Радості і біди української журналістики

Якщо День радянської друку - головне свято журналістів СРСР - був приурочений до 5 травня - дня виходу першого номера газети "Правда", то український день журналістики прив'язаний до дати вступу Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів.

Значимість і одного, і іншого події для сучасної української журналістики прагнути до нуля. Тому День журналістики - це не сакральна дата, а, як казав про будь-якому святі вождь світового пролетаріату Ульянов-Ленін (теж, до речі, офіційно представлявся журналістом), привід зосередитися на недоліках. Втім, щоб нас не звинувачували в ленінізмі, ми згадаємо і про позитивні сторони ситуації в українських ЗМІ.

Отже, чим може (і чому не може) похвалитися українська журналістика?

По-перше, ЗМІ в рейтингу довіри українців потрапили до четвірки з позитивним балансом довіри, поряд з церквою, армією і громадськими організаціями - про це свідчить дослідження Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва та соціологічної служби Центру Разумкова. Довіряють українським ЗМІ 58% населення, не довіряють - 34%. При цьому 56% населення вважає, що в Україні в більшій чи меншій мірі є свобода слова, а 50% думають, що в ЗМІ представлені різні точки зору.

Для 90% населення головним ЗМІ залишається телевізор. На другому місці серед молоді до 30 років - інтернет-ЗМІ (40%), для старшого покоління - газети (45%).

А от журналісти, за даними все того ж Фонду "Демократичні ініціативи" ім. Ілька Кучеріва, оцінюють свободу слова в Україні на 3,8 за десятибальною шкалою. Формальною цензури в Україні, на їх думку, немає, а ось фактична, в тому числі і самоцензура - є. Головна перешкода свободі слова, на думку журналістів, це позиція власників, які використовують ЗМІ для досягнення власних інтересів. Також вони згадують про фінансову несамостійності ЗМІ. Економічна залежність ЗМІ, відсутність відповідальності за перешкоджання журналістській діяльності, низька професійна солідарність і самосвідомість журналістів, а також чинна влада і особисто президент Янукович, на думку опитаних журналістів, є загрозами для свободи слова і медіа в Україні.

Як бачимо, думки виробників і споживачів інформації серйозно розходяться. Це й не дивно - думка середньостатистичного глядача "Першого національного" або "Інтера" навряд чи співпаде з думкою автора "Української правди". Водночас, хоч журналістам "зсередини" видніше, що відбувається у сфері медіа, невірно було б вважати, що там - один негатив. Позитивні моменти є, і про них ми теж згадаємо. Але почнемо все-таки зі скандалів.

Погано

1. Напади на журналістів

Їх багато, і іноді вони закінчуються для працівників ЗМІ плачевно, а то і летально. Журналістів зіштовхують зі сходів, б'ють і ламають ноги . Деяких вбивають. У когось просто крадуть мотоцикл. Але самий нашумілий епізод такого роду відбувся зовсім недавно, в ході битви за морквяний броньовик: група напівкримінальних "спортсменів" накинулася на журналістку Ольгу Сніцарчук і фотографа Влада Соделя, завдавши їм тілесні ушкодження. Безпорадність міліції в ході зіткнення, а потім безглузда поведінка глави МВС Захарченко під час звіту перед Верховною Радою надали події значний резонанс.

Журналісти зробили демарш на засіданні Кабміну, показавши міністрам спини з плакатами - і нарвалися на необачне вимога Азарова позбавити їх акредитації. Ні цей крок прем'єр-міністра, ні його рішення піти назад авторитету уряду в очах ЗМІ не додали - тим більше, що це вже не перший конфлікт Кабміну з журналістами. Раніше прес-служба обмежила контакти преси з міністрами, відгородивши їх чорними стрічками, а прем'єр у відповідь на обурення журналістів невдало пожартував, запропонувавши замінити чорні стрічки на червоні.

2. Скандал на Тві

Конфлікт власників на провідному опозиційному каналі привів до розколу в середовищі журналістів. Нове керівництво спробувало взяти ситуацію під контроль, але взбунтовавшаяся частина редакції вивела конфлікт у публічну площину, і Княжицькому з Артемом Шевченко довелося розповісти світу і про різних версіях створення телеканалу, і про відносини з власниками, і про заказуху на колишньому Тві. Скінчилося все тим, що велика група журналістів покинула телеканал. Вони пообіцяли створити власний проект, але поки про нього не чути.

3. Спроба криміналізації наклепу

Проект закону депутата-регіонала Віталія Журавського про криміналізацію дифамації передбачав до 3 років позбавлення волі як покарання за недостовірну інформацію. І Верховна Рада навіть ухвалила цей проект у першому читанні. Протестували всі - і журналісти, і правозахисники, і навіть Янукович, бачачи таке загострення пристрастей, Журавського покартав. У результаті проект поховали. Але осад - залишився.

Добре

1. Закон про доступ до публічної інформації

Цей проект закону - плід праці громадських організацій, який був підхоплений депутатами і прийнятий в 2011р. Закон, зокрема, зобов'язав державні органи надавати інформацію представникам ЗМІ, встановив терміни надання інформації. Правда, чиновники тут же знайшли масу способів обійти закон - але проте, багатьом журналістам він допоміг дістатися до документів та відомостей, які раніше були однозначно недоступні.

2. П'ятирічні візи в Європу

Угода про спрощення візового режиму з Євросоюзом з липня поточного року дозволить, зокрема, українським журналістам отримувати шенгенські візи на термін до 5 років. Це мало що змінює для України, але журналістам, які мають намір багаторазово їздити до Європи, візове нововведення помітно полегшує життя.

3. Свобода самовираження

Це, звичайно, дрібниця - але якщо хто хоче в рамках чинного законодавства висловити щось неприємне, наприклад, президенту - він таки може це зробити, причому без негативних наслідків. Так, організація журналістів "Стоп Цензурі!" успішно влаштовує перфоманси на прес-конференціях Януковича, а журналіст Тетяна Чорновіл цілком може задати на тій же прес-конференції запитання Президенту, не будучи навіть акредитованої, і її на прохання Президента навіть не стануть затримувати і виводити із зали.

Ось така у нас свобода, ось така у нас журналістика.