Візьміть участь
у розіграші
планшету на Android Взяти участь
Приз
БлогиСвіт

/Політика

Олена Стяжкіна: Владоможці повинні помінятися?

160

Наші ілюзії часто хворіють. У них болить голова, підвищується тиск, зростає температура. І замість того, щоб тихенько сидіти у глибині душі й не соромитися, вони починають волати. Вистрибують назовні, плюються, зривають голос. Потім все одно гинуть, бо немає такого лікаря, який би взявся їх оздоровлювати. Але шарлатанів - повно. У моменти загострення політичних криз, у період виборчих кампаній натовпи шарлатанів з кожної пласкої поверхні - хоч із телевізора, а хоч із праски - обіцяють "почути кожного" і "роздати всякому". І наші старі ілюзії збуджуються і починають дихати у ритмі Чейна-Стокса, думаючи, що вони - новонароджені діти, а не носії історичної черепно-мозкової травми. Щоправда, наш цвинтар померлих ілюзій аж ніяк не стає місцем пам'яті. Він - теплиця, що навіть за найскрутніших обставин все одно продукує нові й нові врожаї ілюзій, трошечки модифікованих, але в цілому абсолютно схожих на своїх ніби навіки упокоєних батьків.

"Владоможці повинні помінятися" - це зараз наша улюблена, кохана та виплекана ілюзія-красуня.

На раціональному рівні ми розуміємо, що помінятися вони можуть хіба що місцями чи кріслами. Однак все одно - віримо. Бо хочемо. Без жодного примусу, без насильницької пропаганди, ми віримо, що десь там, у начальницьких кабінетах, в адміністративних відрядженнях, на міністерських нарадах, станеться диво: вони зміняться. Раптово, однак остаточно.

Тільки от чому б їм мінятися? Який мотив? Стати бідними й жити на одну держбюджетну зарплату? Відмовитись від автівки та пересісти на велік заради любові до свіжого повітря? Замість ремонту у власному кабінети збудувати дитячий садок? Не брати участі у корупційних схемах і стати прозорими та голодними?

Який у них мотив до змін? З урахуванням того, що крісла цього вони хотіли. І влада для них не тягар, а бажана, іноді навіть виборена-вигризена винагорода. А на шляху до посади вони "заносили, кому слід", бились, їли один одного, навчалися імітаціям будь-якого стилю - від "національного відродження" до "невідворотних реформ"? Вони десятиліттями консервували управлінську систему, в якій діють не люди, а ухвали, погодження, дозволи та всі інші способи уникнення відповідальності. І оце все - зруйнувати, щоб помінятися? Щоб сподобатися тим, кого вони, пересуваючись соціальними сходами, взагалі не вважають за людей? Бо ті, у кого немає кликів, щоб розривати підлеглих, і м'яких м'язів спини, щоб кланятися "старшим", не вписуються у картину світу владоможців. І навіть політичні перегони, коли подобатися "сірій масі" треба, цієї картини зайвими деталями не псують, бо у практичному застосуванні навичок лицемірства в них немає рівних. А якщо наші можновладці існують у мікроваріанті - на посадах начальників провінційних установ чи директорів якихось складів, бюро та інститутів, то мінятися вони не будуть тим більше. Бо єдиний сигнал, що його вловлює мікровухо, це сигнал "зверху". Зверху ж поки - тиша.

Страх, совість та інституційні зміни

Їх можна налякати, а з тим - перенавчити. Бити по руках за хабарі, притягувати до відповідальності, запроторювати за ґрати, публічно знімати з посади за провалену роботу. Можна-можна. Але рецепт спрацює тільки тоді, коли процес "виховання" увійде у традицію та проіснує хочу б сто-двісті років.

Можна спробувати апелювати до совісті. Але хіба що для очистки власної. Бо моральний закон для владоможців - це безнадійно застаріла схема, яка в жодному випадку не приносить матеріального зиску.

Світовий досвід достатньо голосно та оптимістично доводить, що "вони" змінюються тільки під тиском інституційних змін. І декомунізація в цьому сенсі - це не тільки "відрив башки тов. Леніна", але й руйнація механізмів ухвалення та узгодження рішень, встановлення прозорої дистанції між державним бюджетом та державним службовцем, скорочення армії бюрократів та багато всякого різного - корисного для суспільства та болісного для тих, хто звик годуватися з чужих коштів.

Сподівання на диво

Крім цього, можна ще розраховувати на диво. Є така давня історія, що вона дає надію. Колись жив-був собі такий відданий імперії чиновник, який був готовий підтримувати катування, вбивства та всіляку неправду, що їх робила злочинна влада. На щастя, крові на його руках не було, однак пасивна участь у смерті людини на ім'я Стефан є вписаною у біографію. Він був присутній, він не втрутився, не захистив, він просто сторожив одяг вбивць. А потім, як говорять, і сам пішов у пошуках тих, кого на славу імперії слід було "виправити" чи покарати.

Саме з ним сталося Диво. Раптово він втратив зір та почув голос: "Нащо ти мене гониш?". Після цього - все. Все те, підступне, імперське, хиже, підле, мерзотне, для нього завершилось назавжди. В один момент Він перестав бути Савлом, гонителем християн, він народився Павлом, який пройшов свою довгу дорогу - від персонального прозріння до мученицької смерті - не зупиняючись ні на хвилину.

Чи вірю я, що от так, в один момент, можна змінитися? Так, вірю, бо знаю безліч людей, яким війна сказала приблизно ті слова, що їх почув апостол Павло. Щоправда, серед них не так вже й багато владоможців. Але є. І ми знаємо їх по їхніх справах. По справах, а не по виступах на ток-шоу.

Диво - явище виняткове. Та й воно не панацея, бо у процесі запровадження потребує невпинного руху, постійної роботи і Віри. І не факт, що Диво може змінити всіх.

А нам треба, щоб всіх і одразу. Наша свіженька ілюзія із відчутним присмаком нафталіну змушує поглядати кудись наверх, туди ж - наверх - грозити кулаком та посилати мантри: "Влада має почути, влада має побачити, влада повинна змінитися…"

Хто зверху?

Один вже обіцяв "почути кожного". Однак охоти до молитов на адресу дерев'яних істуканів не відбив. Щось глибоко язичницьке є у бажанні "бути почутим владою". Тим більше, що системно такий спосіб передачі інформації нічого не вирішує. Окрім, звісно, формування образу "доброго царя". Тож, мабуть, варто зрозуміти, що "вони" - не зверху. Вони, владоможці, не на небі, не у хмарах, не на найвищий сходинці соціальної ієрархії, хоча їм самим так не здається.

З точки зору здорового глузду, "владоможці" існують тільки тому, що їхня діяльність має вшановувати та полегшувати наше життя. Не людина для установи чи держави, а держава чи установа - для людини. Це здається таким простим, банальним, заїждженим, що навіть соромно повторювати. Але радянська окупація та її жахливі наслідки ніяк не дають ані сили, ані змоги переставити акценти. Чверть століття ми імітуємо демократію, наслідуючи все той самий стиль ставлення до влади і до себе. Фокус самобачення через лінзу "колесика та гвинтика", "маленької людини, від якої нічого не залежить", - це той спадок, який повсякчас та повсюдно загрожує перетворити втомлене суспільство на суцільні соляні стовпи. Тож, щоб не стояти на мітингах із гаслами: "Хай живе дружина Лота", варто спробувати щось інше. Не сакралізувати, не сподіватись на "почути-побачити", вимагати роботи та відповідальності, шанувати не посаду, а справи. Змінюватись, а не чекати, поки зміниться хтось інший.

Свого часу відома американська феміністка Глорія Стайнем зауважила: "З часом декотрі з нас стали тими самими чоловіками, за яких колись хотіли вийти заміж". Якщо хтось не любить феміністок, можна спробувати дослухатися до Махатми Ганді: "Ми самі маємо стати тими змінами, яких так прагнемо".

Тому далі все дуже просто і ясно. Владоможці дійсно повинні помінятися. Але їхнім єдиним мотивом зробити це на сьогодні (і на найближчі років 50) є ми. Якщо відступимо, то шансу в України може просто більше не бути.

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "OBOZREVATEL".

Джерело
0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги