Топтеми:

"Зелена книга" взяла "Оскар"! Інтерв'ю з племінниками піаніста Дона Ширлі про фільм і знаменитого дядька

148,8 т.
'Зелена книга' взяла 'Оскар'! Інтерв'ю з племінниками піаніста Дона Ширлі про фільм і знаменитого дядька

Про фільм Пітера Фарреллі "Зелена книга" не перестають говорити ось вже кілька місяців. І напевно інтернет-дискусії триватимуть ще стільки ж, адже картина претендувала на п'ять статуеток "Оскар", в підсумку отримала три - в категоріях "Кращий актор другого плану", "Кращий оригінальний сценарій" та "Кращий фільм". Історія чорношкірого музиканта-класика Дона Ширлі і білого вишибали казино Тоні Валлелонги, яких спільні пригоди роблять близькими друзями, вийшла в прокат з приміткою "засновано на реальній дружбі". І це стало ще одним приводом для обговорень.

Вся справа в тому, що співавтором сюжету "Зеленої книги" виступив син Тоні Валлелонги, участь рідних музиканта в проекті з якихось причин навіть не розглядалася. Незабаром після прем'єри родина Дона Ширлі звинуватила картину в суцільний брехні. OBOZREVATEL вдалося зв'язатися з племінниками піаніста - дітьми його рідного брата Морісом і Керол Ширлі. Вони охоче погодилися розповісти про свого дядька, їх спільну поїздку до СРСР, його небезпечні пригоди на сегрегованому півдні США з Тоні Валлелонгою і те, чому згодні з думкою критиків, що картина Фарреллі "була знята білими для білих".

Кадр з фільму: Тоні Валлелонга (Вігго Мортенсен) і Дон Ширлі (Махершала Алі)

Кадр з фільму: Тоні Валлелонга (Вігго Мортенсен) і Дон Ширлі (Махершала Алі) Фото: kinopoisk.ru

- З якого віку, можливо, року ви чітко пам'ятаєте свого дядька?

К.Ш.: Він практично завжди був з нами, на всіх важливих сімейних зборах: на днях народження, на весіллях, на похоронах...

М.Ш.: Коли святкували випуски дітей зі шкіл та ВНЗ.

К.Ш.: Так, ми така родина, що нам тільки привід дай, всі одразу ж збираються (сміється). І з дядьком ми спілкувалися доволі близько до самої його смерті. Останній раз мої батьки провідували його за кілька тижнів до того, як він помер.

М.Ш.: Ми взагалі всі дуже близькі, у нас дуже міцна родина, згуртована. У нас немає секретів, для родини ми готові на все. Завжди один за одного горою і дуже цінуємо те, ким ми є.

- Тобто він не був одинаком, яким його показали в "Зеленій книзі"? Яким він запам'ятався вам перш за все?

К.Ш.: Абсолютно. Більш того, він був дуже товариським, збирав навколо себе масу друзів. Як і у фільмі, він був дуже допитливим, витонченим у своїх манерах, естетичним, але балакучим і жартівливим. Жартував чудово. В цілому образ в кіно дуже мало відповідає його характеру і поведінці.

М.Ш.: Дядя запам'ятався дуже талановитим, ставним. Пам'ятаю, завжди було великим задоволенням з ним поспілкуватися, навіть телефоном. Він завжди був дуже скрупульозним, з повагою ставився до людей, чи то політик, чи простий робітник, музикант.

К.Ш.: Він був справжнім артистом. Як вже сказав Мо, дуже талановитим, при цьому буквально у всьому. Він малював, співав, грав на дуже багатьох інструментах, і що цікаво, віз їх з собою звідусіль, де тільки не був. А так як він часто подорожував світом, знайти у нього можна було і африканські інструменти, і всілякі флейти, дудочки з Ірландії, Шотландії... На цьому всьому він або грав, або вчився грати. Завжди був на драйві, сповнений пристрасті і натхнення. Приділяв нам багато уваги, часто говорив, що ми нащадки чудової родини, що маємо пам'ятати це і поважати. Що як чорні люди в цій країні ми повинні домагатися більшого.

Варто було нам щось утнути, як він одразу ж дзвонив (сміється). Казав: "До мене тут дійшли чутки, що ви бла-бла-бла..." Ми не встигали відповісти, як він тут же перебивав: "Не хочу навіть чути!'' Так, і це траплялося часто.

