Коментар: Мюнхенська конференція з безпеки - дипломатія при смерті?

Мюнхенська конфереція з безпеки відобразила міжнародне становище. На ній панували взаємні докори. Натомість конструктивних підходів до пошуку конкретних рішень - не вистачало, вважає Маттіас фон Гайн.Були часи, коли Мюнхенська конференція з безпеки посилала сигнали порозуміння, сигнали надії. На цій, 54-й конференції, їх не було. "До краю прірви - і назад?" - таким був її лейтмотив, і це справді добре віддзеркалило ситуацію в світі. За три дні стало зрозуміло: конфлікти все ще залишаються знаменням часу, знак питання після спільного бажання відійти від краю прірви, має залишатися.

Ця конференція знову довела, що є місцем, у якому на порядку денному стоять численні світові ризики, де їх називають та аналізують. Але схоже, що тут можливості дипломатії і закінчуються. Хоча й досі великою заслугою голови конференції Вольфґанґа Ішинґера (Wolfgang Ischinger) залишається те, що він збирає в одному місці представників протилежних таборів. Але водночас конференц-зала перетворилася на арену, на якій озвучуються цілком протилежні ідеї, які. здається, не можуть навіть лунати поруч. Реальне порозуміння, конструктивний підхід до вирішення у конфліктних питаннях? Та куди там!

Грубий тон замість дипломатичної майстерності

Особливо помітним це було в останній день конференції. У виступах - нарізно - прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, міністра закордонних справ Ірану Мохаммада Джавада Заріфа і міністра закордонних справ Саудівської Аравії Аделя Аль-Джубейра домінували взаємні обвинувачення. Крім того, заяви Аль-Джубейра та Заріфа дуже нагадали виступи попереднього року, а це ознака того, як далеко зайшла ситуація. Навіть голова конференції Вольфґанґ Ішинґер, як дипломат зобов'язаний принаймні до стриманого оптимізму, наприкінці конференції лише міг констатувати, що мало почув про конкретні кроки заради зниження грудусу гостроти численних ризиків.

Інший приклад: звільнення журналіста Деніза Юджеля з турецької в'язниці визначило тему розмов у кулуарах в перший день конференції. А вже наступний день показав, наскільки непримиримими можуть бути стосунки німецьких і турецьких політиків. У тому ж готелі зупинилися екс-лідер німецьких "зелених", політик турецького походження Джем Ездемір та прем'єр-міністр Туреччини Біналі Їлдирим. Й оскільки охоронці останнього вказали на Ездеміра як на терориста, німецькому політику довелося просити поліцію про захист. Грубість турецьких охоронців добре відома, ще відколи Ердоган їздив до Трампа. Не прикрасило ситуації й те, що турецький міністр закордонних справ Чавушоглу пізніше звинуватив Ездеміра в брехні. За таких обставин не варто дивуватися безкомпромісному захисту Їлдиримом та Чавушоглу військової операції проти курдів.

Закиди та балаканина

Кінець дипломатії як мистецтва красномовства продемонстрував і польський прем'єр-міністр Матеуш Моравєцький. Коли один із журналістів запитав його про так званий "закон про Голокост", Моравєцький визнав, що і серед поляків були злочинці. Але далі заявив: "… так само, як і серед євреїв, росіян, українців і не лише німців".

Так само і в складних відносинах Заходу картину визначала не дипломатія, а непримиренні обопільні закиди. Президент України Порошенко змалював Москву як джерело всього зла в Європі. Він вимагав посилити тиск на Москву, виступав проти будь-якого послаблення санкцій і висловлювався за якнайшвидший вступ України до ЄС і НАТО. Натомість помітно знервований російських міністр закордонних справ Сергій Лавров обвинуватив Європу в поверненні до нацистських часів, назвав обвинувачення США у втручанні у вибори балаканиною та заявив, з огляду на американські плани ядерного озброєння, що Росія змушена буде зробити відповідний крок.

Делегація США, за винятком колишнього держсекретаря Джона Керрі, вирішила, що має моральну перевагу над іншими. Без жодних сумнівів у своїй правоті та жодних помітних спроб зрозуміти іншу точку зору вона різко виступила проти Росії та Ірану, зробивши ставку на тиск та військову міць. Здається, дипломатія, як неодноразово скаржилися євпропейці, мало що означає для Вашингтона. Про це свідчить і скорочення бюджету Держдепартаменту. Але якщо вести переговори лише з позиції військової переваги, то це вже не переговори, а диктат.

Зрештою, поряд із майже 30-ма панельними дискусіями у конференц-залі, які часто справляли гнітюче враження, в приміщеннях готелю Bayrischer Hof відбулися понад тисячу двосторонніх зустрічей. Саме тому Вольфґанґ Ішинґер порівняв офіційну частину коференції з "верхівкою айсберга". Хотілося би сподіватися, що ця верхівка не є репрезентативною для невидимої підводної частини.