УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Блог | Права людини та національна безпека

Права людини та національна безпека

Небажання поставити людину в центр уваги інтересів держави загрожує Україні деградацією

Коли в Україні починаєш говорити про права людини, часто зустрічаєш нерозуміння й навіть іронію. Мовляв, хіба це на часі, коли йде війна і треба піднімати економіку? І, звичайно, є багато людей чиї слова про захист прав людини різко розходяться з їхніми реальними діями.

Читайте: Країна потужного інтелекту чи територія гарних сідниць?

Між тим, в минулому році світ відзначав 70-річчя ухвалення Загальної декларації прав людини, де гарантувались базові права - право на життя, на свободу, на рівність перед законом, на власність, на свободу думки, на свободу совісті. У нас ця дата в інформпросторі якось загубилась. А незайвим було б згадати, чому власне ООН схвалила такий документ. Це не була чиясь вигадка чи забаганка, а наслідок усіх тих звірств, жахіть й трагедій, які людство пережило в часи Другої світової війни. Покоління війни зробило висновки й зрозуміло, що неповага до особистості та її прав – це початок дегуманізації людини, що може закінчитись навіть її фізичним знищенням.

Читайте: Чим небезпечна легалізація проституції?

Чому ж важливо, аби цивілізовані країни дотримувались Загальної декларації прав людини? Не в останню чергу тому, що це напряму корелюються з якістю життя. Це можна просто перевірити, поглянувши на "Індекс свободи людини 2018". Перша п’ятірка виглядає так: Нова Зеландія, Швейцарія, Гонконг, Австралія та Канада. ВПП на душу населення Нової Зеландії складає $41,1 тис., Швейцарії – $64,7 тис., Гонконгу – $61,5 тис., Австралії – $48,5 тис., Канади – $46,7 тис. Порівняймо з Україною – $2,6 тис. Це видається логічним, якщо знати, що наша держава у хвості рейтингу свободи людини, аж на 118 місці. Росія, яку аж ніяк не можна вважати в цьому відношенні зразком – на 120-му, сусідні Молдова та Білорусь на 75-му та на 128-му відповідно.

Читайте: Експорт крові: в умовах нестачі донорів Україна продає препарати з крові за кордон

Не дивно, що з кожним роком ми спостерігаємо тенденцію щодо збільшення виїзду наших громадян за кордон. Станом на кінець 2018 року постійно за кордоном перебуває 3,2 мільйони українських трудових мігрантів, а ще 7- 9 мільйонів – їздять туди-сюди. Виїжджають фахівці – лікарі, вчителі, інженери, водії - облаштувавшись, перевозять на нове місце проживання родини й не бажають, аби їхні діти повертались в Україну.

Рік тому опитування групи "Рейтинг" зафіксувало, що 27% українців виношують плани щодо еміграції. Найчастіше бажання виїхати має молодь до 35 років, а також люди з вищою освітою. 37% опитаних сказали, що для своїх дітей не бачать майбутнього в Україні й хочуть, аби вони жили за кордоном.

Читайте: Кожен ромський погром – це мільйони гривень з кишень українців: хто заплатить?

За даними Київського міжнародного інституту соціології градація причин еміграції виглядає таким чином. 45,2% потенційних мігрантів хочуть заробляти більше, 31,6% прагнуть жити в більш комфортній, зручній для життя країні, 13,4% планують виїхати заради дітей, 9,7% - почуваються в Україні в небезпеці, 9,4% не можуть себе реалізувати професійно, 8,7% не вірять в майбутнє країни, 6,6% не можуть знайти роботу, а 5,6% хочуть втекти від корупції.

Тобто більше половини потенційних емігрантів на перше місце ставлять не лише питання зарплат. Адже якщо не працює правоохоронна та судова система, немає і безпеки, ніхто не гарантує ваше право на власність й навіть право на життя. Якщо квітне корупція, всі конституційні права перебувають під загрозою, адже вас вимагають сплачувати додаткову корупційну ренту, не даючи нічого навзаєм. Якщо економіка в застої, а освіта відірвана від практичних потреб ринку, ви не можете реалізувати право на вільний вибір професії та на достойну оплату праці. В результаті люди виїжджають не лише в погоні за "довгим євро", а щоб позбавитись від того гнітючого постійного дискомфорту, невпевненості й стресу, який вони відчувають на батьківщині. Головна причина стресу – чітке розуміння, що твої права в будь-якій сфері можуть безкарно порушуватись.

Читайте: Чому жінок не беруть до миротворчих місій?

Й тому дивною видається позиція деяких колег, які не розуміють, що саме від якісного законодавства у сфері прав людини залежить рівень життя громадян та майбутнє України. Нещодавно спільно з правозахисниками запропонували народним депутатам та керівництву Верховної Ради провести пленарний день прав людини. Тобто в цей день (бажано у вівторок чи четвер, коли є явка) розглядати лише правозахисні проекти законів. А їх вже накопичилось немало:

  • Законопроект 9438, який криміналізує такі тяжкі міжнародні злочини як геноцид, агресія, злочини проти людяності та воєнні злочини, а також вдосконалює правовий режим кримінальної відповідальності за катування.

  • Законопроект 9123 створює процедуру визнання людини апатридом та надає їй чіткі гарантії дотримання прав.

  • Законопроект 10234 знімає з ВПО зайве фінансове навантаження у вигляді сплати туристичного збору, адже ці люди не є туристами й тому не повинні платити такий збір.

  • Законопроект 10041 повертає недієздатним особам конституційне право на звернення до органів державної влади.

  • Законопроект 6142 дає право студентам з анексованого Криму та окупованих районів Донбасу після завершення навчання отримати реєстрацію по місцю свого попереднього проживання в гуртожитку в якості внутрішньо переміщеної особи.

  • Законопроект 3833 скасовує низку дискримінаційних норм щодо бездомних осіб.

  • Законопроект 9118 зобов’язує забудовників великих житлових комплексів будувати соціальну інфраструктуру (дитсадки, школи, лікарні) під загрозою неприйняття об’єкту в експлуатацію.

Це лише частина ініціатив, які припадають пилом в парламенті. Подібне ставлення породжує дисонанс у відносинах з міжнародними партнерами, які з року в рік нагадують, що ми повинні виконати власні зобов’язання. Нагадують дипломатично, але наполегливо. Проте, ми робимо вигляд що сприймаємо поради, а насправді включаємо режим цілковитого ігнору.

Читайте: В транзитній зоні сутінків. Як повернути базові права людини українським апатридам

Така тактика – шлях в нікуди, адже надто дорого коштує всій Україні. Втеча людей за кордон в пошуках кращого життя, зневіра тих, хто лишився в країні, деградація цілих галузей економіки та пластів соціальної інфраструктури – наслідки неуваги держави до проблеми захисту прав людини. Хіба все це не є загрозою національній безпеці нарівні з агресією та війною?

Щоб виправити ситуацію треба першочергово гуманізувати внутрішню політику й державне управління, тобто поставити в центр інтересів держави людину з її потребами, прагненнями та мріями. Це означає поставити знак рівності між правами людини та нацбезпекою.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...