Андрій Бондар: Чи варто рубати чужі ікони, або Що сказав Вятрович - новини Україна | Обозреватель 29 січня
Прийміть участь
в розіграші
Xiaomi Redmi 5 PlusВзяти участь
БлогиСвіт

Андрій Бондар: Чи варто рубати чужі ікони, або Що сказав В'ятрович

181

"Резонанс змушує сильно замислитися. А він показав, що люди не просто не готові змінюватися. Вони навіть і думати про це не бажають", - Андрій Бондар спеціально для DW.В українському сеґменті Facebook на сьогоднішній день не існує жодної теми, яка потенційно не могла б розсварити людей між собою. Це перевірено практикою щоденної участі й спостереження за цифровою життєдіяльністю співгромадян.

Нас розділяє, по суті, все: інтерпретації минулого й образи майбутнього, ставлення до нинішньої влади та боротьба з корупцією, особа президента і мовне питання, закон про реінтеграцію та право артистів балотуватися на найвищий державний пост. Ба більше, роз'єднати здатна абсолютна дрібничка. Наприклад, питання, коли солити деруни - до приготування, під час смаження чи вже після.

Таку хронічну неодностайність українців, з одного боку, можна списати на одвічну нездатність домовитися між собою, з другого боку - оцінювати як практичне підтвердження афоризму французького письменника Ернеста Ренана про націю як щоденний плебісцит, з третього боку - кваліфікувати як стан постреволюційного розчарування в усіх і всьому, де кожен сам за себе й зі своєю дулею в кишені, а тому знаходить психологічний порятунок у принциповій незгоді з усім сказаним чи зробленим.

Також принципово не існує чогось такого, як безсилля перед матеріалом. Адже практично всі заявлені у Facеbook-середовищі теми давно перетворилися на сферу загальної компетенції. Зрештою, хто, як не я краще знає, коли солити деруни?

Фразу, необачно (чи, можливо, цілком свідомо) кинуту днями очільником Українського інституту національної пам'яті Володимиром В'ятровичем, спіткала доля кожного контроверсійного висловлювання, яке тільки ледачий не встиг реінтерпретувати, перекрутити, додумати, переінакшити, змайструвавши з нього свій категоричний висновок. Усе, зрештою, звелося, схематично висловлюючись, до вже усталеного протистояння двох партій - "ворогів держави" та "ворогів свободи".

I переповідати суть взаємного незадоволення немає ні часу, ні сенсу. Всі встигли висловитись і захистити свою позицію, що, на жаль, максимально вульгаризуючи, втілилось або в бажанні скинути Висоцького з Цоєм із "корабля сучасності", або у священному праві вільного громадянина їх любити і слухати, хоч ніхто нікому такого не забороняв і, зрештою, заборонити не здатен.

Утім за межами піднятого В'ятровичем тролігу та хайпу, в яких наш богоспасенний користувач обрав своє "pro" чи "сontra", звично затаврувавши ганьбою протилежний табір, залишилася проблема, що вже не перший десяток років тривожить уми інтелектуалів: як інтерпретувати спадщину імперської культури в нових історичних умовах і чи існує шлях деколонізації, який влаштує абсолютно всіх громадян?

Українське суспільство впродовж останніх чотирьох років перебуває в початковій фазі деколонізації. В ролі каталізатора процесу виступив спочатку Майдан, а потім окупація Криму та війна на сході. Проваджена державою декомунізація поклала початок процесам, спрямованим на зміну культурних і геополітичних віх та орієнтацій. І навіть за всієї критики "перегинів" декомунізація у принципі не викликає надто бурхливих емоцій. Ніхто не кидається на амбразури і не влаштовує голодувань, протестуючи проти зазіхання на вчорашні "святощі".

Комуністичне минуле, як багатьом зрозуміло, є інтеґральною частиною ширшої картини - історії існування України в межах Російської імперії. Мало хто згадує сьогодні про розтрощений революційними масами "шедевр скульптури" біля Бесарабського ринку у Києві, нові назви декомунізованих вулиць і проспектів поволі входять у вжиток, Комсомольськ усе одно став Горішніми Плавнями, а Дніпропетровськ - Дніпром.

Якщо геополітичний вибір диктує нам саме життя й ми сяк-так і з багатьма "але", однак погоджуємося, що альтернативи умовному "західному векторові", тобто модернізації та ліберальній демократії, свободам і правам людини немає, то з вибором культурної орієнтації в нас усе вельми складно.

Річ у тім, що для певної частини українського суспільства, втомленого історичними перипетіями та гібридною війною, в культурі простіше залишити "все, як було": не змінювати мовне законодавство, залишити на екранах російські телесеріали й фільми, не забороняти ввезення з Росії книжкової продукції, а тим паче "не дратувати" населення Сходу та Півдня України українізаційними заходами.

Для багатьох людей збереження і консервація їхньої пострадянської ідентичності видається справою життя та смерті. Якщо відстоюваний одеськими патріотами пам'ятник Катерині ІІ можна списати на "регіональну специфіку" та "локальний колорит", то історія з Висоцьким і Цоєм стала ще одним серйозним маркером поділу між людьми, які розуміють потребу в радикальній реінтерпретації всієї російської (радянської) культурної спадщини в сучасній Україні, і тими, що до останнього будуть чіплятися за них як за питому і, головне, природну ознаку власної культурної ідентичності.

Я вважаю, що остання категорія людей хворобливо сприйняла фразу В'ятровича не тільки тому, що той зазіхнув на їхні права (треба мати насправді розбурхану уяву, аби сприйняти приватний запис у блозі як заклик до дії чи рестрикцію - навіть коли це державний чиновник), а тому, що підважив підвалини їхньої внутрішньої конструкції. Іншими словами, згадуючи радянський анекдот, знову запхав родзинки до булочки, тобто пов'язав російську культуру з імперіалізмом. А отже, кожен прихильник творчості Висоцького та Цоя зміг відчути себе "рукою Москви", навіть якщо це проста констатація зв'язку культури зі структурами імперського домінування, який важко заперечити і ще важче оспорити. От тому й емоції, скрегіт зубовний і словесний гардкор у думках і коментарях.

Наскільки елегантною і, головне, доречною була ця процедура, не мені судити, бо особисто мене це не зачепило і не образило. Однак я все ще здатен стати на позицію інших людей. До того ж, і несамовитий резонанс змушує сильно замислитися. А він показав, що люди не просто не готові змінюватися. Вони навіть і думати про це не бажають.

Це неабияк витвережує та демонструє потребу в більш гнучкій і продуманій стратегії діяльності українізаторів-державників, що працювала б не на роз'єднання, а шукала спільних точок дотику для обох умовних категорій громадян - і "ворогів свободи", і "ворогів держави".

Інше риторичне питання: чи можлива свобода з імперськими структурами мислення й орієнтацій в анамнезі і чи можлива держава без урахування потреб і особливостей ідентичності кожного члена суспільства? Думаю, вкотре слід нагадати, що краще за метод "м'якої сили" ще ніхто не вигадав. Хоча, звісно, можна й порубати сокирами чужі ікони. От тільки ніхто не дасть гарантії, що хтось у певних обставинах знову не порубає твої.

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "OBOZREVATEL".

Джерело
0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги