Україні потрібно готуватися до сценарію, коли європейська єдність може бути зруйнована. Як мінімізувати ризики для країни? Інтерв’ю з Кулебою
Путін розпочинав війну проти України, розраховуючи на швидку перемогу. Минуло понад чотири роки, а Росія так і не досягла початкових цілей. Українська армія продовжує опір, санкції залишаються чинними, а українські удари по російській нафтовій інфраструктурі створюють для Кремля додаткові проблеми. Проте Москва не шукає виходу з війни. Навпаки, російська влада збільшує військові витрати й готується воювати далі.
Схоже, Путін розраховує не тільки на успіхи своєї армії. Кремль хоче дочекатися моменту, коли Україна виснажиться, а західні союзники почнуть втрачати інтерес до війни. Російські удари по енергетиці та великих містах мають ускладнити життя українців, особливо взимку. Москва також стежить за політичними процесами у США та Європі. Вибори, внутрішні конфлікти й посилення сил, які виступають проти допомоги Україні, можуть дати Росії шанс змінити ситуацію на свою користь.
Тим часом з'являються нові пропозиції щодо припинення бойових дій. Індія, яка продовжує купувати російську нафту й підтримує тісні відносини з Москвою, запропонувала план перемир'я. Для Путіна відхилити ініціативу такого партнера непросто. Але чи готовий Кремль хоча б до обмеженого припинення вогню, якщо продовжує вимагати від України територіальних поступок?
Чому Путін продовжує війну, попри втрати й економічні проблеми Росії? Чи справді Дональд Трамп вірить у можливість домовитися з Кремлем через спільні бізнесові проєкти? Чи вистачить Європі політичної волі та ресурсів для подальшої підтримки України? І чи може 2027 рік стати для Москви часом великих надій на зміни у західних столицях?
Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився міністр закордонних справ України у 2020-2024 роках Дмитро Кулеба.
– Розпочнемо з енергетичного перемир’я, адже напередодні Індія долучилася до цього процесу, що стало певною несподіванкою. Нарендра Моді під час зустрічей із Путіним і президентом України говорить про мир, але Індія продовжує купувати російську нафту, залишається одним із найбільших покупців російської зброї. Наскільки реальною може бути ця пропозиція? Раніше Туреччина і Трамп пропонували свої варіанти перемир’я, але Росія категорично їх відкидала. Індія має інший вплив на Москву, за нею стоїть частина Глобального Півдня. Чи може з цього щось вийти? І чи опиниться Путін у певній пастці, якщо відмовить Моді?
– Думаю, нам уже варто відмовитися від формулювання, що "Путін відмовляється змінювати свої максималістські цілі", бо воно не зовсім точно описує ситуацію. Путін не просто не хоче відмовлятися від своїх цілей, він, схоже, вже не здатен вийти з режиму війни. Питання не в тому, чи змінить він позицію і чи зможемо ми про щось домовитися. Є ознаки того, що він налаштував Росію на тривалу війну. Перша – склад Держдуми. Туди не допустили голосів, які можна було б використати для обґрунтування припинення бойових дій. Натомість до парламенту прийшли ветерани так званої СВО, тобто війни проти України. Російський парламент максимально радикалізований і має бути опорою Путіна, демонструючи, що всі нібито прагнуть воювати до перемоги.
Другий чинник – російський бюджет на найближчі роки. Оборонні видатки зростають, виробництво зброї збільшується.
Третій, додатковий показник – посилення атак і провокацій проти європейських країн. Усе це свідчить не просто про небажання Путіна відмовлятися від максималістських цілей. Він налаштував країну на довготривалу війну, адже для його режиму ризики її припинення сьогодні вищі за ризики продовження. Йому комфортно керувати Росією в нинішніх умовах. Тому коротка відповідь: індійська пропозиція не спрацює. У Моді немає достатнього впливу, щоб змусити Путіна змінити курс. Водночас заслуговує на увагу те, що Індія вперше за п’ять років війни виступає з конкретною ініціативою.
– Індія та Казахстан, тобто, найближчі партнери РФ, останнім часом публічно висловлюють нерозуміння того, чого Путін прагне продовжуючи цю війну. Чи змінюється ставлення партнерів Росії до політики Путіна і чи може це на нього вплинути?
– А вже за місяць Токаєв на прес-конференції з німецьким канцлером назвав Путіна видатним державним діячем. Є такий ритуал, який в Україні чомусь щоразу викликає велике збудження. Раз на рік Моді говорить Путіну якусь глибоку філософську фразу про важливість миру, а Токаєв заявляє, що не розуміє, чому війна триває. Потім минає ще рік, вони повторюють ті самі слова, а ми знову шукаємо в них зачіпки. Я розумію це бажання, але сьогодні таких зачіпок немає. Путін мислить просто: у мене є ресурси й можливості продовжувати війну, то чому я маю зупинятися? На його думку, припинення війни поверне Росію до ситуації, коли йому почнуть ставити запитання: заради чого все це було? Він цього боїться. Тому ризики припинення війни для нього сьогодні вищі за ризики її продовження.
– Тобто розмови про енергетичне чи будь-яке інше перемир’я не варто сприймати як ознаку чогось більшого? Війна триватиме, доки всередині Росії не виникнуть обставини, за яких Путіну почнуть ставити незручні запитання?
– Коли в Росії почнуться внутрішні процеси, спрямовані проти Путіна, вони, найімовірніше, не будуть безпосередньо пов’язані з війною. Причиною стане нездатність російської влади дедалі краще давати раду проблемам, з якими стикаються самі росіяни. Наприклад, спалах чуми може стати для росіян значно сильнішим подразником, ніж українські удари по нафтопереробних заводах Росії. Тому що це проблема, яка може зачепити кожного. Це кумулятивний ефект: людина має відчувати проблему на собі, а кількість проблем повинна перевищити її здатність із ними впоратися. Водночас небезпечно потрапляти в інтелектуальну пастку минулого. Радянський Союз розпався, але це не означає, що Росія неодмінно піде тим самим шляхом.
Нині ми бачимо монолітність російських еліт, повний контроль Путіна, посилення ФСБ і репресивної машини. Спалахи невдоволення виникають не стільки через загибель росіян в Україні чи безперспективність війни, скільки через побутові проблеми. Люди скаржаться, що влада чогось не робить, що в одному місці стало гірше, в іншому теж. Саме там накопичується невдоволення, яке з часом може вибухнути. Будьмо відвертими: загалом росіяни поділяють ідею, що Україну потрібно знищити. Вони лише хотіли б, щоб це відбулося без негативних наслідків і проблем особисто для них.
– Тобто план Путіна щодо знищення України не змінюється, а лише пристосовується до обставин. Коли Росія не може досягти успіху на фронті, вона посилює удари по інфраструктурі.
– Саме так. Нинішні атаки на цивільну інфраструктуру, спроби зробити великі українські міста непридатними для життя – наслідок нездатності Росії досягти своїх цілей на фронті.
– Як на рішення Путіна продовжувати війну впливає позиція Трампа? Президент США регулярно заявляє, що Путін нібито хоче припинення війни, не збирається нападати на Європу, запрошує його на саміт G20 і проводить численні телефонні розмови. Звичайно, щоразу, коли Путін чує подібні слова, це зміцнює його думку, чи вірна, що він тримає Трампа саме там, де хоче, тим самим ще більше зменшуючи перспективи серйозних переговорів, не кажучи вже про припинення війни.
– Путіну, відверто кажучи, байдуже до Трампа як до партнера. Його завдання – утримувати президента США від жорстких кроків проти Росії. Для цього Путін постійно водить його по колу розмов про багатомільярдні й трильйонні угоди, контракти та великі бізнес-проєкти. Усе це робиться з однією метою: щоб Трамп не вдався до дій, які зашкодять Росії. Але довіри до Трампа як до партнера в Путіна немає. Він розуміє просту річ: сьогодні президентом є Трамп, а завтра його може змінити інша людина. Якщо сьогодні Росія піде на поступки заради скасування санкцій, то через два роки до влади може прийти інший президент США і запровадити їх знову. Тоді Росії доведеться витрачати додаткові ресурси, щоб відновлювати позиції, від яких вона відмовилася. Москва готується до безкінечного життя під санкціями й розбудовує інфраструктуру для їх обходу. У Кремлі виходять із того, що обмеження залишатимуться і ще дуже довго обтяжуватимуть країну.
– На що тоді розраховує Путін? Чи вважає він, що Росія має достатній запас міцності для продовження війни й навіть посилення агресії проти країн ЄС? Поки що вона має гібридний характер, але для цього також потрібні ресурси.
– Путін дивиться на ситуацію не стільки з погляду ресурсів, які витрачає, скільки крізь призму власної історичної місії. Західні політичні еліти, які ще з часів Збігнєва Бжезінського цікавилися Україною та Східною Європою, керувалися відомою логікою: успішна демократична Україна поруч із Росією становить загрозу для російської влади. Москва не може дозволити Україні стати успішною демократією, адже росіяни дивитимуться на українців і запитуватимуть: якщо так можна там, то чому не можна в нас? Але ситуація змінилася. Протягом двадцяти років російська пропаганда переконувала населення, що нежиттєздатна не лише Україна, а й Європа. Тому виникає інше запитання: якщо Путін не може дозволити собі успішну демократичну Україну поруч, чи може він дозволити успішну демократичну Європу?
– До війни росіяни активно їздили до Європи на відпочинок та екскурсії й бачили, як там живуть люди.
– Так, вони бачили інше життя. Тепер ми бачимо боротьбу навколо того, чи повинні росіяни й надалі їздити до Європи. За одними оцінками, йдеться приблизно про 600 тисяч поїздок на рік. Водночас до Китаю за останній рік, за наведеними оцінками, приїхали близько двох мільйонів росіян. Відбувається глобальна переорієнтація людських потоків, капіталу й товарів із Європи на Азію. Путін сприймає це як частину історичного розвороту Росії. До Петра I Росія була переважно азійською державою, а московська держава століттями розширювалася на схід і південь. Петро I прорубав вікно в Європу й переорієнтував країну на Захід, хоча й це уявлення про історію певною мірою є міфом. Минуло триста років, і тепер Путін розвертає Росію назад до Азії. Він хоче залишити слід в історії, щоб у підручниках про нього писали як про діяча, який зробив щось велике, а не про того, хто залишився в історії через дрібниці.
– А що має бути написано на табличці про Україну? "Знищено", "завойовано"?
– Повернуто. Упокорено.
– А яким чином – неважливо, знищено чи захоплено...
– Так, узагалі неважливо. Після Полтавської битви 1709 року російські війська пройшлися Україною, вирізали людей, спалили й зруйнували міста. Вони не думали про те, що знищують власний економічний ресурс, який залишався під контролем імперії. Їхньою метою було упокорення. А упокорення – це страх, Голодомор, розстріляне відродження. Політика, покликана залякати людей так, щоб вони ще сто років мовчали й не наважувалися чинити опір.
– Повернімося до Трампа та його підходу. Адміністрація Дональда Трампа від початку намагалася дивитися на завершення війни через логіку угоди: якщо запропонувати Росії вигідні економічні умови, повернення до торгівлі та спільні бізнес-проєкти, це створить для Кремля стимул припинити війну. Саме в такій логіці до переговорів із Путіним підходять Стів Віткофф і Джаред Кушнер. Після вересневої зустрічі в Москві сторони обговорювали великі економічні проєкти, зокрема в нафтовій сфері. Чому бізнесова формула не працює з Путіним? Чи розуміють у США природу цієї війни?
– В оточенні Трампа є різні люди. Директор ЦРУ Джон Реткліфф і державний секретар Марко Рубіо розуміють природу цієї війни та поведінку Росії. Віткофф і Кушнер – люди бізнесу. Але всі вони залежать від свого керівника. А Дональд Трамп щиро захоплюється Путіним. Він мріяв керувати Америкою так, як Путін керує Росією. Путін, Сі Цзіньпін і навіть Кім Чен Ин – його рольові моделі.
Тому Трамп не готовий до жорстких кроків проти Росії. Він опинився в пастці: не хоче посилювати тиск на Путіна, але й можливості впливати на Зеленського в нього вже обмежені. Фактично з важелів залишилися розвідувальні дані, якими США діляться з Україною. Решту інструментів впливу Трамп значною мірою втратив. Це показовий приклад того, як можна самостійно позбавити себе важелів тиску.
– Тобто, розмови про те, що Трамп може натиснути на Україну з того чи іншого питання, вже неактуальні?
– У нього залишається ядерна опція – і я не про ракети. Він може вийти й заявити: "Мені набридло панькатися з Україною, я повністю підтримую Путіна". І запропонувати зняти всі санкції. Але цього він не зробить із двох причин. По-перше, тоді відповідальність за кровопролиття, страждання та поразку України лягатиме безпосередньо на нього.
По-друге, Трамп веде з Росією власну гру. У питаннях України він може бути готовий до поступок, але в інших регіонах діє інакше. Коли Путін пропонував допомогу США в Ірані, Трамп відмовився, заявивши, що впорається сам. Арктика також стане полем загострення протистояння між США та Росією. Не варто забувати й про майбутню залежність Росії від Китаю. Суперництво Вашингтона й Пекіна значною мірою визначатиме міжнародну політику на роки вперед.
Тому ситуація складніша, ніж здається. Трамп може не зважати на інтереси України, але це не означає, що він готовий віддати Путіну все. США вже послабили російські позиції в низці регіонів, зокрема на Кавказі, в Ірані та Венесуелі. У Сирії російський вплив також скоротився, хоча ключову роль у цьому відіграв Ердоган.
– Але усі ці розмови про масштабні бізнес-проєкти, про які говорять Трамп і Путін, фактично допомагають російському диктатору вигравати час.
– Саме так. Минув рік від їхнього так званого саміту на Алясці, а розмов про бізнес, угоди й мільярди багато, реальних результатів немає. Проте Путін отримує можливість утримувати Трампа від жорстких рішень: мовляв, у нас є серйозні спільні проєкти, навіщо зараз руйнувати відносини?
– До того ж це демонструє світу, що Путін і далі відкрито спілкується з президентом США – країни, яка залишається наддержавою.
– Це добре помітно в офіційних російських повідомленнях про розмови з Трампом. Москва завжди наголошує, що американська сторона сама ініціювала контакт, ніби Трамп просить великого Путіна поговорити. Це спадщина радянської дипломатії. Колись Генрі Кіссінджер готував президента Річарда Ніксона до зустрічі з Леонідом Брежнєвим і пояснював, що радянське керівництво надзвичайно залежить від демонстрації поваги до себе. Якщо показувати Брежнєву належну шану, можна було отримати поступки в конкретних політичних питаннях. Радянські керівники обмінювали визнання власної величі на реальні політичні переваги.
– Про санкції та закон Грема – Блюменталя можна забути? Трамп не застосовуватиме його так, як потрібно?
– Поки не бачу, як це може відбутися. Трамп говоритиме, що подумає, що тривають переговори й треба дати шанс миру. Так він пояснюватиме, чому не запроваджує санкції. Найімовірніше, використовуватиме цей закон як важіль тиску: мовляв, у нього ще залишається така можливість.
Тому я поки що погано уявляю Трампа, який підписує указ про застосування цих санкцій. До того ж вони стосуються не лише Росії, а й Китаю та Індії. Вашингтон може запропонувати Індії купувати американську нафту замість російської. Індійці можуть погодитися на певний час, щоб задовольнити Трампа, а потім повернутися до російських поставок. Китай і зараз продовжує купувати іранську нафту попри американський тиск. Головне – Трамп не готовий жертвувати відносинами з Китаєм заради України. Якщо він запропонує Сі Цзіньпіну домовитися щодо українського питання, Пекін може погодитися, але натомість вимагатиме поступок у торговельних відносинах. І тут Трамп не готовий поступатися власними інтересами заради України. Цей розрив між інтересами США та потребами України дипломатії поки що не вдається подолати.
