Коментар: Білорусь - довгий шлях до незалежності

25 серпня 1991 року, через 3 дні після провалу путчу "Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, російською - ГКЧП) у Мінську відбулася позачергова сесія Верховної Ради БРСР, скликана на вимогу депутатів опозиційної фракції Білоруського народного фронту (БНФ). Саме під час цієї сесії ухвалена роком раніше Декларація про державний суверенітет Білорусі отримала статус конституційного закону. Країна чекала на зміни.

Свято непослуху

До розпаду радянської імперії лишалося чотири місяці. До виборів першого президента незалежної Білорусі - три роки. У білоруській реальності 1991-го, де всім заправляла комуністична партія з її незліченними постановами "щодо подальшого розвитку", добровільну відставку Михайла Горбачова і розпад СРСР могли передбачити лише фантазери-відчайдухи.

Хоча було ясно, що у величезному Радянському Союзі відбувається щось важливе, незворотне. Ще до путчу пішли, грюкнувши дверима, Литва, Латвія і Естонія. Не мали намірів лишатися в союзному об'єднанні Грузія, Вірменія, Азербайджан. Вирувало і в сусідній Україні, яка вже ухвалила Акт проголошення незалежності.

Білоруський народний фронт у Верховній Раді також протестував проти статті 11 в Декларації про суверенітет, у якій пропонувалося розробити новий "Договір про союз суверенних соціалістичних держав". Лідер БНФ Зенон Позняк вважав Росію "молодою агресивною імперією", і головною метою національно орієнтованої опозиції було вивести країну з-під впливу Москви.

Та БНФ не вдалося протистояти парламентській більшості білоруських партійних функціонерів, які обережно проголосували і за незалежність, і за новий союз. Адже Компартія Білорусі (КПБ) виступила на підтримку путчистів.

Щоправда, незабаром діяльність КПРС і КПБ була припинена. У вересні було прийнято рішення змінити назву БРСР на нову - Республіка Білорусь, а державними символами офіційно затвердили історичний біло-червоно-білий прапор і герб "Погоня".

Змін, ми прагнули змін

Подейкують, що тоді, у 1990-х, на демократичні реформи чекала лише свідома, готова до жертв інтелігенція. Дійсно, більшості білорусів було тоді зовсім не до демократії – за горлянку брали побутові негаразди. Павловська грошова реформа 1991 року знецінила доходи населення та накрутила ціни. Полиці крамниць у Мінську та провінції спорожніли, для купівлі товарів і харчів запровадили талони, але і це не рятувало від тотального дефіциту. У Гродно, а потім і в столиці пройшли "ходи порожніх каструль".

Водночас на столичній площі Леніна гули багатотисячні мітинги. Їх учасники під біло-червоно-білими стягами висували політичні гасла. У всіх областях відкривалися незалежні білоруськомовні видання, одне з перших - газета "Свабода". Мабуть, тоді справді щось зрушилося у свідомості суспільства, яке позбавлялося страхів. У газетах і на телебаченні обговорювалося це свято непослуху з його "парадом суверенітетів", яке до смерті налякало московських організаторів ДКНС, які вирішили усунути від влади Горбачова. Вони відчували, що втрачають важелі керування.

Напередодні путчу в закритій на переоблік книгарні в прикордонному селищі Сопоцкіне на заході Білорусі продавщиці звалювали на підлогу збірки статей про перебудову. "Зверху наказали, ми виконуємо", - пояснювали вони, завантажуючи пачки брошур у величезні мішки.

Усі три дні з 19 по 21 серпня в тісній кімнатці редакції газети "Гродненська правда" збиралися журналісти та слухали трансляцію новин з Москви, спеціально вмикаючи радіо на всю гучність – у кабінеті навпроти сидів цензор із Белліту. Пам'ятаю його зляканий погляд, коли ми вже кричали від захоплення, дізнавшись, що авантюра ДНКС зазнала поразки.

Пам'ятаю порожні кабінети і відкриті навстіж сейфи в будівлі Гродненського обкому партії. Міліціонери-охоронці розповідали, як колишні господарі будівлі ночами вивозили стоси документів. Пам'ятаю величезну радість, коли довідалася про підписану (Біловезьку. - Ред.) угоду у Віскулях. Союз Радянських Соціалістичних Республік припинив існування як суб'єкт міжнародного права. Скільки ж було надій, суверенна держава - Республіка Білорусь вирушила у вільне плавання. Як виявилося, ненадовго.

Дежавю Союзу

25 серпня не відзначається як національне свято незалежної країни. Після референдуму, який провів новий лідер Олександр Лукашенко, Білорусь повернула колишню символіку – прапор знову став червоно-зеленим, герб – вінком з колосся із червоно-зеленими стрічками. У кожному місті збереглися вулиці з назвами Радянська, Соціалістична, Леніна і Дзержинського. Запанувала державна ідеологія, що не визнає свободи ЗМІ. Білоруський парламент не потребує опозиції, а результати виборів фальсифікуються, як за СРСР.

Білорусь вступила до нових об'єднань - Союзної держави, СНД, Євразійського економічного союзу, ОДКБ (військового блоку - Ред.) - із тією самою Росією, яка сьогодні робить все, щоб заважати жити незалежній Україні. Білоруська економіка - у кризі й абсолютно залежна від рішень Кремля, а офіційний Мінськ вишукує способів позбутися цієї залежності.

Ніби і не минуло 25 років після юридичного закріплення Декларації про державний суверенітет. На 23-му році правління Лукашенка Білорусь знову стоїть на самому початку самостійного шляху.