Невже Україна може дозволити собі розкіш воювати ще й сама з собою?
Є речі, про які у дружній розмові говорити важко, але бувають моменти, коли мовчання стає вже не проявом такту, а безвідповідальністю.
Я багато років говорю про Україну і всі ці роки російської агресії намагаюся бути на її боці – в українському інформаційному просторі, на телебаченні, у публічних дискусіях, і саме тому сьогодні хочу сказати українському суспільству те, що, можливо, комусь буде неприємно почути.
Я кажу це як друг, а справжній друг не зобов’язаний говорити лише приємні речі.
Україна воює. Не в переносному сенсі, не за черговий відсоток рейтингу, не за крісло міністра, не за місце в парламенті і не за те, хто першим вийде до телекамер. Україна воює за своє існування, за свій суверенітет, за свою державність і за право самостійно визначати власне майбутнє.
І саме в цей момент я дивлюся на те, що відбувається всередині українського політичного та інформаційного простору, і ставлю одне дуже просте запитання:
Невже Україна справді може дозволити собі розкіш воювати ще й сама з собою?
Поки російські ракети та безпілотники б’ють по українських містах, енергетиці та цивільній інфраструктурі, поки український солдат перебуває в окопі й щохвилини усвідомлює ціну цієї війни, всередині країни тривають політичні скандали, взаємні звинувачення, публічні конфлікти та боротьба за політичне майбутнє.
У Верховній Раді триває запекле протистояння влади й опозиції. В інформаційному просторі – нескінченні взаємні звинувачення. Одні доводять, що винні інші, а їхні опоненти відповідають тим самим. Політичні табори дедалі глибше розходяться, а інформаційне середовище перетворюється на поле безперервної внутрішньої війни.
І я весь час думаю про одне: а що в цей час робить Росія?
Вона спостерігає і використовує ситуацію.
Адже для супротивника немає кращого подарунка, ніж розколоте суспільство, яке само починає підривати довіру до власної держави.
Війна вже давно ведеться не лише ракетами й танками, а й за свідомість людей, за їхню довіру, за їхній страх, за їхнє розчарування та за їхню здатність чи нездатність вірити власній країні.
І якщо українське суспільство само щодня буде породжувати внутрішню ненависть, взаємну недовіру та відчуття повної нездатності держави впоратися з проблемами, Росії залишиться лише підливати бензин у вже палаюче вогнище.
І Росія це робить.
Російська інформаційна машина чудово розуміє: іноді не обов’язково перемагати супротивника на полі бою, а достатньо допомогти йому програти самому собі.
Особливо небезпечно те, що до цього долучаються люди та політичні сили за межами України, які намагаються вплинути на європейського виборця, переконуючи його, що допомога Україні занадто дорога, що Україна нібито втомилася, що продовження підтримки не має сенсу, що настав час "шукати компроміс".
Ми чудово розуміємо, що інформаційна війна давно вийшла за межі України, і тому сьогодні українському суспільству особливо потрібна внутрішня політична зрілість.
Я аж ніяк не закликаю скасувати демократію, але демократія повинна мати здатність захищати державу, яка цю демократію захищає.
Опозиція, вільна преса, критика влади необхідні для демократії, але існує величезна різниця між критикою влади та політичним саморуйнуванням держави.
У мирний час політична боротьба може бути нескінченною, але під час війни є межа, за якою внутрішня боротьба починає працювати на користь супротивника, і цю межу не можна перетинати.
Нам багато років пояснювали, що головна лінія світового протистояння пролягає між "демократіями та автократіями".
Ця формула лунає сьогодні практично з кожного західного політичного кабінету і справді стала однією з головних політичних формул нашого часу.
Але тоді виникають незручні запитання.
Якщо все настільки просто – демократії проти автократій, то чому протягом десятиліть після розпаду Радянського Союзу між демократичним Заходом і авторитарною Росією існували величезні економічні інтереси і чому європейський бізнес роками заробляв на російському ринку?
Чому Європа десятиліттями купувала російські енергоносії, а західні компанії інвестували в Росію, будували там бізнес, укладали багатомільярдні контракти і лише після повномасштабного російського вторгнення в Україну, в Європі почали масово переглядати цю модель?
