Андрій Бондар: Для загального розвитку, або Неможлива катастрофа Росії

493

"Жодної катастрофи з наступним очисним переродженням і чудесним перетворенням монстра на спокійного та безпроблемного сусіда не буде", - Андрій Бондар, спеціально для DW.У довжелезному есеї німецького письменника Вінфріда Ґеорґа Зебальда "Повітряна війна та література" (1999) описано всі можливі способи замовчування й витіснення катастрофи німецького народу під час останньої фази Другої світової війни - історії бомбардувань великих міст гітлерівської Німеччини повітряними силами союзників.

Підкреслено ґрунтовний підхід автора до емоційної і подекуди навіть психологічно нестерпної теми великої поразки по-діловому реєструє різноманітні види реакції культури на загибель мирного німецького населення, що опинилося водночас у ролі заручника, жертви та - ніде правди діти - вільного чи невільного співучасника нацистського режиму. Окрема тема для автора - до невпізнаваності змінені ландшафти міст і описи неймовірного людського безсилля перед фатумом. Тим самим фатумом, після якого, наче після Страшного Суду, довелося оновлюватися, очищуватись і творити нове німецьке життя.

Цей нарочито спокійний, але від того не менш моторошний текст важкувато читати з холодною головою й цілковитою відстороненістю. Особливо нам. В голові неодмінно виникають асоціації й посилюються фобії, адже безупинний невроз, породжений нашою кволоплинною війною на Сході, не залишає жодних шансів на об'єктивне мудрування й апломб безстороннього знавця.

З одного боку, існує великий привид так званої повітряної війни - тієї, що вчора перетворила на руїни сирійське Алеппо, а вже завтра може стати нашою великою бідою. Її ще називають "великою війною" або "тотальним наступом".

Прикметно, що мало хто вірить у те, що - за всієї неконтрольованості та божевілля головного законодавця новітніх мілітарних стратегій гібридного характеру - може йтися про ядерний удар. Ні, в уяві постають картини, вже колись бачені на плівках чорно-білої кінохроніки: чорні літаки летять над Харковом, Дніпром і Києвом, скидаючи тонни чорних бомб на голови безневинних громадян. Ці страхи, підживлювані непевністю міжнародної політики і кризою Заходу, то послаблюються, то посилюються відповідно до ситуації на фронті.

Всім нам відомо, що гібридна війна виснажлива й підступна, але вона вміло мімікрує під гібридний мир - однаковою мірою двозначний і шизофренічний. Тоді як, уявляючи війну тотальну, ми цілком резонно малюємо апокаліптичні картини, в яких не залишається жодного промінчика надії - суцільна безвихідь, морок, крах і смерть. Людство таке вже неодноразово проходило. І щоразу, як водиться, обов'язково хтось був у ролі ката, а хтось - у ролі жертви.

З другого боку, німецька провина та цілком логічне й історичне покарання за неї обов'язково породжує нав'язливе бажання побачити на практиці дію так званих законів справедливості й відплати на прикладі російської провини - за розв'язані війни, за порушений Будапештський меморандум і Договір про дружбу, за загарбані території, за викрадених людей, за двічі за останні 70 років відібраний у кримських татар Крим, за руйнування Донбасу, за гуманітарну катастрофу з мільйонами біженців, за збитий Boeing, за порушення всіх можливих міжнародних угод і конвенцій.

"Повітряна війна та література", ставлячи перед німцями незручні питання, насправді ставить їх також і перед сучасними росіянами. Тільки вони про це не здогадуються. І не здогадаються - ні сьогодні, ні завтра, ні в осяжній перспективі. Не через те, що ще не настав сприятливий час або для цього не створено відповідних умов. А тому, що російське суспільство не має органу, який відповідає за почуття провини.

А отже, не має сенсу й питання, яке неодмінно постає в контексті чітких і переконливих Зебальдових побудов: якою буде російська катастрофа і якими будуть її жорстокі, але справедливі наслідки?

Вся штука в тому, що жодної катастрофи з наступним очисним переродженням і чудесним перетворенням монстра на спокійного та безпроблемного сусіда не буде. Не буде ні тотальної війни проти Росії, ні бомбардування міст із мирним населенням, ні Нюрнберзького трибуналу з судом над верхівкою, ні депутінізації з декаґебізацією, ні тисяч томів покаяння та переосмислення, ні оновленої, оптимістичної Росії з людським обличчям.

Не буде ні замовчування, ні витіснення, ні стражденних гримас культури під впливом моральних тягарів історії. Ніхто нічого не долатиме і нічого по-справжньому не переосмислюватиме. Все буде так, як є сьогодні і як було завжди: просто один цар прийде на зміну іншому. І найсміливіші їхні дисиденти-інтелектуали, як і сьогодні Лєв Рубінштейн з приводу обстрілів Авдіївки, просто скажуть колись усе ту ж сакраментальну фразу: "Я молчу лишь потому, что просто не знаю, что сказать, просто не знаю".

Авжеж, ніхто й ніколи там не відчує ні сорому, ні почуття провини, ні каяття. Тому що перебування в ситуації вічної катастрофи, існування поза історією і відкидання елементарних - ні, навіть не законів - рефлексів цивілізації не передбачає нічого згаданого вище. І жодного нового життя теж не буде. Не тому, що там більше не житимуть люди, а тому, що нічого, крім вічного незадоволення, образи на весь світ, продукування брехні та пропаганди смерті, там не вміють і ніколи не вміли.

Зебальдова "Повітряна війна та література", хоч перекладена і стильно видана в модному російському видавництві, у певному сенсі абсолютно безперспективне й неутилітарне для росіян чтиво. Бо написано цей текст представником народу про народ і для народу, який пережив руйнування, ганьбу, катастрофу, але зумів відродитись і очиститись. Натомість нам, українцям, не залишається нічого іншого, крім як чекати гіршого і сподіватися на краще. Ну, й, певна річ, читати Зебальда. Для загального розвитку. Нічого іншого нам не залишається.

Читайте всі новини по темі "Deutsche Welle" на сайті "Обозреватель".

Приєднуйтесь до групи "УкрОбоз" на Facebook, читайте свіжі новини!

Наші блоги

Останні новини