Time to read14 хв
14,1 т.

"Я не буду забирати в нього це рішення". Дарія Творонович – про чоловіка-актора, який пішов на війну, поїздки до нього в Ізюм і весілля посеред поля

Дарія Творонович

Дарія Творонович відома за детективним серіалом "Справа НБР", психологічною драмою "Втомлені" та фільмом "Валерія виходить заміж", який представляли на Венеційському кінофестивалі. Нині акторка отримала головну роль у міжнародному проєкті HBO – одного з найгучніших брендів світового телебачення.

В інтерв’ю OBOZ.UA Дарія Творонович розповіла про роботу з іноземною командою, пів року сумнівів у собі та несподівану можливість популяризувати Україну на величезну аудиторію. А ще – про весілля просто неба з актором Денисом Капустіним, який долучився до ЗСУ, зустрічі з чоловіком в Ізюмі та чому вона не вважає за можливе втручатися в його рішення йти на війну.

Дарія Творонович.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Серіал "Справа НБР" став помітною подією в українському телеетері. За роль Софії, яку ви зіграли, точилася справжня конкуренція: серед понад 60 претенденток були Марія Стопник, Даша Петрожицька, Наталія Бабенко та інші відомі акторки. Чим ви підкорили знімальну групу?

– Мене спробували на цю роль першою, потім кастинг пройшли ще багато акторок, а зрештою повернулися до мене. Я знаю цих артисток, вважаю їх прекрасними колегами. Просто іноді річ не стільки в майстерності, скільки в певному типажі, у тому, наскільки ти збігаєшся з образом, який шукають.

Фрагмент серіалу "Справа НБР".

Джерело: ICTV-2

– Софія – чарівна й хитра авантюристка, яка вміє маніпулювати людьми, але за її зухвалістю ховається страх близьких стосунків. Чи є у вас щось від цієї героїні, чи ви зовсім різні?

– Я знаходжу щось спільне з усіма персонажами, яких граю. Принаймні в мене це працює саме так: відштовхуюся від себе, адже в кожному з нас можна знайти різні грані – і щось радикально погане, і хороше, і людяне. Якщо говорити про Софію, то, мабуть, найбільше нас зближує вразливість. Її недовіра до світу – це своєрідний захист, за яким стоїть безліч способів пристосуватися й вижити. Вона вибудувала навколо себе міцний фасад, але всередині все одно залишається дитиною, яка намагається довести, що має право бути в цьому світі, що вона чогось варта.

Акторська група серіалу.

Джерело: ICTV-2

– Ви самі любите ризикувати, вплутуватися в авантюри?

– Не знаю, чи назвала б себе авантюристкою. Але точно азартна, коли йдеться про виклик. Якщо зовнішній світ пропонує: "А зможеш?", у мені одразу прокидається сильний азарт. І я завжди на це ведуся – включаюся в процес із головою. Мені цікаво перевіряти себе й дивитися, на що здатна.

– А які найбільші виклики вам доводилося долати у професії?

– Мабуть, для мене вся професія – це такий виклик. Я й досі часто думаю: "Ні, цього я не зможу". І, напевно, щодня певною мірою ставлю себе під сумнів. Але не в травматичному сенсі, а радше запитую себе: чи правильні орієнтири обираю? Чи не починаю ставати людиною другосортних тем? Чи живу я так, щоб у моєму житті були цінності, які для мене справді важливі? Бо, як на мене, актора будує життя, а не навпаки.

Дарія Творонович.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Ваша Софія не дуже довіряє людям. А ви самі наскільки відкриті до світу?

– Зараз набагато відкритіша, хоча не можу сказати, що не довіряла людям. Я, мабуть, завжди була десь посередині: з одного боку, дуже довірлива, з іншого – боюся розчаровуватися, тому намагаюся себе вчасно зупиняти. Знаєте, мені здається, і в акторстві, і в житті я багато в чому спираюся на ту дитину, якою колись була. Я добре пам'ятаю себе маленькою – відкритою, бешкетною. І пам'ятаю, як ця дитяча відкритість зустрічалася з реальним світом, як поступово змінювалася під його впливом, як починала закриватися. Мабуть, мене найбільше цікавить саме цей контраст: як у людині співіснують природна відкритість, довіра до світу – і захисні механізми, які з'являються, коли цей світ завдає болю.

