Школа ненависті від Лукаш, або Чому я більше не дивитимусь телебачення

Олена Лукаш

Нещодавно кілька друзів повідомили мені приємну звістку: "Доктора Пі" (я вже і забув, було, цей псевдонім, який причепили мені ЗМІ) знов згадали на українському телебаченні.

Треба сказати, що до більшості сучасних електронних медіа я ставлюсь із зневагою та пересторогою, тому телевізор практично не дивлюсь. До того ж останніми роками просто насолоджуюсь тим, що медіа про мене забули. Бо свого часу я дізнавався з них про себе багато нового і цікавого на кшталт "хлопчик-олігофрен з ПТУ, не вміє читати-писати, ходить із скальпелем, всіх ріже і обманює, навіть президентів України"… За таку шизофренічну вигадану біографію і "чесноти" маю "дякувати" деяким медіа, тож моє ставлення до них, сподіваюсь, зрозуміло…

Але вимушений визнати – людина слабка, тому звістка про те, що на центральному каналі знов мили кістки Андрієві Слюсарчуку, тішить самолюбство та провокує цікавість… Яка така "істерика в Парижі" сталась, що знов згадали про мене? І після майже тижня вагань, я таки відкрив посилання на 112-й канал імені кума Путіна.

Скажу вам, що на людину, яка колись свідомо відмовилась від "ящика", занурення у політичну кухню вітчизняного ТБ може справити руйнівний ефект. Як лікар і вчений – я матеріаліст і не вірю у, скажімо, особистісну енергетику, вважаючи її суб’єктивним поняттям (адже насправді будь-яка емоційна реакція виникає за рахунок власного сприйняття). Але! Дві години Олени Лукаш на "блакитному екрані" переконають навіть затятого матеріаліста в існуванні відьом, зомбі і чорної магії.

Саме так – аби почути про себе, коханого, мені довелось битих дві години дивитись програму, де соло грала ця непересічна пані. І маю визнати – це були не самі легкі години, адже такої кількості експресивного негативу, який лився з екрану, вистачило б на опалення елітного столичного району. Я не хочу переповідати сентенції Лукаш щодо сучасної політики, це узагалі нецікаво, адже якщо орієнтуватись на її риторику – пекло існує тут і зараз, ми в ньому живемо і юристка Януковича заправляє їм одноосібно.

Хіба що маю відмітити, що при згадуванні назви держави "Україна", ретельно виглажене обличчя цієї особи чомусь на мить стає подібним до скуйовдженого гнилого яблука.

У причинах таких метаморфоз копирсатись не стану – усі "подвиги" Лукаш відомі - на кшталт участі у наділенні Януковича абсолютною владою, закликів карати майданівців, підготовки і продавлюванні пакету сумновідомих "диктаторських законів", не кажучи вже про підозри у банальній фінансовій корупції і відмиванні грошей…

У порівнянні із пекельним "авторитетом" цієї пані, навіть міфічний "петеушник-зарізяка" - просто невинне дитятко.

Отже мені, як я вже сказав, цікаво було, з якого лиха цей "державний діяч" з брудним фідбеком згадала мою скромну персону. Я таки додивився програму до самого кінця…

І був розчарований.

Чи то тривалий етер виснажив нещасну жіночку (хоча "гвозди бы делать из этих людей" - це однозначно про неї), чи то доводилось імпровізувати і нічого переконливішого не пригадалось, але в контексті міркувань про своїх колег – "політичних аферистів", -Лукаш дістала з нафталіну історію про те, як "аферист Доктор Пі" колесив містами і селами країни і "вскрывал черепа" пересічним громадянам.

Так, пані була явно приморочена, адже дві години виливати помиї на власну державу – справа виснажлива. Інакше не припустилася б кількох "ляпів".

Перший – заява Лукаш про те, що вона начебто читала матеріали "справи Слюсарчука". Ляп у тому, що навіть будучи посадовою особою – міністром юстиції та заступницею голови АП Януковича, - вона не могла мати законного доступу до матеріалів справи. І у випадку, якщо вона їх таки, як стверджує, бачила, виникає цікаве запитання. Задля чого у порушення закону, Лукаш отримала доступ до цих документів?

Насправді ця маленька деталь підтверджує відомості, які час від часу я отримував тоді, коли прокуратура і суд кострубато ліпили "процес століття" - про те, що в АП Януковича "справу Слюсарчука" курують особисто Лукаш.

Щоправда, оговорившись таким чином, Лукаш зробила вигляд особи, що страждає на амнезію, зазначивши, що не пригадує, де вона ту справу бачила, можливо, у Комісії по помилуванню…

Амнезію треба лікувати. Адже Андрій Слюсарчук ніколи не звертався за помилуванням до потвор, які засідали у Комісії часів Януковича.

Другий "ляп" у тому, що, демонструючи таку обізнаність, Лукаш знов-таки впала у забудькуватість, начебто не знаючи, що вирок по відношенню до Слюсарчука був скасований Вищим спеціалізованим судом України та апеляційною інстанцією. Тобто як з’ясувалось, Слюсарчук має медичну освіту, науковий ступень, а звинувачення у смертях пацієнтів є прокурорською фантазією.

Чи може Лукаш не знати про такий поворот справи? Ні, не може. Але школа донецької політика, вона така – "тут граємо, а тут рибу загортаємо…" Пані Лукаш, за прикладом класичної унтер-офіцерської вдови, підтвердила свою причетність до популяції політичних аферистів, які сидять в екранах телевізорів і трепанують черепи не окремим пересічним, а мільйонам водночас.

Я не вірю у її амнезію. І як дипломований клінічний психіатр (якщо пані дійсно читала мою справу, то знає, що Санкт-Петербургський університет офіційно підтвердив мою другу вищу освіту), візьмусь зробити наступний висновок.

Судячи з усього, ми маємо справу із проявом доволі нечастого психічного розладу, який називається Парафренним синдромом. Люди, що страждають на цей розлад, демонструють небезпечне поєднання фантастичного марення і манії величі. Характерно, що окрім маячних ідей у хворих спостерігаються так звані "помилкові спогади" (на кшталт твердження про ознайомлення зі справою, до якої не могло бути доступу). Хворі вважають себе володарями світу, зовні стають дуже зарозумілими і загадковими.

В мене є підозри щодо наявності ще пари-трійки веселих діагнозів, але для уточнення потрібне обслідування хворої в стаціонарі закритого типу.

У підсумку ж мої враження зосереджені навіть не на тому, що така особа як Лукаш фактично визнала свою пряму участь у фабрикації справи проти мене. Кінець-кінцем, коли людину поносять такі дрімучі персонажі, та людина чогось варта, чи не так?

Вразила ж мене та чорна ненависть, з якою протягом двогодинного ефіру, Лукаш говорила про Україну. Не про владу, не про окремі помилки, навіть системні прорахунки. Ми усі тут живемо і знаємо, чого варті люди, що перебувають "у корита". Лукаш ненавидить країну, де її від того корита відірвали. Для таких як вона та її друзі з Ростову, Україна є коритом і ніяк не інакше.

Тому вона страждає.

Чого варте її волання в ефірі: "Розбудіть мене! Розбудіть!"

Пані! Краще б ви дійсно спали.

P.S. Посилання на "уроки ненависті" від Олени Лукаш не даю навмисно, аби не нанести шкоду психіці аудиторії.

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

УкраїнаСправа Доктора ПіОлена Лукаш