це приємно і, можливо, і потрібно для нас, спортсменів. Адже певний медійний бік також має значення. Але я максимально стараюся переключитися, зайняти себе зовсім іншими справами, які десь трохи пов'язані зі спортом, десь – ні.
Намагаюся інколи знайти час для відпочинку, але такого активного. Наприклад, прогулянки в горах, в лісі, якісь ігрові активності. Це дозволяє постійно примати себе в формі, не випадати з тренувального процесу і виконувати свою роботу.
– На чемпіонаті Європи-2026 у вас був півфінал із представницею РФ, яку, на жаль, у боротьбі допускають до міжнародних змагань. Як краще налаштовуватися у такій ситуації, як взагалі стриматися?
– Це складно в емоційному плані виходити зі спортсменками з Росії. У моєму випадку конкурентка була непростою, також діюча бронзова призерка чемпіонату світу. Я на неї готувалася, робила певний аналіз. Я старалася на тому чемпіонаті більше відкласти емоції в бік і розуміти, що переді мною спортсмен, якому потрібно зробити певні дії, щоб здобути перемогу.
Ми розуміємо, що коли ми виходимо проти спортсменів країн-агресорок, ми не тільки за себе виходимо, а й за свою країну. Можливо, десь воно навпаки нам допомагає, що це за нашу Україну, і вона так піднімає дух і допомагає на якомусь рівні перемагати цих атлетів. Зараз важливо не піддаватися емоціям, коли ти виходиш виконувати свою роботу.
– А чи є провокації з їхнього боку? На нагородженні чи в кулуарах?
– Це максимально неприємні люди, які ведуть себе досить так пихато, зверхньо. Вони нас ніби не сприймають, ніби ми для них – ніхто. Це відчувається. Тому нам треба виходити і тільки перемагати їх, доказувати, що ми кращі. І чемпіонат Європи показав, що жодна дівчина з нашої команди не програла ані білорускам, ані росіянкам. Це доводить і наглядно демонструє, хто чого вартий.
– Вони не йдуть на контакт з вами?
– Ні, ні. Максимально нас остерігаються.
– Але у вас із росіянкою на Європі був важкий поєдинок. І в кінці було видно, яка вона вимотана.
– Це мій підхід до сутички. Я і намагалася вести поєдинок у постійному пресингу, не давати навіть найменших щелинок, щоб вона могла зробити якусь свою дію. Хоча вона і зробила. Я там припустилася певних технічних помилок, але загалом весь час я контролювала сутичку і поступово її виснажувала до кінця періоду. Вона доволі ще так трималася, але вже в кінці видно було, як вона зітхала і не могла навіть піднятися.
Я була здивована, що вона ще трошки терпіла. Видно, що ще щось намагалася, робила. Але я була впевнена, особливо після останньої дії, коли вже вела в рахунку, що все контролюю, я все бачу. І перемога була за мною.
– А які у вас правила поводження з росіянами на нагородженні, адже вони потрапляють в призи?
– Я максимально не звертаю на них уваги. Не контактую. Єдине, коли ми піднімаємо наш прапор на найвищу сходинку п’єдесталу і лунає наш гімн, то для мене це гордість, що вони слухають гімн України. І я розумію, як росіянам неприємно там перебувати. Але вони мусять стояти на цьому п’єдесталі і слухати. Це така приємна сатисфакція (посміхається).
Коли лунає наш гімн – це, звичайно, гордість і шана українським військовим, які кожного дня захищають нашу державу і дають змогу нам виступати і представляти нашу країну.
– А закордонні колеги все ще підтримують?
– В більшості підтримують нас морально, можна сказати. Але забувається потроху. Скільки часу вже йде війна, і вони, на жаль, не такі зацікавлені, не такі активні. Хочеться більше, щоб вони розуміли, що відбувається.
– А вони нормально сприймають присутність росіян на змаганнях?
– Складно відповісти на це запитання, тому що наша організація, вона досить така проросійська, і при владі багато росіян, і вони допускають їх, а інші організації не мають такого впливу. Дуже ганебне рішення було допустити їх із прапором і гімном у віковій групі до 23 років. Складно… Дуже складно конкурувати з цією організацією. Але маємо те, що маємо.
