- Деякі джерела стверджують, та й у фільмі це згадувалося, що Дональд Ширлі навчався грі на клавішних з двох років.

К.Ш.: Так, це правда.

- Багато в чому, я так розумію, завдяки батькові, який був священиком.

К.Ш.: Так, наш дідусь був єпископським священиком. У той час повноправних темношкірих священиків були одиниці в країні. Наш дядько часто бував з ним в храмах, прицерковних будинках - там він слухав музику органа. І одного разу почав сам на слух знаходити ноти, які вловлював раніше. Він був настільки маленьким, що йому доводилося стрибати з педалі на педаль органу обома ногами, і лише потім тиснути на клавіші. Дідусь і бабуся були дуже вражені цим, і вирішили, що його талант потрібно розвивати. Ну а так як бабуся вміла грати на піаніно, вона і почала першою навчати його музиці.

Дон Ширлі

Дон Ширлі Фото: popsugar.com

- Вже у віці 9-ти Дональда Ширлі запросили до СРСР, до Ленінградської консерваторії. Як це відбулося? Комусь же треба було помітити хлопчика так далеко від Радянського Союзу.

К.Ш.: В ідеалі б поставити це питання моїм батькам, моєму батькові. Але наскільки мені відомо, одного разу дядька попросили зіграти на якомусь концерті. У залі були гості з СРСР, і вони були вражені тим, що дитина опанувала такі складні партії класики. Тоді ж один з цих гостей зв'язався з нашою бабусею і запропонував дядькові вчитися в консерваторії. Бабуся на той час була вагітна нашим батьком Морісом, вона не могла подорожувати, а дідусь не міг залишити роботу в церквах. Відпустити дядька одного вони не наважилися, він був занадто малий.

Він продовжував грати, наполегливо працювати над собою і з часом зблизився з Ігорем Стравінським (російський композитор, 1882 - 1971 - Ред). Так і опинився в СРСР. Навчався, неодноразово грав у Великому театрі в Москві, в Ленінграді...

- З нашого з вами листування я зрозумів, що в СРСР разом з дядьком довелося побувати і вам. Більш того, ви навіть встигли погостювати в Києві та Одесі. Розповісте про це більше?

К.Ш.: Звичайно. Я дуже добре пам'ятаю цю поїздку. Мої бабуся, дідусь і я провели в СРСР літо 87-го, мені тоді якраз виповнилося 16. Непростий час, період Холодної війни, ми всі були на голках: "Боже мій, ми їдемо в Радянський Союз!" А дядько все запевняв нас, що ми побачимо масу красивих історичних місць, що потрібно брати з собою камеру, що обов'язково потрібно сходити на Червону площу в Москві... (сміється) І ці його розповіді звучали так романтично, так красиво, що незабаром ми забули про все, що розповідала нам пропаганда.

Він зумів зацікавити нас, і ця поїздка була просто дивовижною. Пам'ятайте, я писала вам - одна з кращих і найбільш романтичних подорожей в моєму житті. Ми були в Москві, Краснодарі, Києві, Одесі, заїжджали в Сочі, а потім вже їздили до Ленінграду.

- Чим-небудь запам'яталися вам Київ чи Одеса?

К.Ш .: О, Господи, ще й як! Їжею! (сміється) Нас годували просто як королів. Але найбільше в Україні мені запам'ятався один вечір. Ми тоді вечеряли в ресторані і там же якісь люди святкували весілля. Вони сиділи окремо від інших - в кінці залу за великими дверима була приватна кімната. До нас тоді підійшла пара, і жінка простягнула мені красиву хустку і каблучку. Простягає і каже: "Мир?".

Ми, звісно, нічого не зрозуміли, нам допоміг місцевий чоловік з нашої компанії, Павло. Він все переклав нам і... Господи, це був один з найбільш хвилюючих моментів у цій поїздці! З нами тоді була ще група людей - професори, медики (мій дідусь за освітою теж був лікарем, і вони як раз розмовляли про медицину в СРСР та США). І всі просто розплакалися, ми почали обніматися...

Дядько Дональд ще казав нам, що люди там і культура просто дивовижні, але ми навіть подумати не могли, що нас так можуть зустріти. Що це буде наче як в кіно, що підійдуть ось так просто до незнайомців. Цим дуже запам'ятався Київ. Правда, тоді я ще не ділила країни Союзу на Україну і Росію, ми знали про СРСР як про одне ціле.

