ШоуКияни

Це дико, не по-людськи і боляче. Не можна так з дітьми

7.8т

Були ми в Уми сьогодні. Дитина нас впізнала, стрепенулася, як побачила і одразу побігла назустріч.

- Ми думали, ви вже не прийдете , - з порога чую від няньок. Усміхаюсь, розумію. Нас не було місяць.

Чекаємо, поки діти доїдять свої булки - чемно, за столом. Треба сидіти тихо та рівно. Булки жують в сухом'ятку, чай чи то не дали, чи то вже випили наперед.

Бачу в стінці серед інших м'яких іграшок зайчика, якого ми Умі дарували. Вона ним не бавиться. Зате часом просить іграшку інша дівчинка - якась дуже росла, як на молодшу групу, трохи насуплена Мар'яна. Носить зайця і всім розказує, що то мама Умі подарувала.

Нас все-таки тут пам'ятають.

Мар'яна сьогодні не витримала - почала кидати конструктор в Уму, потім підійшла і кілька разів вдарила. Не сильно, більше з образою, ніж з агресією.

Медсестра Таня, яка пригладжувала Уму в той момент (ми сиділи поруч) нашипіла на Мар'яну по-закарпатськи і та трохи відступила.

- Ревнує, - чомусь усміхаючись прокоментувала Таня в мою сторону.

Я покликала дівчинку на коліна. Важка. Притулила до себе. Івасик помітив, прибіг, відігнав.

Якщо Уму запитати, як звати її маму, вона скаже "Таня". І покаже на молоденьку біляву медсестру.

- Забирать завтра, ай (означає "так") - через дітей гукає Таня іншій жінці в білому халаті.

- Нічого, прийде хтось інший.

Ми принесли цукерки, в основному желейки. Багато. Дітям дали по 1-2. Решту можливо сховали на завтра, не знаю. Але для чогось ще насипали в тарілку і поставили на письмовий стіл. Діти , як бджоли крутяться довкола - медком дражнять, та не дають.

На вулиці ми з Матвійком лише перезирнемось мовчки, коли зрозуміємо, що Ума не вміє вилазити на совгачку. Вона не знає як і куди ставити ноги, переступає через сходинку або провалюється ногою не попадаючи на перекладени. Гойдалка теж викликає у неї здивування. Це на майданчику на території.

Підходимо до вікна якоїсь групи, і діти прибігають один за одним на нас подивитись через шибку. Їх так багато! Штовхаються, випихають менших. Стукають нам, цілують і лизькають шибки, показують іграшки. Підходить няня, теж завзято жестикулює, тицяючи мені на двох дівчаток, мовляв, гляньте, це близнюки. Заледве витискаю їй легку усмішку у відповідь.

- Мам, йдем, не можу на це дивитись, - смикає мене Матвій.

Ума весь час їсть поки з нами. Сушку та бублики. Гуляємо більше години.

Прощаємось легко. Всі довкола знову й знову повторюють, що завтра вона їде додому.

Добре, що ми сьогодні її відвідали.

Дитбудинок - це страшно. Це дико. Це не по-людськи. Це боляче.

Не можна так з дітьми. Не треба.

Читайте всі новини по темі "Батьки і діти" на сайті "Обозреватель".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

0
Коментарі
0
0
Смішно
0
Цікаво
0
Сумно
0
Треш
Щоб проголосувати за коментар чи залишити свій коментар на сайті, до свого облікового запису MyOboz або зареєструйтеся, якщо її ще немає.
Зареєструватися
Нові
Старі
Кращі
Найгірші
Коментарі на сайті не модеровані

Наші блоги