– Також хочу подякувати вам за фільм "Втомлені". Я потрапила на показ після інтерв’ю з Пилипом Іллєнком, який продюсував цей фільм і натхненно розповідав про картину. І вона справді вразила.

– "Втомлені" – зараз моя улюблена робота. У тому сенсі, що все, що я в неї вклала, дорівнює тому, що зрештою вийшло на екрані. Я не хотіла би називати свою Віру головною героїнею, але сприймала її як одну з окремих історій, які складаються в цілісну картину. І тут, звісно, багато що мало збігтися, щоб роль прозвучала саме так. Але це не лише мої заслуги, не хотіла б привласнювати собі весь результат.

Працюючи над образом, я працювала зі своїм травматичним досвідом – не хочу вдаватися в подробиці. Також зверталася до психологині, яка має досвід роботи з такими переживаннями жінок. Також багато обговорювала цю роль із колегою Лесею Островською. Я дуже люблю з нею радитися: вона викладає акторську майстерність, уміє слухати й створює такий простір, у якому будь-які ідеї можуть розквітнути. Ми пили чай на цю тему, говорили про мою героїню, шукали якесь зерно, яке я могла б закласти в цей образ. Для мене було важливо втримати внутрішню суперечність Віри: вона хоче жити, тягнеться до життя, але є ця темна сила травми, яка може затягнути людину так глибоко, що вибратися звідти стає дедалі важче.

У фільмі "Втомлені".

Джерело: скриншот відео

Я дуже вдячна й сценаристці Соломії Томашук. Вона була неймовірно занурена в роботу не лише на етапі сценарію, а й безпосередньо на майданчику. Ми багато з нею обговорювали, звірялися. Я постійно до неї поверталася з питаннями. Було дуже приємно, коли Соломія сказала, що Віра – це серце фільму. Під час читок ми, зокрема, обговорювали, чи вже ухвалила Віра рішення накласти на себе руки в останніх розмовах. І дійшли висновку, що ні. Для мене було важливо, щоб до останнього в ній залишалося прагнення жити. Віра ніби йде дуже тонким бордюром. Але ж ніхто не виходить на нього з наміром упасти. Ти просто намагаєшся втриматися. І що тонша ця межа, то сильніше тебе хитає. Один із моїх викладачів каже, що всі пісні співаються до життя. Я так само думаю і про ролі: вони всі – до життя, до щастя. Навіть якщо персонаж помирає або робить безліч неправильних виборів, він усе одно прагне життя й щастя. Просто іноді обирає такий шлях, на якому дедалі більше віддаляється від них і зрештою скочується вниз.

Дарія Творонович.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– За якими критеріями ви обираєте ролі? Від яких проєктів відмовляєтеся?

– Слухайте, давайте чесно: останніми роками в українському кіновиробництві ти не завжди навіть знаєш, чи відбудеться проєкт. Я насамперед відмовляюся від того, що, на моє переконання, на виході буде поганим. Це можна зрозуміти зі сценарію, з того, хто режисер. У такому не хочеться брати участь. Але мене іноді підводить віра в те, що, якщо ти добре зіграєш, то й результат буде хорошим. Але – ні. Тому намагаюся уважніше оцінювати три речі: сценарій, режисера та ідею, яку несе проєкт.

Чи знімаюся я зараз у серіалах? Так. Чи знімаюся в невеликих ролях? Теж – так. Нещодавно в мене була головна роль у проєкті HBO на платформі Warner Bros. Після цього я повернулася в Україну й погодилася на значно простішу роботу. Історія з Warner Bros. – це сталося взагалі, можна сказати, випадково. Мені написала іноземна агентка, з якою тоді тільки почали співпрацювати. І перший же кастинг, який мені запропонувала, був на цей проєкт. У результаті я отримала головну роль.

Це був надзвичайно цікавий досвід і водночас величезна відповідальність. На кону – великі гроші міжнародних платформ, тому до вибору акторів підходять дуже ретельно. Я сумнівалася в собі аж до перегляду перших готових сцен. Пів року жила ніби під внутрішнім збільшувальним склом, постійно запитуючи себе, чи справді роблю все, на що здатна. Я вивчила мову з нуля, за місяць опанувала водіння в умовах блекаутів. І, попри все, досі дуже переживаю за результат. Бо розумію, яка це відповідальність: ти маєш виправдати довіру, і другого шансу може не бути.