І навіть сьогодні, після величезної кількості санкцій, торгівля між Європейським Союзом і Росією не зникла. У 2025 році обсяг торгівлі товарами становив 58,1 млрд євро проти 257,5 млрд євро у 2021 році. Так, це колосальне падіння, і санкції серйозно змінили структуру відносин, але торгівля Європи з Росією триває, як і окремі економічні зв’язки з нею.
Станом на 23 липня 2026 року Європейський Союз ухвалив уже 21-й пакет санкцій проти Росії. Це серйозний тиск, і заперечувати його було б неправильно. Але сам факт існування вже двадцять першого пакету водночас свідчить і про інше: санкційна політика – це складний, тривалий процес, у якому економічні інтереси, політичні рішення та питання безпеки постійно стикаються між собою.
Ось тому я не люблю красиві політичні формули, якщо за ними зникає реальне життя.
Історія останніх тридцяти п’яти років показала пострадянським країнам дуже неприємну річ: у міжнародній політиці кожен насамперед захищає власні інтереси, і якщо держава сама не здатна захистити свої інтереси, ніхто інший не зробить цього за неї.
Можна скільки завгодно сподіватися на міжнародне право, розраховувати на союзників, підписувати угоди, вступати до міжнародних організацій і роками говорити про європейську інтеграцію, але в кінцевому рахунку держава повинна мати власну державну машину, власні інститути, власна армія та власна здатність ухвалювати рішення.
Я кажу це не з підручника, я це бачив і бачив це в моєму рідному Азербайджані.
На початку незалежності Азербайджану я перебував усередині цієї системи й обіймав керівні посади як в уряді, так і в парламенті країни, тому чудово пам’ятаю, що відбувалося з нашою країною після розпаду Радянського Союзу.
Вірменія, за якою стояла Росія, розпочала агресію проти Азербайджану. У ті роки за вірмено-азербайджанським конфліктом стояли набагато серйозніші геополітичні інтереси, але замість єдності всередині країни ми отримали політичну поляризацію в азербайджанському суспільстві.
У парламенті Азербайджану були різні сили – проросійські, проіранські, прозахідні. Були люди, які щиро відстоювали свої політичні погляди, але були й ті, хто боровся за владу, а були й просто політичні пройдисвіти, які в будь-який історичний момент шукають не державу, а кормушку.
І поки країна воювала, всередині неї точилася боротьба, і ми тоді не змогли консолідувати державу, а результат відомий.
Азербайджан втратив не тільки Карабах, а й сім районів навколо нього, які на довгі роки опинилися під окупацією Вірменії.
Але історія на цьому не закінчилася.
У 1994 році після підписання "Контракту століття" розпочався зовсім інший етап. Азербайджан отримав можливість вибудувати довгострокову державну стратегію. Створювалися й зміцнювалися державні інститути, формувалася економіка, здатна забезпечити державі стратегічну стійкість, системно будувалася армія.
І найголовніше – держава отримала час, щоб підготуватися, і через двадцять шість років, у вересні 2020 року, Азербайджан вступив у війну з Вірменією вже як зовсім інша держава.
Результат відомий: у 2023 році було повністю відновлено територіальну цілісність Азербайджану в межах міжнародно визнаних кордонів.
Я спеціально говорю про це від першої особи, бо в ті роки я сам був в опозиції до президента Гейдара Алієва.
Сьогодні, через десятиліття, проживши багато років на Заході, вивчаючи американську та європейську політику, спостерігаючи за міжнародними відносинами і бачачи, як держави діють тоді, коли стикаються власні інтереси та красиві політичні гасла, я можу чесно сказати: у деяких своїх тодішніх оцінках я помилявся.
Це визнання для мене важливіше за будь-яку партійну приналежність, бо політика – це не релігія.
Політик, політолог і взагалі будь-яка людина, яка займається громадською діяльністю, повинна мати мужність переглядати власні погляди, якщо історія довела їхню хибність.
Саме тому я сьогодні кажу українцям те, що кажу.
Не тому, що хочу бачити в Україні менше демократії, а тому, що хочу бачити в Україні більше держави.
Сильної держави, яка здатна захищати своїх громадян, яка здатна захищати свою територію, яка не дозволяє корупції роз’їдати її зсередини.
Держави, яка змушує будь-якого чиновника – від міністра до депутата – пам’ятати, що державна посада є не привілеєм, а відповідальністю, і тут я підходжу до ще однієї болючої теми.
Корупція під час війни – це не просто кримінальний злочин, це удар по національній безпеці.
Коли чиновник краде гроші, призначені для армії, він краде не просто бюджетні кошти, він краде у солдата, він краде зброю, він краде час, він краде чиєсь життя.
Тому під час війни покарання за корупцію має бути таким, щоб потенційний корупціонер боявся навіть подумати про злочин.
Але закон має залишатися законом, а покарання має призначатися судом, а не політичним наказом, і саме тому воєнний стан не повинен перетворюватися на свавілля.
Україні потрібна не відміна правової держави, а справжня правова держава воєнного часу, в якій закон діє однаково для всіх – для міністра, депутата, генерала, чиновника, бізнесмена та пересічного громадянина.
Бо якщо за злочин відповідає лише дрібний чиновник, а великий політик завжди виявляється недоторканним, ніякої консолідації суспільства не буде.
Солдат повинен знати: той, хто відправляє його воювати, сам відповідає перед законом, і той, хто розпоряджається грошима держави, відповідає за кожен вкрадений долар. Це й є довіра, без якої жодна армія не може бути по-справжньому сильною.
Подивіться на інші пострадянські держави.
Грузія втратила контроль над Абхазією та Цхінвальським регіоном у результаті складного комплексу внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема російського військового втручання. Сьогодні ЄС прямо заявляє про триваючу російську військову присутність і контроль над цими територіями.
Молдова вже десятиліття живе з невирішеною проблемою Придністров’я. Європейський Союз і сьогодні вимагає виведення російських військ та боєприпасів із Придністровського регіону та підтверджує підтримку територіальної цілісності Молдови. Водночас Брюссель попереджає про триваючі спроби дестабілізації молдовських інститутів та суспільства.
У кожної з цих країн своя історія, і її не можна звести до однієї причини, але загальний урок існує.
Коли держава внутрішньо слабка, зовнішньому супротивнику значно легше скористатися її слабкістю, і саме тому Україні не можна повторювати чужі помилки.
Україна сьогодні перебуває в зовсім іншій ситуації, ніж Грузія чи Молдова. Вона веде повномасштабну війну і вже довела здатність чинити опір супротивнику, якого багато хто вважав набагато сильнішим.
Українська армія стала одним із найважливіших чинників європейської безпеки, а українське суспільство вже продемонструвало неймовірну здатність до опору.
Але саме тому особливо дивно бачити, як величезна енергія, яка могла б працювати на зміцнення держави, іноді витрачається на внутрішню політичну війну.
У України є ворог, і цей ворог не зникне лише тому, що українські політики будуть сперечатися між собою.
Росія не відмовиться від своїх стратегічних цілей через те, що українська влада й опозиція обміняються ще сотнею взаємних звинувачень. Російські ракети не летітимуть повільніше через черговий політичний скандал у Києві, а українському солдату від цього точно не стане легше.
Спробуйте поставити себе на місце українського солдата.
Ти перебуваєш на фронті й знаєш, що завтра можеш загинути. Ти бачиш зруйновані міста, втрачаєш друзів і захищаєш країну, бо віриш, що за твоєю спиною є держава й народ, а потім відкриваєш телефон і бачиш чергову політичну сутичку, чергове звинувачення, черговий скандал, чергову боротьбу за рейтинг, і в тебе виникає цілком природне запитання:
А заради чого я тут?
Це питання не можна недооцінювати, адже моральний дух армії починається не лише з кількості боєприпасів, а й із відчуття справедливості, із відчуття, що країна за спиною солдата єдина в найголовнішому.
Можна сперечатися про президента, про уряд, про економіку, про майбутнє країни, але існує фундаментальна річ, навколо якої суперечка закінчується: Україна має вижити як незалежна держава.
Ось навколо цього й має будуватися національна консолідація. Не навколо особистості, партії, рейтингу і не навколо чергової виборчої кампанії, а навколо держави, і саме тут я хочу сказати українській політичній еліті одну річ, яку, можливо, багато хто не захоче почути.
Війна – це не час будувати політичне майбутнє за рахунок підриву довіри до держави.
Ваше політичне майбутнє матиме сенс лише в тому випадку, якщо існуватиме сама Україна.
Спочатку – держава, потім політичні амбіції. Спочатку – перемога і безпека, а потім вибори та боротьба за владу. Спочатку – життя країни, а потім боротьба за крісла.
Це не означає скасування демократії, а означає розуміння пріоритетів.
Демократія – це механізм управління державою, і держава має існувати, щоб цей механізм взагалі мав сенс, і якщо сьогодні хтось свідомо розхитує суспільство заради власного політичного майбутнього, він має розуміти просту річ: політична перемога всередині держави, що програла, не є перемогою.
І ще одне: Україні необхідно перестати думати, що Захід завжди ухвалюватиме рішення виключно виходячи з українських інтересів.
Захід підтримує Україну, і ця підтримка сьогодні є величезною та принципово важливою.
Але західні держави насамперед захищають власні інтереси, і так влаштована міжнародна політика.
Америка захищає Америку, Німеччина – Німеччину, Франція – Францію, Туреччина – Туреччину, а Азербайджан – Азербайджан, і Україна має насамперед захищати Україну.
Саме тому я завжди говорив і продовжую говорити: найголовніше для держави – бути суб’єктом власної політики: не проросійською, не проамериканською, не проєвропейською, не проіранською, не прокитайською, а проукраїнською.
Бо союзники можуть допомагати, партнери можуть підтримувати, міжнародні організації можуть ухвалювати резолюції, але ніхто не замінить державу у захисті власного суверенітету.
Азербайджан заплатив за це розуміння дуже високу ціну. Україна вже заплатила і продовжує платити ще страшнішу ціну.
Тому Україна не має права повторювати помилки, які коштували іншим пострадянським державам територій, життів і десятиліть історичного розвитку.
Сьогодні Україні потрібна не політична тиша, їй потрібна політична дисципліна навколо національного інтересу.
Потрібно сперечатися – сперечайтеся, критикувати владу – критикуйте, розслідувати корупцію – розслідуйте, вимагати відповідальності чиновників – вимагайте, але робіть це так, щоб після кожної політичної суперечки українська держава ставала сильнішою, а не слабшою.
Бо є величезна різниця між демократією, яка виправляє помилки держави, та політичною боротьбою, яка допомагає ворогу руйнувати державу.
Перше – це сила, а друге – самогубство, і сьогодні це мають зрозуміти не лише політики, це має зрозуміти кожен українець.
Адже війна точиться не між українськими партіями, війна точиться між Україною та Росією.
І поки російські ракети летять на українські міста, поки російська армія намагається знищити українську державність, українське суспільство не має права забувати найголовніше: у нього є один державний дім, який можна критикувати, перебудовувати, у ньому можна змінювати владу та закони, але не можна дозволяти ворогу підпалити його зсередини.
Я кажу все це тому, що є другом України і саме тому не хочу говорити українцям лише те, що їм приємно чути.
Я бачив, як внутрішні чвари послаблюють державу, і бачив, як політична поляризація стає подарунком зовнішньому ворогу.
Я бачив, як країна втрачає території, коли держава виявляється нездатною зібрати власні сили в єдиний кулак, і я бачив інше – як держава, яка зробила висновки зі своїх поразок, роками будувала армію, інститути та економічну базу, щоб одного дня повернути те, що вважалося втраченим назавжди.
Тому моя порада Україні сьогодні дуже проста: не віддавайте ворогу те, що він не зміг взяти на полі бою, не віддавайте йому Україну зсередини, бо Росія може руйнувати українські міста, але вона не повинна отримати можливість зруйнувати українське суспільство.
Росія може намагатися розколоти українську політику, але українська політика не повинна дозволити перетворити цей розкол на зброю проти власної держави.
Росія може чекати, коли Україна втомиться, але не треба допомагати їй у цьому.
Війна колись закінчиться, але те, якою з неї вийде Україна, залежить не лише від фронту. Це залежить і від того, чи зуміє українське суспільство в найважчий момент своєї історії зрозуміти просту істину: внутрішня боротьба може почекати, а існування держави – ні.
І тут я хочу закінчити словами Бенджаміна Франкліна: "Якщо ми не будемо триматися разом, то неодмінно будемо повішені поодинці". Війна – це не час з’ясовувати, хто з своїх сильніший, а час зробити так, щоб свої залишилися своїми.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням...