Керол та Мо Ширлі

Керол та Мо Ширлі

- Клас. Ну а концерти вашого дядька. Якими вони були?

К.Ш.: Мо був на багатьох концертах дядька. Розкажеш?

М.Ш.: Так, концерти були такими, що просто дух захоплювало. Це було справжнісіньке мистецтво. Я тоді був ще підлітком, мало що розумів, але музика буквально вводила слухачів в якийсь транс. І я так пишався, що мій дядько є частиною всього цього. Ніколи раніше не бачив такого виконання, такої подачі, щоб музика так опановувала залом. І з такими концертами він побував у різних куточках світу. Не важливо, що відбувалося у суспільстві, він грав зі своїм тріо і створював певний міст між людьми, які цінували музику, мистецтво, єдність.

К.Ш.: Мурашки бігали по всьому тілу. Музика поглинала з головою. А які були оплески всюди - У СРСР, Європі, Азії, Африці. Дядю дуже поважали, дуже тепло приймали. Він багато де був першим темношкірим артистом: в Ленінграді, в Мілані... і колір його шкіри в даному випадку не мав ніякого значення. Але що його дійсно пригнічувало і дуже засмучувало, так це те, що на батьківщині його музику не так вже й цінували. Запитайте у людей, більшість не знатимуть Дона Ширлі, хіба що зараз, після фільму. Вся справа в тому, що в цій країні він повинен був стати джазменом, учасником великої групи. Але він був класиком. Він міг і навіть бувало грав щось джазове, але він любив Рахманінова, Чайковського... На відміну від Європи, в США йому не давали повноцінно розкрити його талант, його можливості. У цій країні було дуже багато расизму, з чим він не стикалися в жодній іншій.

- Просто цікаво дізнатися, пристрасть вашого дядька до інструментів марки Steinway - правда чи ще один прийом фільму?

К.Ш.: Steinway? Так, всі його піаніно були цієї фірми (посміхається). Він, здається грав якось раз ще на одному, але...

М.Ш.: Так, в плані вибору інструментів він був дуже педантичним, адже граючи, він ставав з ними одним цілим. Цей бренд зумів задовольнити всі його потреби і про будь-які експерименти більше не могло бути й мови.

К.Ш.: І він дійсно міг скасувати виступ, якщо на сцені не було піаніно Steinway. Отже так, була така історія. Але зверніть увагу, як він поводиться з піаніно в фільмі, як колотить по клавішах, як грає стоячи... По-перше, так він ніколи не грав. По-друге, не приведи Господь, ви вдарите по клавішах або грюкнете кришкою...

М.Ш.: То він просто грюкнув би вас.

К.Ш.: Боже мій, що б тоді почалося... Його повага до інструментів була просто безмежною. Щоб він так бив по ньому... та ніколи!

Кадр з фільму: Дон Ширлі (Махершала Алі) і Тоні Валлелонга (Вігго Мортенсен)

Кадр з фільму: Дон Ширлі (Махершала Алі) і Тоні Валлелонга (Вігго Мортенсен) Фото: kinopoisk.ru

- Він часто грав вдома?

К.Ш.: Постійно. Але грав у своїй студії над Карнегі-холом. Там у нього було піаніно Steinway Baby Grand і він грав кожен день. Практика, практика і ще раз практика. Пам'ятаю, коли вчилася в коледжі, мені дуже подобалася музика Рахманінова, яку він грав. Іноді він запрошував нас послухати свої репетиції перед концертами - дітей, батьків... Іноді грав для нас навіть по телефону: клав слухавку поруч з піаніно і грав, грав... тоді це було найпрекрасніше, що мені доводилося чути. А ще час від часу він запрошував до себе друзів, влаштовував в студії невеликі вечірки і грав для них. Що правда, тільки він, більше ніхто (сміється).

- Ще б пак.

М.Ш.: Хоча ви знаєте, був один виняток (посміхається). Якось я залишився наодинці з його піаніно, був ще маленьким зовсім. Мені так було цікаво... Я відсунув стілець, сів за піаніно і почав тиснути на клавіші. Можете уявити паніку на його обличчі? Але коли він з'явився, він обійшов мене і поклав руку на плече. Я одразу ж схопився, а він каже мені: "Ні-ні, Моріс, продовжуй грати". Я повірити в це не міг! Він ніколи не дозволяв нікому навіть торкатися до інструменту, а мені дозволив грати на ньому. Ніколи не забуду цю усмішку на його обличчі, його очі. Це був особливий момент.

- Що ж, пропоную вам повернутися до фільму і провести деякі паралелі. Безумовно, всі художні картини, нехай навіть засновані на реальних подіях, спотворюють якісь факти. Нема сенсу ловити сценаристів за руки і звинувачувати їх за зайвий драматизм тієї чи іншої сцени в кіно. Але у випадку з "Зеленою книгою" є цікавий нюанс: фільм не тільки вийшов з приміткою "засновано на реальній дружбі", але й син Тоні Валлелонги, як співавтор сценарію, заявив, що в ньому правдиво все. Коли ви вперше дізналися про плани Пітера Фарреллі зняти "Зелену книгу"?

К.Ш.: Ми не знали про нього практично до самої прем'єри. Наша кузина, племінниця мого батька, працює в кіноіндустрії, і вона дізналася про роботу Фарреллі, коли її вже закінчили. Пізніше вона поїхала на прем'єру до Нью-Йорка і повернулася звідти дуже обуреною. Коли ж вона зв'язалася з авторами і розповіла їм про дядька, вони нічого не відповіли крім того, що їм "було приємно познайомитися". От і все. Пресі вони сказали, що намагалися зв'язатися з нами, поставити нас до відома, але, повірте, ніхто цього не робив. Ніхто жодного разу навіть не подзвонив, не кажучи вже про те, щоб узгодити сценарій або дізнатися більше інформації про дядька.

- Єдиним, наскільки знаю, був Махершала Алі, який незабаром після прем'єри особисто передзвонив вашим батькам. Що це був за дзвінок?

К.Ш.: Так, це було десь в грудні. Спочатку він набрав кузині, і вона вже порадила зателефонувати нашому батькові, брату дядька Дональда. Він зв'язався з батьками і просив вибачення. Сказав, що не знав цих нюансів, не знав про те, що є живі родичі дядька. Вибачився за те, що йому довелося стати частиною всього цього.

Вігго Мортенсен, режисер Пітер Фареллі, Лінда Карделліні та Махершала Алі

Вігго Мортенсен, режисер Пітер Фареллі, Лінда Карделліні та Махершала Алі

- І Пітер Фарреллі ніяк не відреагував на розголос?

К.Ш.: Ні, зовсім. Ось вам чомусь не склало труднощів знайти нас в Google або в Facebook, написати нам. А для нього, мабуть, це щось надзвичайне.

- Як ви вважаєте, чому? Чому Нік Валлелонга отримав безпосередню роль в написанні сюжету, а вас навіть не сповістили про проект? Які на це можуть бути причини?

К.Ш.: Причина напевно в тому, що ці люди свідомо знали, що вони не праві. Я зараз скажу це особисто від себе, не від імені родини або моїх батьків, але, мабуть, Пітер Фарреллі, як і Голлівуд в цілому, впевнений, що може розповісти історію "чорної" людини краще її самої. Але це не так.

Та й знаєте, ми прийшли до висновку, що фільм зовсім не не про нашого дядька. І не про дружбу. "Зелена книга" - це картина про Тоні Валлелонгу. Що в принципі очевидно, адже сценарій з Пітером Фарреллі дійсно писав його син. Фільм не передає і сотої частини, в ньому навіть не прообраз нашого дядька. Це просто історія про расиста, який з часом розуміє, скільки спільного у всіх людей на Землі. Ні, це безумовно чудово, коли запеклий растит стає просто расистом. Це великий крок і багато роботи над собою. Але вплітати в цю історію нашого дядька, як персонажа, якого всюди пригнічують, який терпить ці приниження, образи і цим нібито вчить іншого розуму... це просто нечесно.

Тому ми і висловилися про фільм. Люди мають самотужки усвідомлювати свої помилки. А в даному випадку виходить так, що ми служимо втіхою для них, сприяємо тому, щоб вони відчули себе краще. Якби ми промовчали, виходить - ми б зробили те ж саме: закрили б на все очі, а Нік Валлелонга радів би тому, що його батько в очах суспільства став менш жорстоким расистом. Але все ж він їм залишився, що правда, про це "Зелена книга" замовчує. Це просто фільм для гарного настрою, легкий, далекий від реальності, де одна людина змінює ставлення до цілої раси (сміється). Ні, це картина не про нас і не для нас.