Дарія Творонович.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Що найбільше відрізняє українські знімальні майданчики від європейських?

– Головне, чого нам бракує, – це часу. В Україні є фахівці, які працюють на тому самому рівні, що й європейські команди. Але через війну та обмежене фінансування ми часто втрачаємо час на підготовку, а самі умови роботи стають значно складнішими. Наприклад, ми знімали роботу Дмитра Сухолиткого-Собчука цієї восени у Ворзелі. Над нами постійно вибухали "Шахеди". Або генератор так чи інакше шумить у кадрі, бо світла теж немає. І ось умови, які стискають наш час і обмежує можливості.

– Акторка Карина Химчук, яка працює в Лондоні, розповідала нам, що тамтешні режисери дуже делікатно спілкуються з акторами й рідко прямо вказують на помилки. В Україні ж можуть сказати без зайвих реверансів: "Ти запорола дубль, давай ще раз". А як було у вас на міжнародному майданчику? Чи відчули цю різницю?

– Тут справа не в толерантності. Я теж із цим зіткнулася й спочатку була здивована. Режисер не робив мені зауважень у звичному розумінні. Його коментарі ніколи не стосувалися мене як особистості. Він пояснював, що має відбутися в сцені, якої інтенсивності вона потребує. Це було схоже на роботу зі світлом: тут потрібно підняти яскравість, а тут – приглушити. Якщо сцена не працювала, він зупиняв процес й пояснював, що саме не складається і що потрібно змінити – інтенсивність чи градус емоцій. Але в мене жодного разу не виникло відчуття, що оцінюють мене як людину. І це дуже окрилює, бо ти можеш вільно працювати, експериментувати й не боятися, що твоя невдала спроба стане оцінкою тебе самої.

Це відомий режисер, номінант на "Оскар" – але я не можу за контрактом поки озвучувати деталі. Я дивилася його роботи, і захоплена ним – це те, що втрапляє у мій смак. Мій улюблений режисер – польський класик Кшиштоф Кесльовський, і мені цікаво, що в роботі з цим режисером я відчула саме такий підхід. І взагалі вперше розповідаю публічно про цю свою роботу. Я вперше публічно розповідаю про цей досвід і хотіла б, щоб ми говорили про нього в контексті професії, без гучних заголовків, які можуть спотворити мої слова. Саме через це я рідко даю інтерв’ю.

– Дашо, а як живеться акторам у побутовому сенсі, коли немає ролей? Ви можете відмовитися від проєкту, який вам не близький, але ж треба за щось жити.

– Хріново живеться. Думаю, у кожного по-своєму, але навіть дуже талановиті актори часом через це втрачають віру в себе. Я знаю таких людей, і це мої друзі: починають думати, що з ними щось не так, коли довго немає роботи. Хоча іноді роботи немає просто тому, що немає умов для її створення. Або є тисячі інших причин, які взагалі не залежать від нас. Слава Богу, у мене є театр (акторка працює в Новому театрі на Печерську у Києві. – Ред.). Звісно, зароблених там грошей недостатньо, щоб повністю себе забезпечувати, але він допомагає мені рухатися в професії, працювати з темами, про які думаю.

Весілля Дениса та Даші.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Ви вже трохи більше місяця як заміжня. Розкажіть, як минув цей місяць?

– Чесно кажучи, як і всі інші місяці: все добре. Я не можу сказати, що страшенно хотіла заміж. Просто це було настільки органічне рішення в наших стосунках, що все просто сталося. Єдине, що можу сказати: тепер трохи ощадніше сваримося, вже намагаєшся добирати слова (сміється). Ми двоє різних людей, які люблять одне одного, але можуть мати різні погляди й абсолютно різні режими дня, наприклад. Я працюю вдень, а він – уночі. Ми по-різному дивимося на певні речі, і мені здається, що прийняти іншу людину такою, як вона є, – це довгий процес, якого досі вчуся. І це цікаво. Та добре минув цей місяць! Я такий тил, що можна займатися тим, чим займаєшся, а сім’я – є.

Денис Капустін.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Розкажіть про свого чоловіка, актора Дениса Капустіна. Останнім часом про нього багато говорять після виходу фільму "Кіллхаус", у якому він зіграв.

– Денис – актор нашого театру, ми обоє навчалися в майстерні Олени Лазович, із якої й починався наш творчий шлях. Звідти вийшло багато класних акторів. Це таке коло людей, які вже повиростали й розійшлися дуже різними, але прекрасними професійними шляхами. Серед них – Максим Самчик, Гриша Бакланов, Маша Трепікова, Аліка Федотова, Діма Коник та багато інших. Ми всі ніби жили в одному творчому світі. Разом переживали підлітковий період у професії: крінж, пошуки себе, спроби зрозуміти, ким хочеш бути, безгрошів’я, а потім – перші професійні успіхи. Я з великою теплотою згадую нашу майстерню. А Олена Володимирівна – людина, якій я, напевно, завдячую професією. Я виросла при ній, вона першою в мене повірила – навіть коли сама ще не до кінця розуміла, що можу.

Нещодавно я натрапила на відеозапис якоїсь давньої вистави. Дивлюся на себе й думаю: "Боже, що ж ти робиш?" (сміється). І ось у цьому, мені здається, особливий дар Олени Володимирівни: бачити в людині художнє зерно, яке ще не розкрилося. Завжди їй буду дуже вдячна. З Денисом ми познайомилися саме там. Ми давно знали одне одного, але осяяло нас не так давно. Разом випускали виставу.

– Тобто спочатку ви були друзями?

– Ми навіть друзями якийсь час не були (сміється). Разом випускали виставу "Гриць. Stand-up", створену за мотивами легенди про Марусю Чурай та роману Ліни Костенко. Там грали пару й пообіцяли одне одному: жодного хуліганства, жодних закоханостей. Ми ж дорослі люди, нічого такого не буде (сміється). Ну і закохалися.

Дарія Творонович: "Найголовн...

Джерело: instagram.com/tvoronovich

Розгорнути

– Ви влаштували дуже незвичне весілля – просто неба, посеред поля. Замість традиційної фати – віночок зі стрічками, а замість офіційного застілля – танці й хороводи. Чому обрали саме такий формат?

– Ми відштовхувалися від наших обставин. Денис вже служив, тому доводилося зважати на різні моменти. Наші плани виглядали приблизно так: "Ну, давай це! А ось ще це! Але ні – по грошах не потягнемо". Найголовнішою мрією було, щоб весілля взагалі відбулося, щоб Дениса відпустили зі служби і він зміг доїхати. Я не та наречена, яка мріє про ідеальне весілля за будь-яку ціну. Хоча, звісно, хотілося казки й усього такого. Але на певному етапі найважливішим стало просто зробити так, щоб цей день настав.

Дарія Творонович: "Ми запрос...

Джерело: instagram.com/tvoronovich

Розгорнути

Щодо місця, то саме там я колись сказала подрузі, що, здається, так – кохаю. Ми разом плакали від щастя, а я додала, що, мабуть, саме тут колись святкуватиму своє весілля. Так і сталося! Я боролася за цю локацію до останнього: то прогнозували дощ, то виникали якісь нюанси. Це овеча ферма в Малій Бугаївці під Києвом. На випадок негоди ми передбачили шатер. Усе вийшло класно! Запросили лише найближчих людей. Це переважно наш театр, наша майстерня тих часів, а також люди, які по-своєму, сердечно і духовно ведуть нас по життю. Тож це було дуже камерне свято – для найближчих, людей, із якими нас пов’язує щось по-справжньому важливе.

Весілля Дениса та Даші.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Як ви відреагували, коли Денис вирішив долучитися до ЗСУ?

– Поплакала і відпустила. Вважаю, що, і це моя особиста думка, коли чоловік ухвалює таке рішення, неправильно, щоб жінка втручалася в його шлях, у його долю. Мені здається, це щось дуже важливе для його внутрішнього світу, його духу. Я не буду забирати в нього це рішення – ніколи такого не зроблю.

Денис Капустін.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Як часто ви зараз бачитеся?

– Раз на місяць, у найкращому випадку – на кілька днів. Я їжджу до Ізюма, йому вдається вирватися.

