Слабкість шаблонних рішень
Дії українських політиків щодо НАТО засновані на очевидному омані
Після декількох тижнів протистояння і відвертих політичних спекуляцій кілька десятків американських резервістів залишили українську територію. У Росії багато хто розцінив це як "історичну перемогу" над НАТО. Важко при цьому допустити, що США відмовляться від запланованих на липень маневрів Sea Breeze - адже вони регулярно проводяться з 1997 року. З 1998 по 2005 рік у них - яка несподіванка для вітчизняних спецпропагандисти! - Брали участь також кораблі та особовий склад російського Чорноморського флоту, причому ніяких заперечень ні у кримських, ні, тим більше, у московської влади все це не викликало.
Однак події в Криму висвітили реальну проблему - непопулярність НАТО серед значної частини українського суспільства, з якою київським політикам, безсумнівно, доведеться рахуватися.
У 2004 році Віктор Ющенко переміг на президентських виборах під двома гаслами: він обіцяв, по-перше, затвердити демократичні принципи влади, по-друге, привести Україну в ЄС. Над майданом Незалежності майоріли європейські прапори. Прапорів НАТО не помічалося. У 2006 році прогрес зближення України та ЄС серйозно загальмувався, тоді як розмови про вступ до НАТО активізувалися. Невже влади в Києві всерйоз вважають, що ЄС і НАТО - це практично одне і те ж? Яка логіка останніх дій українських політиків? На наш погляд, вона є, але, на жаль, заснована на очевидному омані.
Після розпаду СРСР і повороту колишніх радянських союзників особою на Захід більшістю учасників Варшавського договору було поставлено питання про вступ до НАТО. І це можна зрозуміти, так як пам'ять про 1956 рік в Угорщині, про 1968-му - в Чехії та Словаччині, про 1981 рік - у Польщі була ще надто свіжа, а про події 1939-1940 років в державах Балтії - попросту неизгладима. Склалося і консенсусне розуміння того, що економічний і соціальний розвиток цих країн неможливо без членства в ЄС. У 2003 році більшість східноєвропейських країн стали членами НАТО, а в травні 2004 року значна їх частина увійшла до ЄС.
Ці події справили на світло якийсь шаблон: вступ до НАТО - це перепустка в ЄС. Особливе значення має в цьому зв'язку приклад Болгарії та Румунії, які відносно легко домоглися членства в НАТО і тепер качають права, пробиваючись і в ЄС. Значну роль відіграє також офіційна позиція США, згідно з якою було б оптимальним повний збіг облікового складу європейських членів НАТО і ЄС. Така модель потрібна для протягування в ЄС давнього американського союзника, Туреччини, - члена НАТО з 1951 року.
Чи має Туреччина шанс стати членом ЄС, враховуючи, що в нинішніх країнах Євросоюзу таке рішення потребують схвалення в ході загальнонаціональних референдумів? На наш погляд, ніякого. І чи так уже обов'язково членство в НАТО для вступу до Європейського Союзу? Чому так швидко забули той факт, що розширення ЄС в 1995 році призвело до ЄС Австрію, Швецію та Фінляндію - країни, в НАТО не перебували? Чому забули, що Греція прийнята в ЄС через тридцять (!) Років після вступу до лав Північноатлантичного альянсу?
На мій погляд, українські політики перебувають у полоні ілюзії про зв'язці членства в НАТО та ЄС, яка народилася в ході інтеграції в євроатлантичні інститути колишніх сателітів Радянського Союзу. Але сама Україна ніколи не була державою, над яким більшовики встановлювали свою владу або якій вони погрожували агресією, тому її шлях до НАТО буде набагато складнішим, ніж пройдений Польщею чи навіть Естонією. Вигоди ж від членства менш очевидні - Україна за своїми масштабами і рівнем життя населення більше схожа на Туреччину, ніж на Словаччину. Особливо актуально це сьогодні, коли протиріччя між США (які в разі пронатівського курсу Києва стануть головним лобістом українських інтересів) і ЄС досить швидко загострюються, але не долаються.
Зближення з ЄС життєво необхідно Україні, яка серйозно залежить від Росії. Ухвалення європейського господарського і соціального законодавств, приєднання до європейської правової системи, відкриття ринків - все це має стати запорукою процвітання України. У цьому Росія - не союзник Україні, але і не ворог їй, що доводиться досвідом спокійного співіснування після розпаду Радянського Союзу.
Можливо, економічна орієнтованість на Росію загрожує стабільності на Україні, але військова загроза з боку РФ повністю відсутня. Оголошення нейтралітету, активізація зусиль щодо інтеграції з ЄС та набуття статусу сполучної ланки між Європою і Росією - ось оптимальна перспектива для України. Вступ до НАТО на правах протеже Сполучених Штатів і роль нового санітарного кордону на кордонах атлантичного світу - шлях у глухий кут.
Владислав Іноземцев, "Независимая газета"
Про автора: Владислав Леонідович Іноземцев - доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства.