Наталія Ворожбит: За людей на Донбасі треба боротися до останнього

735

Як ламати стереотипи про Донбас і на Донбасі за допомогою сучасного театру? Інтерв'ю з відомою українською драматургинею Наталією Ворожбит.На німецькому театральному фестивалі Heidelberger Stuckemarkt, почесною гостею якого була Україна, представили дві вистави за п'єсами української авторки Наталії Ворожбит. Перша - "Де Схід?" - складається з двох монологів. Наталія виконувала один із них - про фронтову любов на Донбасі. Друга вистава - "Зерносховище" - про Голодомори, яка завершила українську програму фестивалю. Наталія Ворожбит розповіла DW, як слід розмовляти з Донбасом, а також про сприйняття закордонною публікою українських проблем, відображених у дзеркалі сучасної драматургії.

DW: Чи легко пояснити іноземцям проблематику Донбасу?

Наталія Ворожбит: По-різному. У Балтії чи Фінляндії це сприймають, наче власну історію. Країни, які теж перебували в конфлікті з Росією, розуміють, про що йдеться. Литовці сказали: ми такі вдячні, що ви служите буфером між нами й Росією, бо якби вас не стало, ми були б наступними. Я подумала: некомфортно бути буфером!

У Німеччині розуміють менше. У Гамбурзі нещодавно була неприємна дискусія із глядачами. Нас звинувачували в націоналізмі. Ми спілкувалися доволі різко. Усе це настільки особисте, що не завжди вистачає терпіння спокійно доносити свою думку. Тому мені значно легше говорити через п'єси і вистави.

Ставлення до переселенців із Криму та Донбасу в самій Україні часто обтяжене стереотипами. Як це подолати?

Ти перебуваєш під владою стереотипів, поки не починаєш говорити з людьми. Слухаєш їхні історії - як втрачали домівки, як там залишилися батьки, як переживають обстріли діти, - і стереотипи лікуються моментально. Ніхто з нас не застрахований від того, щоб стати переселенцем.

Які стереотипи Ви відкинули після того, як почали їздити на Донбас із виставами "Театру переселенця"?

Припинила називати людей сепаратистами. У них немає стовідсоткової певності, вони не настільки прагнули того сепаратизму. Якщо з людьми нормально розмовляти, то все це лікується.

У людей на Донбасі теж руйнуються стереотипи, коли вони спілкуються з нами. У школі в Миколаївці, де ми ставили документальну виставу, спершу думали щось на кшталт "приїхали бандерівці і невідомо що робитимуть". Зараз ми з цими дітьми - найкращі друзі.

Колись вони ходили з браслетами в кольорах російського прапора. Минуло два роки, діти поїхали на "Берлінале" (представляти фільм "Школа №3", який отримав гран-прі одного з конкурсів міжнародного кінофестивалю в Берліні) і за власним бажанням виходили з українським прапором, кричали "Слава Україні!" Під час роботи з нами вони дещо переосмислили.

Один хлопчик з іншого міста нещодавно розповів мені, що завжди був за Україну, але коли почалася війна і "ваші війська нас обстрілювали", він вирішив бути за Росію. Хлопчик пережив негативний досвід. Із ним треба розмовляти. Не можна одразу називати його сепаратистом.

Тут дуже важливо не займатися пропагандою. Ми їм кажемо: ми маємо свою позицію і поважаємо Вашу, говорити можемо про все. Далі політики не торкаємося.

Як треба працювати з людьми на Донбасі?

Треба їхати і спілкуватися, здійснювати культурні ініціативи. Один із наших проектів називається "Діти і військові". Ми їдемо до прифронтового містечка, домовляємося про роботу у звичайній школі, домовляємося з військовою частиною поблизу. Звідти до школи приходять реальні бійці. Ми зводимо ці дві групи - 13-17-річних старшокласників і військових - і за тиждень ставимо документальну виставу. У кінці тижня показуємо її для всіх охочих у будинку культури.

Діти і військові зі сцени розповідають особисті історії. В Щасті ми назвали виставу "Спроба щастя", в Попасній - "На всю гучність". Там весь час обстріли, а в кафе і таксі дуже гучно врубають музику, мовби намагаються від цього сховатися. Тож нашою темою були звуки. Теми знаходимо на місці, під час спілкування з людьми.

У всіх учасників купа запитань одне до одного. Особливо у старшокласників: вони не люблять українських військових. Але в них багато спільного. Військові часто схожі на підлітків. У чомусь ідеалісти і перфекціоністи… За тиждень вони забувають, що одні - військові, а інші - діти. Починають дружити. А під час вистави і місцеве населення дивиться, слухає їхні історії та переосмислює своє ставлення.

Які історії розповідають діти?

Одна дівчинка розповідала, які звуки асоціює із щастям. Вона сказала: ми виїхали на три місяці з Попасної через обстріли, а коли повернулися, була чудова погода, до нас приїхали родичі, ми накрили стіл, а мене послали в магазин. Я йду в магазин і чую обстріли. І мені так стало добре, я подумала: я вдома... Уявляєте? Дівчинці років 14-15.

Один хлопчик не переносить характерного дзвінка мобільного телефону Nokia. Бо одного разу йому подзвонили і сказали, що його тато помер. І він розбив цей телефон…

В Україні існує думка, що багатьох людей, які живуть у так званих "ДНР" і "ЛНР" , уже не повернути на український бік. Як вважаєте Ви?

Я не втрачаю надії. Якщо однозначно відпустити ті території, то не виключено, що це почне поширюватися на сусідні області - Харківську, ще далі - на Полтавську… Особисто я готова за цих людей боротися максимально довго. А навіть якщо ця "ДНР" залишиться, то треба побудувати таке суспільство, щоб вони нам заздрили. Щоб задумалися: а може, не треба було ніякої "ДНР"?

Друга вистава за Вашими текстами, яку показали в Гейдельберзі, про Голодомори. Як вважаєте, у якій точці опрацювання цієї історії перебувають українці?

Ми втратили багато часу. Євреї одразу почали опрацьовувати Голокост, німці свою історію - теж… А ми цю травму загнали глибоко, і хтозна, де вона вибухне. Найсумніше - коли брала інтерв'ю в бабусь, які це пережили, а вони кажуть: та давайте не будемо погане згадувати. А ще гірше, коли молоді люди говорять: було та й було, у всіх було, треба йти далі…

Щоб урятуватися, треба про це говорити. Осмислення Голодоморів допомагає аналізувати і нинішні відносини з Росією, впливає на твою позицію. Багато ж людей без позиції. А якби вони трішки вивчали історію, починаючи з історії власної родини, то, може, у багатьох сферах нашого життя не сталося б таких страшних подій.

Наталія Ворожбит - українська драматургиня, режисерка, авторка п'єс і кіносценаріїв. Співзасновниця та акторка "Театру переселенця" (Київ). Кураторка фестивалів "Донкульт" і "ГОГОЛЬFEST", співзасновниця фестивалю "Тиждень актуальної п'єси". Лауреатка і номінантка премій "Золота маска" та "Нова п'єса". Авторка сценарію кінофільму "Кіборги". П'єси Наталії Ворожбит ставилися в театрах України, Росії, Великобританії, Польщі, США, Латвії та інших.

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "Обозреватель".

Приєднуйтесь до групи "УкрОбоз" на Facebook, читайте свіжі новини!

Наші блоги