"Відвоювали": про нашого Якова і ненаше століття

Питають мене, з усіх сторін, що я думаю про "Століття Якова". Довго пояснювати, і здалеку заходити треба, – але що ж, спробую...

Перш за все, я думаю, що Володимир Лис написав дуже гарний роман, – і вже сьомий рік повторюю це при кожній оказії. З радістю написала свого часу, на прохання КСД, передмову до першого видання "Якова" (2010 рік) – і тішилася, бачачи, як він поступово, але невхильно завойовує любов масового читача – попри "режим найменшого інформаційного сприяння", зазначає у своїй колонці на сайті Радіо Свобода письменниця Оксана Забужко.

Читайте: Сиріал за наші гроші, або Чому зі щирого українського фільму виходить совдеп

Тому що якраз ті роки, в разі хто забув, – від 2008 по 2014 включно – були для української книжки найтяжчими. Зимою 2008–2009 "Юля–прем’єр" різко обвалила український книжковий ринок (кому цікаво – поґуґліть мої розпачливі інтерв’ю тої пори), і це ознаменувало "великий перелом" – Україну стали "зачищати" (тільки трохи не встигли!) під російського монополіста, українські ЗМІ активно переводилися на обслуговування російських книжок і авторів (кому цікаво, помоніторте – скільки разів за ці роки в нас писали про Лиса, а скільки – про, прости Боже, Захара Прілєпіна), і так далі – і наслідки цієї "газпромівської семилітки" нам іще до-о-овго даватимуться взнаки... Головний інформаційно-освітній тренд (що мав врешті-решт забезпечити наше "влиття в Тайожний Союз") у сухому залишку можна було б сформулювати так: ніякого вартісного українського культурного продукту "нєт, нє било і бить нє может" (без "світла з Росії" – пропадем, як кроти!), один тільки Шевченко (той, котрий ТГШ) в українців і був вартий згадки – і до 2014 року, до 200-ліття ТГШ була вже готова потужна сурковсько–табачниківська "ювілейна програма" (колись про неї ще окремі розвідки напишуть!) – спільного, українсько-російського, святкування ювілею "сина двох культур", який, мовляв, тільки тому й був чогось вартий, що його Росія Україні – "подарувала" (sic!)...

Читайте: Технології агресора: Забужко назвала головний козир Росії у війні з Україною

І це зовсім не був жарт: на весну 2014-го "1+1" (по яких завжди можна безпомильно визначати, з якого боку вітер) випустили "документальний" серіал – баришня, що вела в Росії на ТБ розважальну секс-програму (!), розіграла "сенсаційне розслідування", за яким Тарас наш Григорович виходив уже й із походження не українцем – а не більш, не менш, як – "внуком–байстрюком Єкатерини", жанр той самий, що "распятиє мальчіка" й снігурі, – "хохлотролінґ". Кажуть, "плюси" цю "шевченкіану по-кісєльовськи" не один раз в ефір пускали, навіть і під час війни вже, – а баришні схожий "хохлотролінґ" ще й про Бандеру доручили склепати… І це було, дослівно, ВСЕ, що пересічному ("маленькому") українцеві належалося знати про свою культуру. Решта, вся нагурт, називалась одним словом – НЕФОРМАТ, або ж "українцям вхід заборонено".

(У 2011 році один із тих москвичів, яких саме тоді пачками почали брати в Києві на працю на ТБ й ФМ-ки, поскаржився мені на свою дирекцію: він почав учити українську, прочитав "Конотопську відьму", захопився й прибіг зі своїм неофітським відкриттям до начальства – а давайте-но музичний серіал знімемо, класний же матеріал!.. Але директор заперечно похитав головою – і, кивнувши за вікно, де, вочевидь за його уявленням, метушилися в прахові мільйони маленьких українців, виніс усім їм вирок голосом Саваофа: "Они еще не решили, кто они…"

Що, в перекладі на мову бізнес-стратегій, означає: грузимо їм "русский мир" доти, доки вони не проблюються й не дадуть нам по морді, – і цієї стратегії "український ефір" загалом тримається й досі…)

Читайте: Забужко висловилася про виключення зі шкільної програми письменників "українофобів"

Як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія поступалася

Тож, коли сьогодні ті самі "плюси" екранізують сучасний (ах!) український (та ну?!) роман (о Боже!), і ми всі навзаводи сперечаємося, гейби білі люди у своїй країні, наскільки там сценарист спаплюжив літературну основу, а ті, хто вже виріс на дієті з серіалів "слава-русскім-бандітам-мєнтам-і-чєкістам", втирають сльозу, вперше побачивши "мило", де українців НЕ показано дебілами, й біжать шукати роман Володимира Лиса "на Пєтровку" (тобто це люди, які востаннє книжки купували ще в 1990-і!), – давайте не забувати: цю, здавалось би, просту й банальну в кожному вільному суспільстві втіху – кров’ю куплено. Оплачено, в прямому сенсі, людськими життями. Оце, поки що, стільки ми для себе на "внутрішньому фронті" за два роки, ціною всіх жертв, – ВІДВОЮВАЛИ...

Це мало, так. Це жахливо, жалюгідно, до скреготу зубного мало. Це ще й зоддалеки не наближається до того, що були відвоювали (ненадовго!) у Москви наші предки за 1918–1920 роки (ціле десятиліття "петлюрівського" "Розстріляного Відродження"!), ані навіть до так званої "хрущовської відлиги", або ж "Задушеного Відродження" кінця 1950–60-х років, що її нам теж не Хрущов "подарував" – а таки ж "бандерівці" вогнем і мечем, у тому числі й підриваючи ГУЛАГ, у Кремля вирвали... Алгоритм тут завжди незмінний: як тільки українці всерйоз брались за зброю, імперія щоразу після того була змушена нас "замиряти", даючи нам на якийсь час "попуск" – пісень своїх, там, поспівати, кіном–театром побавитися, словом, відчути себе на часинку культурною нацією... Нині, зі скрипом і натугою, заноситься на дещо подібне: "неформат" починають потрошку "допускати до народу" – до тих дядьків, які повертаються з фронту і яких краще наразі не дратувати, глумлячись із них з екрана в живі очі "хохлотролінґом", бо вони вже довели, що чудово знають, "хто вони", і трапляти їм під гарячу руч не варто... Так що "свій" серіал, хай і вкинутий в ефір, крізь зуби, "одним плювком за один вечір", – це, можна вважати, перша ластівка загорьованої, уже втретє за століття, потом і кров’ю, "нової відлиги": вітайте!

Читайте: Оксана Забужко: спробуймо добре жити прямо зараз!

І будьте пильні...

Щоб і за цим разом, з третьої спроби, наше, щойно намічене, відродження знову, крий Боже, не окошилось на тому самому (а більше трьох спроб навіть олімпійські боги, не забуваймо, не дають!), – мусимо воювати за кожну наступну п’ядь свого внутрішнього простору. І ВЕСЬ ЧАС, збільшуючи натиск, – всім миром вимагати більшого.

Бо цього разу ми просто не маємо права програти. Ніколи перед тим, за ціле століття, історична констеляція не складалася ще так сприятливо для нас – і так несприятливо для наших убивць. Стерно нашої долі зараз у наших руках. Вся справа в тому, щоб не ослабляти зусилля…

Оце й є те найголовніше, що я думаю про нашого Якова на виході зі століття, в якому його стільки разів прирікали на смерть.

А вже про сам фільм – напишу як-небудь іншим разом.