Блог | Що зробить ПАРЄ, коли московські танки посунуть на Харків?..
Домінуючим почуттям українців стосовно повернення московської делеґації права голосу в Парламентській Асамблєї Ради Європи безумовно є "глибока зрада". Воно ВІРНО, але абсолютно не конструктивно. Нема відповіди, що робити.
У мене відповідь є: серйозно готуватись до збройної оборони Херсону, Миколаєва, Коцюбієва, Харкова та всіх територій, позначених як "Новоросія" на мапі 2014 року, котру можна побачити нижче. Бо це – цілком очевидний "наступний етап".
У московській суспільній думці існує консенсус: ніякої України існувати не повинно, вона не має права на існування. В.Путін багато разів публічно казав, що ми – "адін народ", і це не була якась випадкова фраза, це – позиція, що має дуже глибокі світоглядні корені. Грубо кажучи, у "внутрішній картині світу" глави Російської Федерації будь-який президент України – така ж ненормальність і такий самий "сєпар", як в наших очах – будь-який "глава ДНР".
Читайте: ПАСЕ как монпансье
Чи існує в Російській Федерації якась вагома суспільна сила, якийсь не-марґінальний інтелектуальний тренд, представники якого обстоюють іншу точку зору?.. – Такої сили чи напрямку суспільної думки там нема.
Московська опозиція хотіла б бачити в Україні "демократичну Росію", проте – аж ніяк не, власне, Україну, як національну державу української нації. Ця "Росія-2" потрібна їм винятково як засіб впливу на "справжню Росію", "Росію-1". В Москві нема українофілів з найпростішої причини: їх ніхто не фінансує.
Правління Януковича і Майдан-2 були переломним моментом, коли в колах московської державної еліти остаточно перемогла така візія, що Україну треба знищувати, як таку, а не повертати до "нео-СССР" у статусі "молодшої сестри". Це – очевидна перемога ідей Валуєва і Столипіна над ідеями Леніна-Сталіна.
Якби Москва сьогодні бодай "однією з башт Кремля" підтримувала концепцію "нео-УССР", ми бачили б там зараз значну активність якогось "еміграційного уряду" (на чолі з Азаровим чи ще кимось) та гори "патріотичної літератури" чудовою українською мовою. Те, що такого нема, означає, що в це ніхто не інвестує.
Натомість, Москва веде стратегічну боротьбу з українською суб’єктністю, як такою. Метод цієї боротьби емпірично ясний: це ПОСТУПОВЕ РОЗЧЛЕНУВАННЯ України. Анексія Криму, та створення "ЛНРу" і "ДНРу" – його цілком успішно зреалізований перший етап. Наступний розвиток подій, якого нам слід чекати, був візуально-чітко представлений нам ще в 2003 (!) році. Неможна не бачити, що "Україна 3-го сорту" взірця 2003 абсолютно точно співпадає із "Новоросією" взірця 2014.
Здача Криму Москві в 2014 році відбулася АБСОЛЮТНО безкровно. Україна не вчинила НІЯКОГО спротиву. По-суті, ми погодились віддати Крим Москві. Тобто, автор цих рядків – НЕ погодився, а ВЛАДА України – так. Це було зроблено під тиском "Заходу" та на підставі СТРАХУ.
Це схоже на те, як людина без спротиву відає щось грабіжникові, боячись, що він вдарить Вас ножем або вистрелить із пістолета. Ви не чините ґвалтівникові спротиву, а через страх підкоряєтесь йому.
Навіть від най-най-найпатріотичніших співрозмовників при обговоренні справи здачі Криму як злочину державної зради я чую з абсолютно різних вуст одне й те ж: "невідомо, де зараз були б московські війська, якби ми тоді почали по них стріляти". Ця фраза виражає такий погляд на світ, яким ми апріорно неспроможні захистити себе, тому єдиний наш порятунок полягає в тому, що це за нас це зробить хтось інший.
Наш "спротив" захопленню Криму в 2014 році в найкращому випадку полягав у беззбройних (!) дефілядах із прапорами та співанням "Ще не вмерла Україна!" Виглядало ефектно, але чи можливо було таким чином захистити свою землю від загарбника?!.
"Санкційний тиск" Заходу повинен був повернути нам Крим, в обороні якого ми не зробили жодного пострілу? Серйозно?!. Чи існує яка-небудь людина, котра насправді вірила б у це?.. Тим не менше, "боротьба за збереження санкцій" до сьогоднішнього дня була цілком абсурдним "офіційним культом" нашої колективної віри, сумнів у гіпер-важливості якого стигматизувався на рівні національної зради. Провал безпідставних сподівань на ефективність санкцій, нерелевантність яких була кожному очевидна від самого початку, повинен був стати доконаним фактом, щоб нині я мав можливість нарешті написати про це.
Саме по собі скасування санкцій ПАРЄ – аж ніяк не добре. Це – "публічна індульгенція аґресору" та наша публічно-показова дипломатична поразка. Позитивом є інше: ця поразка дає нам можливість вийти з того світу створених самим для себе ілюзій, де таким інституціям, як ПАРЄ та вся РЄ, надається абсолютно непропорційне їхній фактичній ролі у світі психологічне значення. Я назвав би це "ілюзією гіпер-значущости міжнародних паперових інституцій та їхніх папірців".
Ніякі західні "санкції" точно не можуть захистити нас від московських танків та літаків, ось що нам треба зрозуміти. Для захисту від них нам потрібні "Джевеліни", "Стінґери", "Ігли" та інша зброя – у справному стані та, що найголовніше, – в руках у людей, котрі не завагаються її застосувати.
Якщо Москва бажає знищити Україну, а вона безумовно бажає цього, московські танки рано чи пізно мають вирушити з території Криму, "ДНР", "ЛНР" та власне РФ в бік Херсона і Харкова. Кремль може ГОТУВАТИ ДЛЯ ЦЬОГО ҐРУНТ у з допомогою всяких "Інтерів", "Ньюзванів", "Платформ "За Життя" та "Слуг народу", але без танків і МІГів досягнення цією мети є абсолютно неможливим, бо Кернес, Труханов, Зеленський з Шефіром і Богданом та інші "прибічники миру" продовжують сидіти в адмінбудинках, над якими підняті усе-таки синьо-жовті, а не "аквафрешні" прапори. Як показали події 2014-го, без танків, БТР та "зелених чоловічків" довкола ця зміна прапору над будівлею відбутись усе-таки не може.
Чи будемо ми тоді (а це цілком може ставтися вже наступного року) настільки ж "готові" захищати ці свої території, як в 2014-ому Крим?.. Це залежить лише від нас, а не ПАРЄ, ОБСЄ, ЮНІСЕФ чи ЮНЕСКО! Часу лишилося мало, тому гаяти його – не можна.
Я сподіваюся, що події в Страсбурзі виведуть нас з того стану "очманіння" чи "гіпнотичного сну", в якому ми чомусь перебували впродовж останніх 5 з гаком років…
