Блог | Кремль двічі переміг суперників
Двадцять сім років тому в Росії танки розстріляли парламент.
У жовтні 1993-го в Москві відбулося все те, що потім Кремль стане приписувати Україні. Державний переворот, в ході якого скинули і розстріляли легальну владу. Правовий вакуум, що закінчився законодавчим закріпленням прав переможців. Слідом за цим – громадянська війна на території Чечні. Характерно і те, що офіційна Москва вела себе в ході тієї війни по добре знайомому Україні сценарієм. Спершу відправляла військових- "відпускників" допомагати главі Тимчасової ради Чечні Умару Автурханову брати Грозний. А коли "добровольці" програли – в хід пішла кадрова російська армія, пише Павло Казарін для "Крим.Реаліі".
Довгий час ставлення до тих подій ділило росіян на табори. Хтось вважав, що це була перемога демократії над прихильниками реваншу. Хтось – що це була перемога майбутнього реваншу над прихильниками демократії. Але сьогодні суперечки про ті події втратили будь-який сенс. Тому що анексія Криму та вторгнення на Донбас зуміли примирити тих, хто на початку 90-х сидів всередині Білого дому, і тих, хто виводив на нього танки.
Російський найманець, який їде на Донбас воювати з українською армією, – це спадкоємець тих, хто був на стороні Білого дому. Російський чиновник, що забезпечує наймита логістику і прикриття, – спадкоємець Єльцина, який переміг.
Щоб розібратися в мотивах перших – потрібно розуміти, звідки вони взялися. Захисники Білого дому – це класичне втрачене покоління. Якщо можна так говорити про людей, які встигли до 1991 року пройти весь ланцюжок радянських інститутів дорослішання. Їх кували дитсадок, школа і армія, але потім розпався Союз, і вони виявилися викинуті з нового соціального порядку. У жовтні 1993-го хтось із них мріяв про соціальну справедливість без багатих. Хтось – про реванш і відновлення імперії. Всі вони намагалися відшукати сенс у новій реальності, але в 1993 році їм випало програти.
А потім пролунав 2014-й. І всі ці будівельники не насталого майбутнього і солдати країни, що розтанула вирішили, що це їхній шанс. Вони вважали, що анексія Криму та вторгнення на Донбас змусять Росію змінитися. Що міжнародна ізоляція і санкції не залишать їй вибору – і на зміну колишньому способу існування прийде новий. Що заради виживання Москві доведеться перебудовувати країну на нові правила. Вони мріяли про нову реінкарнацію імперії і були переконані, що її нова редакція буде позбавлена колишніх родимих плям. Начебто неофеодалізму, олігархів і соціальної нерівності.
Дивовижна наївність.
Кремль двічі переміг своїх суперників. Перший раз в 1993-му – розстрілявши з танків. Другий раз в 2014-му – відправивши їх помирати в окопи Донбасу
Насправді ж все сталося з точністю до навпаки. Кремль відмобілізував цих людей на війну з Україною для вирішення своїх власних завдань. Всіх цих анекдотичних козаків, "ополченців", реконструкторів, членів маргінальних партій і завсідників протестних мітингів. Колись вони були суперниками російської влади в битві за майбутнє. А шість років тому вони погодилися на роль збройних маріонеток в руках Москви. На початку 90-х вони боролися за революцію. А в 2014-му їх послали приборкувати українську революцію.
Москва пообіцяла цим людям плацдарм для соціальних експериментів. Територію для ігор в історичну реконструкцію під назвою "Новоросія". Але в тому й особливість, що Москва обдурила своїх давніх супротивників. Поки вони йшли вбивати за придуману "іншу" Росію, Кремль використовував їх для консервації існуючого статус-кво. Москві була потрібна не зміна парадигми існування. Їй потрібен був всього лише поводок для Києва. Осередок контрольованої нестабільності. І в той момент, коли російські найманці виконали свою задачу – вони стали таємниче зникати.
Російські добровольці, які їхали боротися з українською армією, бачили себе щонайменше кубинськими партизанами. Принти з Че Геварою. "Революція на експорт". "Інтернаціональна допомога". З тією лише різницею, що кубинські бойовики боролися в Конго і Болівії, а російські – в Донецьку і Луганську. Але в тому й річ, що схожість була помилковою. Тому що Кремль зовсім не збирався бути реінкарнацією Фіделя. Єдине його завдання – бути головним контрреволюціонером, який не вирощує нове, а зберігає самого себе. До тих пір, поки спадкоємці тих, хто програв Білому дому вписувалися в його сценарій – їм знаходилося місце в російському прайм-таймі. Як тільки перестали – вони з нього зникли.
Кремль двічі переміг своїх суперників. Перший раз в 1993-му – розстрілявши з танків. Другий раз в 2014-му – відправивши їх помирати в окопи Донбасу.
Іноді імперії закривають свої гештальт досить химерним чином.
