Від Буша до Трампа: як американська підтримка України постійно впиралася в страх перед Росією
Від 1991 року Україна неодноразово стикалася з тим, що американські обіцянки підтримки мали межу там, де починалися домовленості з Москвою або страх перед зіткненням із нею. Кожна адміністрація допускала рішення або компроміси, за які Україна платила своєю вразливістю. І хоча Їхні мотиви, масштаби відповідальності та обсяг допомоги суттєво відрізнялися, факт залишається фактом.
1 серпня 1991 року президент Буш-старший виступив у Верховній Раді ще радянської України. Він підтримував перебудову Горбачова й застерігав від незалежності, яка, на його думку, могла обернутися дестабілізацією всього регіону. Цю промову запам’ятали як Chicken Kyiv Speech. У цьому виступі у вирішальний момент він пропонував українцям обережність саме тоді, коли вони прагнули вирватися з імперії. Тоді, як і зараз, Вашингтон надавав великої ваги збереженню керованих відносин із "союзним" центром. З українського погляду така політика ставила стабільність імперської конструкції вище за підтримку права народу на власну державу. І хоча 25 грудня 1991 року США за президентства Буша визнали незалежність України, гіркий присмак залишився.
За Клінтона співпраця Вашингтона й Москви торкнулася фундаменту української безпеки. Тристороння заява Клінтона, Єльцина та Кравчука від 14 січня 1994 року закріпила домовленості про вивезення ядерних боєзарядів з України, компенсацію та американську допомогу. 5 грудня того самого року Україна, США, Велика Британія й Росія підписали Будапештський меморандум.
Меморандум передбачав повагу до незалежності й кордонів України, утримання від сили та економічного примусу, консультації, а за визначених обставин ядерної агресії – звернення по допомогу до Ради Безпеки ООН. Він не встановлював автоматичного обов’язку США воювати за Україну. Таким чином Вашингтон отримав бажаний результат у сфері нерозповсюдження, а Україна залишилася без договору колективної оборони. Клінтон проводив політику загравання з Єльциним і фактично дав згоду на майбутнє президентство Путіна задовго до виборів.
Джордж Буш-молодший приймав Путіна на своєму ранчо, повірив у щирість Путіна у боротьбі з тероризмом, ніяк не зреагував на Чечню, повірив у байки про продаж Кольчуг Іраку. Буш-молодший підтримував розвиток відносин із Путіним. На спільній пресконференції у Сочі 6 квітня 2008 року він підтверджував важливість особистого діалогу з російським президентом. Правда, що його адміністрація підтримувала надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО, і правда також, що на Бухарестському саміті НАТО 2008 року США не змогли забезпечити потрібний консенсус. Результатом стала небезпечна невизначеність: політична перспектива існувала, а союзницький захист не діяв. У день, коли Росія напала на Грузію Джордж Буш знаходився у Пекіні на відкритті Олімпійських ігор.
У 2009 році Обама розпочав перезавантаження відносин із Росією. Офіційно його метою була співпраця у сферах спільного інтересу, зокрема контролю над озброєннями. Після захоплення Криму 2014 року адміністрація США запровадила санкції проти Росії, проте Обама відмовився надати Україні летальне оборонне озброєння. Пізніше він пояснював, що Україна має для Москви таке стратегічне значення, якого не має для Вашингтона. США могли допомогти Україні значно більше, не вступаючи у війну з Росією. Президент визнавав агресію, але обмежував засоби опору, виходячи з власної оцінки ризику ескалації. Для України це означало, що російська готовність підвищувати ставки впливала на межі американської підтримки. Санкції були реальними, однак не призвели до повернення захоплених територій й не припинили війну.
Перша адміністрація Трампа погодила постачання Україні Javelin: у березні 2018 року американське агентство DSCA оприлюднило відповідне рішення. Проте вже влітку 2019 року адміністрація затримала кошти військової допомоги. У січні 2020 року контрольний орган GAO встановив, що бюджетне управління Білого дому утримувало кошти з політичних причин усупереч закону. Це конкретний документований епізод, у якому українська безпека стала залежною від політичного рішення президента США.
У травні 2021 року адміністрація Байдена відмовилася застосовувати санкції до компанії Nord Stream 2 AG та її керівника. Для України це означало американську поступку щодо російського проєкту, який послаблював значення українського газового транзиту. Того самого року США й Росія продовжили New START. Після повномасштабного вторгнення адміністрація Байдена надала масштабну військову підтримку, хоча й недостатню з урахуванням наявних викликів. Крім того, адміністрація довго обмежувала застосування американської зброї по цілях у Росії. Лише у листопаді 2024 року зʼявилися повідомлення про дозвіл на глибші удари. Таким чином обережність Вашингтона обмежувала можливості держави, яка захищалася.
Хаотичні і непослідовні рішення вже другої адміністрації Трампа призвели до справжньої кризи у оборонних можливостях України, яка мала наслідком значну кількість жертв і руйнувань критичної інфраструктури. Спільна проблема різних адміністрацій полягала в розриві між підтримкою українського суверенітету та готовністю забезпечити його захист. За Буша-старшого цей розрив проявився в обережності щодо розпаду СРСР; за Клінтона – у слабкості безпекової конструкції роззброєння; за Буша-молодшого – у невтіленій перспективі НАТО. За Обами та Байдена межі підтримки визначав страх ескалації. За Трампа допомога стала інструментом політичного тиску на Київ. Український висновок із цього досвіду досить очевидний: декларації дружби й домовленості великих держав не можуть замінити власну оборонну спроможність і чіткі механізми союзницького захисту.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – за посиланням...







