LadyМіста

Це дико, не по-людськи і боляче. Не можна так з дітьми

7.1т

Були ми в Уми сьогодні. Дитина нас впізнала, стрепенулася, як побачила і одразу побігла назустріч.

- Ми думали, ви вже не прийдете , - з порога чую від няньок. Усміхаюсь, розумію. Нас не було місяць.

Чекаємо, поки діти доїдять свої булки - чемно, за столом. Треба сидіти тихо та рівно. Булки жують в сухом'ятку, чай чи то не дали, чи то вже випили наперед.

Бачу в стінці серед інших м'яких іграшок зайчика, якого ми Умі дарували. Вона ним не бавиться. Зате часом просить іграшку інша дівчинка - якась дуже росла, як на молодшу групу, трохи насуплена Мар'яна. Носить зайця і всім розказує, що то мама Умі подарувала.

Нас все-таки тут пам'ятають.

Мар'яна сьогодні не витримала - почала кидати конструктор в Уму, потім підійшла і кілька разів вдарила. Не сильно, більше з образою, ніж з агресією.

Медсестра Таня, яка пригладжувала Уму в той момент (ми сиділи поруч) нашипіла на Мар'яну по-закарпатськи і та трохи відступила.

- Ревнує, - чомусь усміхаючись прокоментувала Таня в мою сторону.

Я покликала дівчинку на коліна. Важка. Притулила до себе. Івасик помітив, прибіг, відігнав.

Якщо Уму запитати, як звати її маму, вона скаже "Таня". І покаже на молоденьку біляву медсестру.

- Забирать завтра, ай (означає "так") - через дітей гукає Таня іншій жінці в білому халаті.

- Нічого, прийде хтось інший.

Ми принесли цукерки, в основному желейки. Багато. Дітям дали по 1-2. Решту можливо сховали на завтра, не знаю. Але для чогось ще насипали в тарілку і поставили на письмовий стіл. Діти , як бджоли крутяться довкола - медком дражнять, та не дають.

На вулиці ми з Матвійком лише перезирнемось мовчки, коли зрозуміємо, що Ума не вміє вилазити на совгачку. Вона не знає як і куди ставити ноги, переступає через сходинку або провалюється ногою не попадаючи на перекладени. Гойдалка теж викликає у неї здивування. Це на майданчику на території.

Підходимо до вікна якоїсь групи, і діти прибігають один за одним на нас подивитись через шибку. Їх так багато! Штовхаються, випихають менших. Стукають нам, цілують і лизькають шибки, показують іграшки. Підходить няня, теж завзято жестикулює, тицяючи мені на двох дівчаток, мовляв, гляньте, це близнюки. Заледве витискаю їй легку усмішку у відповідь.

- Мам, йдем, не можу на це дивитись, - смикає мене Матвій.

Ума весь час їсть поки з нами. Сушку та бублики. Гуляємо більше години.

Прощаємось легко. Всі довкола знову й знову повторюють, що завтра вона їде додому.

Добре, що ми сьогодні її відвідали.

Дитбудинок - це страшно. Це дико. Це не по-людськи. Це боляче.

Не можна так з дітьми. Не треба.

Читайте всі новини по темі "Батьки і діти" на сайті "Обозреватель".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

Наші блоги