"Репортери без кордонів": "Необмеженої свободи преси в Україні немає"

582

Попри те, що Україна за рік піднялася на п'ять сходинок у рейтингу свободи слова "Репортерів без кордонів", ситуація в країні далека від ідеалу. Не в останню чергу - через безкарність злочинів проти журналістів.DW: Якщо порівнювати позиції України в рейтингу свободи слова за 2015 та 2016 роки, то можна побачити, що країна піднялася в ньому на п'ять позицій - зі 107-го на 102-е місце. Чи свідчить це про покращення ситуації?

Ульріке Ґруска (Ulrike Gruska): Це дуже мінімальні зміни. До того ж країна може піднятися в рейтингу просто через те, що в ньому опустилися інші - і без зміни ситуації в ній самій. У цілому ситуація в Україні схожа з тією, що була рік тому. Те, що вона трохи змінилася в рейтингу, пов'язано, зокрема, з тим, що ми нарахували менше випадків прямого насильства проти журналістів - просто через те, що 2016 року на Сході України було менше боїв, ніж раніше. При цьому подібні випадки в цілому дуже сильно впливають на рейтинг - вони відповідальні, зокрема, за те, що кілька років тому позиція України в ньому суттєво знизилася. Але щодо структурних проблем в Україні, то змін за рік відбулося дуже небагато.

Однією з найгучніших історій 2016 року, які стосувалися журналістів, було вбивство Павла Шеремета в Києві, яке і досі не є розкритим. Чи бачите Ви з боку Києва прогрес у розслідуванні справи чи, на Вашу думку, в цьому потрібно ще дуже багато зробити?

Зробити, безсумнівно, потрібно ще дуже багато. Це проблема, яку ми маємо не лише в Україні, але також у Росії та дуже-дуже великій кількості інших країн світу. Ідеться про безкарність у випадку зі злочинами проти журналістів. При цьому це обов'язково мають бути такі страшні речі, як убивство. Навіть напади на журналістів розслідуються надзвичайно рідко. Часом усе відбувається таким чином: після злочину заарештовують кілька підозрюваних, аби трохи заспокоїти громадськість. Але через кілька днів їх відпускають, а потім розслідування грузне в піску. Ми спостерігаємо це дуже часто, тож мої надії щодо справи про вбивство Шеремета не дуже великі. Але це одна з найголовніших вимог "Репортерів без кордонів" - що за злочини проти журналістів мають відбуватися покарання. І ми активно виступаємо за те, аби ООН мала спеціального уповноваженого для захисту журналістів.

Які ще події в журналістському житті України були, з ашої точки зору, визначальними в 2016 році?

Розголос, зокрема, і на міжнародній арені, мав випадок насильницького нападу на редакцію телеканалу "Інтер" у вересні. Як "Репортери без кордонів", ми безумовно засуджуємо це. Адже ми виступаємо за свободу преси. І журналісти, незалежно від того, якої думки вони дотримуються, повинні мати змогу вільно поширювати інформацію, та в жодному разі проти них не можна було застосовано жодного насильства. Так само дуже критично ми відреагували на заборону російського телеканалу "Дождь" в Україні. Адже ми вважаємо, що такими заборонами можна лише досягнути протилежного результату. Адже захистити свободу слова та думки не можна, забороняючи телеканали, книги чи щось іще. А із забороною "Дождя" в українського населення, переважно російськомовного, тепер є ще менше ЗМІ, які могли б подати їм альтернативний погляд на речі у порівнянні з державними каналами в Росії, які дуже цілеспрямовано звертаються до цієї публіки.

Крім цього, восени 2016 року ми оприлюднили велике дослідження щодо України - Media Ownership Monitor, у якому ми зокрема дослідили, як власність олігархів впливає на роботу журналістів. І попри те, що ми в нашій доповіді активно критикуємо той факт, що редакційна робота рідко перебуває у повній незалежності від інтересів власників, порівнюючи ситуацію з іншими країнами, ми можемо сказати, що в Україні розподіл медіа між різними олігархами дозволяє в цілому спостерігати доволі повну картину представлених думок. Адже в таких країнах, як, приміром, Болгарія, де одна компанія чи олігарх контролює майже всі медіа, ситуація є ще важчою. Але необмеженої свободи преси в Україні немає. Крім того, там практикується публікація платних матеріалів без жодних розпізнавальних знаків - так званої "джинси".

Критично торік оцінювали також публікацію імен і даних журналістів, які працювали на території непідконтрольних Києву "ДНР" та "ЛНР", зокрема, і західних працівників ЗМІ. Що ви можете сказати про цей випадок?

Як тоді, так і сьогодні ми дуже-дуже гостро це критикуємо. Причому не лише сам факт публікації даних журналістів, але і те, що високопоставлені українські політики позитивно, з розумінням чи навіть підтримкою висловлювалися про ці випадки. Адже журналісти повинні мати можливість повідомляти здобуту власноруч інформацію. А тут застосовується такий самий механізм, як і у випадку з забороною телеканалів чи програм. Адже якщо інформація про щось зникає, то її потім знаходять у інших місцях. Тому журналісти починають використовувати та посилатися на офіційні джерела ворогуючих сторін.

А що ті при цьому використовують інструменти для досягнення своїх політичних цілей - річ, сама собою зрозуміла. Жахливо й те, що журналістам, які їдуть на Донбас із метою розібратися з ситуацією на місці, потім закидають "невідданість батьківщині". Причому роблять це самі ж колеги, стаючи при цьому самими частиною конфлікту - попри те, що їхня роль полягає в нейтральній позиції спостерігача. Ми часто чуємо від колег у Києві, що і їм важко знайти охочих публікувати свої критичні історії про конфлікт в українських медіа. Якщо вони хочуть писати про сам конфлікт, чи то про складну ситуацію внутрішніх переселенців, чи про те, що й українські солдати вчиняють злочини в Східній Україні, то часто отримують відмову й наражаються на небезпеку бути наділеними ярликом "зрадника батьківщини". Це дуже небезпечно для журналістського середовища, якщо воно виявляється нездатним триматися за межами конфлікту.

Ульріке Ґруска - речниця берлінського офісу міжнародної правозахисної організації "Репортери без кордонів".

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "Обозреватель".

Приєднуйтесь до групи "УкрОбоз" на Facebook, читайте свіжі новини!

Наші блоги

Останні новини