– Трамп може винести питання України за дужки переговорів із Росією, принаймні росіяни цього прагнуть?
– Ми не повинні цього боятися. Це наші фобії: ми постійно повторюємо, що про Україну не можна домовлятися без України. Але треба дивитися на ситуацію структурно. Путін і Трамп не укладають угоду про Україну без України не тому, що не можуть домовитися, а тому, що не здатні забезпечити виконання такої домовленості. Ми з вами теж можемо зараз домовитися, що Росія припинить обстрілювати Київ "шахедами". Наше інтерв'ю навіть затрималося, бо ми чекали, поки зб'ють черговий реактивний "шахед". Але чи можемо ми гарантувати виконання такої угоди?
Ні Росія, ні США сьогодні не мають важелів, щоб змусити Україну виконувати угоду, укладену без її участі. І причин дві. Перша – внутрішня стійкість України та її військові спроможності. Ми можемо оборонятися на землі й завдавати ударів по території Росії. Українське суспільство продовжує боротьбу.
Друга причина – наша єдність із Європою, яка підтримує український організм, як крапельниця, яка детоксикує, і допомагає йому вистояти. Якщо виходити з цієї логіки, Росії потрібно зламати українську стійкість, послабити наші військові можливості й розірвати союз України з Європою. Саме це ми й бачимо. На Європу тиснуть із різних боків, підтримують політичні сили, які виступають проти допомоги Україні, розхитують безпекову ситуацію, щоб відлякати європейців від подальшої підтримки. Росія намагається руйнувати українську економіку, залякувати суспільство, щоб люди втомилися від війни й почали вимагати її припинення на будь-яких умовах. Окремий напрям – удари по українських підприємствах, які виробляють далекобійну зброю, щоб позбавити нас можливості завдавати ударів у відповідь. Тому можна скільки завгодно повторювати, що переговори про Україну без України неприпустимі. Суть не в самих переговорах, а в тому, щоб мати важелі впливу. У нас є три головні козирі. Два внутрішні – стійкість суспільства та власне виробництво зброї. Третій – єдність із Європою. На них і тримається наша здатність протистояти тиску.
– Наскільки важливими для України залишаються відносини зі США? Чи можуть вони змінитися після 3 листопада, коли відбудуться вибори до Конгресу? Трамп постійно звинувачує Україну в зростанні цін на дизельне пальне. Він повторює це під час передвиборчих мітингів. Якщо республіканці програють вибори, Україна може стати одним із пояснень їхньої поразки? Що тоді робитиме Трамп? До того ж внутрішнє протистояння у США може посилитися, якщо демократи отримають одну або навіть обидві палати Конгресу.
– Головна зміна після 3 листопада полягатиме в тому, що Україна знову стане одним із ключових питань внутрішньої політики США. Демократичний Конгрес тиснутиме на Трампа, а він чинитиме опір. Приблизно така модель відносин існувала наприкінці його першого президентського терміну.
Однак Конгрес не може безпосередньо змусити Трампа виконувати його вимоги. Законодавці можуть ухвалити закон і вимагати від президента дій, але він затягуватиме процес, говоритиме про необхідність консультацій, створення робочих груп і додаткових механізмів. Він намагатиметься виграти час, оскільки принципово своєї позиції щодо України поки не змінив. Це одна з помилок українського аналізу 2024 року. Тоді ми вважали, що з приходом Трампа з'явиться шанс на поліпшення ситуації порівняно з адміністрацією Байдена. Не гарантія, але принаймні шанс. Тепер озираємося назад і бачимо, що за Байдена деяких нинішніх проблем не було.
– А чи могло бути інакше? Чи Трамп настільки залежить від своїх рольових моделей – Путіна та Сі Цзіньпіна, що від початку був налаштований діяти саме так?
– Звичайно, могло. Але навряд чи ситуація принципово відрізнялася б. Деяких проблем і криз можна було уникнути, певні речі могли скластися краще. Але маємо те, що маємо.
– Тоді перейдемо до Європи, яку ви назвали своєрідною системою життєзабезпечення України. Наскільки європейські країни й далі готові підтримувати нас економічно, політично та ментально? У ключових для нас державах – Німеччині, Франції, Великій Британії та Польщі – відбуваються процеси, які можуть негативно вплинути на підтримку України. Чи може 2027 рік стати для Путіна вікном можливостей, якщо політичний ландшафт у Європі зміниться? Чи розраховує він на це, продовжуючи війну?
– Путін живе такими очікуваннями ще з 2014 року. Постійно сподівається, що десь відбудуться вибори, до влади прийдуть політики, які підтримуватимуть Росію, і Європа почне розпадатися зсередини. Зараз його головна надія – навіть не Франція та Марін Ле Пен, а німецька партія "Альтернатива для Німеччини". Для Путіна критично важливо зруйнувати загальноєвропейську єдність.
Якщо уважно подивитися на ситуацію, побачимо, що ця єдність зберігається лише в кількох питаннях. Перше – санкції проти Росії. Домовлятися про нові обмеження стає дедалі складніше, а самі санкції поступово втрачають ефективність. Консенсус вдається зберігати, але часто ціною послаблення обмежень. Друге – макрофінансова підтримка України, зокрема рішення про виділення 90 мільярдів євро на два роки. Чи зможе Євросоюз наступного року домовитися про ще 90 мільярдів на наступні два роки? Це відкрите питання. Така можливість є, хоча гарантій немає.
В інших сферах єдиної європейської позиції фактично не існує. Постачання зброї, переговори, формування архітектури безпеки та гарантій рухаються переважно в межах "коаліції охочих". І навіть там вистачає суперечностей, хоча цей формат поки продовжує працювати. Тому Україні потрібно готуватися до сценарію, за якого європейська єдність може бути зруйнована. Треба визначити, підтримка яких держав буде для нас життєво необхідною, і спрямувати дипломатичні зусилля на збереження цих відносин. Ядро такої підтримки – країни Північної Європи, Нідерланди, Велика Британія та Німеччина. Польща також надзвичайно важливий партнер, але вона завжди зможе пояснити обмеження своєї допомоги необхідністю готуватися до власної війни. Мовляв, ми допомагаємо, чим можемо, але маємо й власні завдання.
Не можна недооцінювати й країни Балтії. Це наші друзі та близькі партнери, чию підтримку ми дуже цінуємо. Якщо вони самі опиняться в небезпеці, Україна, думаю, допомагатиме їм не менше, ніж вони допомагають нам. Але є проблема: у балтійських країн обмежені фінансові можливості.
Звичайно, у війні немає дрібниць, кожен партнер важливий. Але потрібно визначити коло країн, без підтримки яких Україні буде надзвичайно важко. На мою думку, якщо ми збережемо ці держави на своєму боці, то зможемо вистояти навіть за подальшої фрагментації Європи.
– А фрагментація Європи неминуча? Різні її частини вже зараз по-різному оцінюють війну?
– Я б не драматизував ситуацію. Так, є країни, де бачення війни відрізняється від нашого і де ми вже відчуваємо наслідки цього. Це Словаччина, частково Угорщина та Болгарія. Але Росія свідомо намагається розхитувати ситуацію, а ми стабілізуємо її. Кремль робить ставку на суспільства, сподіваючись, що вони приведуть до влади політичні сили, які виступатимуть проти підтримки України. Поки що ця стратегія ніде не дала очікуваного результату. У Німеччині зараз формується серйозний фронт протидії "Альтернативі для Німеччини". Побачимо, чим це закінчиться.
– Ви не назвали серед цього ядра Францію. Хоча Макрон досить активно підтримує Україну, принаймні, політично.