– Дорога важка?

– Потягом до Харкова, а звідти переважно BlaBlaCar або автобусом. Насправді я вже звикла. Правда, до всього можна звикнути. У мене в Ізюмі кожного разу є відчуття, ніби це такі специфічні канікули.

Із Сергієм Стрельниковим у "Справі НБР".

Джерело: ICTV-2

– Сергій Стрельников, ваш колега зі "Справи НБР", також долучився до ЗСУ. Як ви сприйняли його рішення? Здається, Денис Капустін проходив разом із ним військову підготовку.

– Слухайте, так само, як і будь-яке рішення людини долучитися до війська. Не хочу вдаватися до загальних слів про повагу – тут і так усе зрозуміло. Мені здається, у людині щось глибоке, тихе визріває, а потім кличе її туди. Крім поваги, я нічого до цього не відчуваю. Ну і крім бажання, щоб все було добре. Навчання, про яке ви говорите, було підготовкою до фільму "Кіллхаус". Їх навчали, здається, представники Третього армійського корпусу. А до моменту мобілізації потрібно пройти базову загальновійськову підготовку – БЗВП, як і всім. Тож далі вони вже рухалися окремо.

У серіалі "Тільки живи".

Джерело: 1+1 Україна

– З огляду на вашу підготовку до ролі снайперки в серіалі "Тільки живи", занурення у військову специфіку й роботу зі зброєю, чи не виникало у вас бажання піти далі й самій долучитися до ЗСУ?

– Ні, зараз такого рішення в мене немає. Скажімо так, у мене є людські й професійні амбіції. Я потроху виходжу на закордонний ринок. І, окрім того, що це важливо для самої мене, мрію принести користь своїй країні. Наприклад, у проєкті, про який вам розповідала, наприкінці кожної серії звучить музика, яка додає історії певного настрою. І мені зателефонували продюсери й сказали, що хочуть поставити українську музику, яку я могла б порадити. Це ніби дрібниця, але тепер цю музику почує дуже багато людей.

Дарія Творонович на Одеському кінофестивалі.

Джерело: instagram.com/tvoronovich

– Ви вже обрали композицію?

– Так, обрала, але все ж хотіла б, щоб задум вдалося реалізувати й вибір остаточно підтвердили. Тоді матиме сенс про це говорити. Це українська поезія, покладена на музику й виконана українськими акторами та музикантами, яких я дуже люблю. Йдеться про ансамбль DakhTrio, який народився в театрі "Дах". Для мене це, мабуть, одна з найглибших робіт на перетині української музики й поезії. Я хочу бути носійкою певної ідеї, створювати щось вартісне. Мені важливо, щоб мистецтво не лише дарувало емоції, а й мало сенс, говорило про те, що болить і хвилює нас сьогодні.

Мабуть, саме тому для мене такі важливі й кінопроєкти, до яких я зараз долучена. Режисерка Марися Нікітюк нині працює над двома роботами: повнометражним фільмом "Ной" про операцію в Бахмуті та серіалом "Ротація", у якому будуть задіяні безпосередньо військові. Ми з Денисом граємо головні ролі в серіалі, який наразі перебуває на етапі підготовки. Цей проєкт мені особливо небайдужий, він заснований на реальних історіях військових. Тизер ми знімали невеликою командою разом із побратимами в Ізюмі. Серед акторів, яких також планують залучити до серіалу, – Марія Стопник і Настя Пустовіт.

– Чимало людей під час війни кажуть, що зараз не час народжувати дітей. Як ви до цього ставитеся?

– Я вважаю, що цей час настає незалежно від нас. І головне – не проґавити момент, коли душа вже проситься у світ. Якось я почула чудову думку: усі наші друзі й близькі, які народилися в цей час, з’явилися на світ тому, що їхні батьки свого часу наважилися на це рішення. Якби хтось із них вирішив, що зараз не час, можливо, когось із моїх друзів просто не було би. Я хотіла би слухати час. Не можу сказати, що мені це завжди вдається, але сподіваюся, що поступово вчуся.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Володимиром Ращуком, який мобілізувався до ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення. Про прозріння на фронті, батька в окупації та болісне запитання: "Чому я роки віддав армії, а хтось жив своє щасливе життя?"