– Франція – чудова країна, мені близька й зрозуміла. Ми цінуємо кожну сильну заяву Макрона. Але проблема в тому, що фінансових можливостей у Франції теж небагато. Усі країни важливі, але є критичний мінімум, без якого не обійтися. Це можна порівняти з телевізійною студією: для запису інтерв'ю можна обійтися без каміна чи книжок, але без освітлення та камери – ні. Якщо почнеться пожежа, насамперед рятуватимуть обладнання, без якого неможливо працювати. Приблизно так само потрібно визначати пріоритети й у зовнішній політиці.
– Говорити про те, що європейські суспільства втомилися від України і готові відмовитися від допомоги, поки немає підстав. Водночас підтримка вже не є безумовною. Вона дедалі більше залежить від того, наскільки уряди можуть пояснити виборцям ціну допомоги, її користь для європейської безпеки та конкретний результат. Європейським урядам дедалі важче просто казати: "треба допомагати Україні". Це економічна чи політична проблема?
– В основі проблема фінансова, але не тому, що в Європи немає грошей. Європейський Союз не хоче й не може дозволити собі глибоко залазити в борги. Для України вже робили винятки, але що далі, то складніше домовлятися про нові рішення.
До економічних труднощів додається російська пропаганда. Вона просуває тезу, що замість виробництва дронів для України європейцям краще витрачати гроші на власні школи, соціальні потреби та робочі місця. Особливо помітна ця тенденція в Німеччині. Треба визнати, що російська розвідувальна й пропагандистська машина досягла певних результатів: у частині німецького суспільства поширюється думка, що саме допомога Україні спричиняє внутрішні проблеми країни. Мовляв, перестаньте давати Україні гроші – і одразу знайдуться кошти на пенсії, робочі місця та інші потреби.
– Ці настрої поширені переважно у Східній Німеччині чи під впливом уже вся країна?
– Східна Німеччина – осередок таких поглядів, але вони поступово поширюються й на інші регіони. Насправді головна проблема німецької економіки – не Україна, а Китай. Якщо "Альтернатива для Німеччини" колись прийде до влади на національному рівні, вона не зможе розв'язати ці проблеми. Але популістам потрібно буде знайти винного. Це нагадує заяви Трампа про те, що Україна нібито винна у високих цінах на дизельне пальне. Усі розуміють, що це не так.
– Але ж більшість людей не заглиблюватиметься в причини.
– Так само політики в Німеччині можуть заявити, що достатньо припинити допомогу Україні – і всі проблеми зникнуть. Хоча справжня причина економічних труднощів полягає в тому, що німецька економіка програла конкуренцію китайській. З цим потрібно працювати. Путін ще з 2014 року сподівається на політичні переломи в Європі, які дозволять йому домогтися свого. Але поки що його розрахунки не справджуються.
– Страх – один із факторів російської політики. Москва хоче створити враження, що підтримка України автоматично означає ризик великої війни з Росією. Останніми місяцями Москва посилює гібридні атаки, погрози та тиск на Європу. З'являються заяви про можливі прямі або опосередковані удари по підприємствах, які співпрацюють з Україною у виробництві зброї. Чи посилюватиметься такий тиск? І чи зможе Путін залякати європейців та змусити їх скоротити підтримку України?
– Тиск однозначно посилюватиметься. Але пояснення, що Росія вдається до таких дій через підтримку України європейцями, – це лише виправдання. Головна реальна причина полягає в тому, що Путін хоче зруйнувати європейську єдність зсередини, а Україну використовує для цього виключно як привід. Москва намагається переконати європейські суспільства, що допомога Україні створює загрозу безпеці самих європейців і що найкращий спосіб уникнути війни – відмовитися від підтримки Києва. Це класична стратегія залякування, яка має посилити внутрішні суперечності в Європі, дати аргументи політичним силам, що виступають проти допомоги Україні, і змусити уряди діяти обережніше. Тому головна мета Кремля – не просто зупинити постачання зброї, а послабити здатність європейських країн ухвалювати спільні рішення. Чи вдасться це Путіну, залежить від того, наскільки європейські лідери будуть готові протистояти цьому тиску й пояснювати своїм громадянам, що поступки агресору не гарантують безпеки, а лише створюють передумови для нових вимог з боку Москви.
