- Чи правильно я розумію, ви поділяєте думку критиків, які назвали "Зелену книгу" фільмом, який "білі зняли для білих"?

К.Ш.: Абсолютно. Я б ще назвала це розповіддю про те, що довелося пройти темношкірій людині, слоами білого.

Син Тоні Валлелонги Нік (в центрі), режисер Пітер Фарреллі (праворуч)

Син Тоні Валлелонги Нік (в центрі), режисер Пітер Фарреллі (праворуч)

- Фільм у брехні звинуватив і ваш батько Моріс Ширлі. Сюжет "Зеленої книги" розповідав про те, що брати Дон і Моріс не дуже ладнали. Між ними дійсно були якісь розбіжності свого часу?

М.Ш.: Ні, це неправда.

К.Ш.: Давайте я перефразую, уточню. У нашого батька і його братів завжди були якісь розбіжності (сміється). Ну уявіть, чотири чоловіка, всі дуже сильні духом, всі освічені, кожен по-своєму талановитий. Звичайно, іноді вони могли сперечатися, в чомусь не зійтися, не поступитися один одному. Але дядько Дональд фактично виростив нашого батька - бабуся померла, коли йому було всього два дні, у неї були важкі пологи. Дяді Дональду тоді було 9 чи 10, інші брати вже вчилися. Тому дядько Дональд і наш батько були куди ближчими один одному, зважаючи на ці обставини. Вони були один за одного горою. Не без простого побутового суперництва, але не більше. Пару разів вони доводили один одного, але незабаром це минало, зідзвонювалися і все було добре.

М.Ш.: Так, а в фільмі це був просто ще один гачок для глядача.

- Що на рахунок дружби Дональда Ширлі і Тоні Валлелонги? Знаходив цитату вашого батька, що Валлелонга доводився йому не більше ніж водієм.

К.Ш.: Саме так. Не було ніякої дружби. Розповім вам передісторію цього туру в 62-му. За кілька років до нього в аналогічну поїздку сегрегованим півднем поїхав Нет Кінг Коул (американський джазовий піаніст, 1919 - 1965 - Ред.) Під час одного з його концертів в зал влетіли близько 20-ти клановців, зірвали шоу, стягнули його зі сцени і сильно побили. Вийшовши з госпіталю, він ніколи більше не повертався на південь.

Через кілька років після цього лейбл нашого дядька запропонував йому поїхати туди з серією концертів. Він якраз шукав собі нового водія і вирішив, що добре б знайти такого, який зможе його там захистити, якщо трапиться така неприємність. Він пішов на пошуки в клуб "Копакабана" і там зустрів Тоні. А так як дядько був знайомий з власником, той відгукнувся і відрядив йому свого вишибалу.

Вони дійсно вирушили на південь, слідували вказівкам "Зеленої книги" - можете уявити, як непросто це було. Без неї там ніяк в той час. Але наш дядько дуже суворо ставився до питання "роботодавець і працівник", був вельми вимогливим. Якось батько взявся допомогти йому в одному з турів і з цього нічого не вийшло (сміється). Я ж казала вам, вони були з характером, і на роботі для дядька не було брата, був працівник. Але на цьому вони не зійшлися. Так було і з Тоні Валлелонгою. Єдине - з ним наш дядько працював довше, ніж з іншими водіями. Але не так довго, як про це розповіли в кіно. Більш того, дядько таки звільнив його і цим все закінчилося.

Тоні "Базіка" Валлелонга

Тоні "Базіка" Валлелонга Фото: popsugar.com

- Чому звільнив?

К.Ш.: То він відмовлявся кудись їхати, то переносити багаж... він всіляко намагався, приховувати, що возить темношкірого. Тому дядько і звільнив його. І не було потім ніякої дружби аж до самої смерті, ніяких відносин. Все це вигадка, як і те, що Тоні спав на задньому сидінні, а дядько віз його додому. Дядько навіть не керував. Він, здається, навчався в підлітковому віці, але ніколи не сідав за кермо турах. Це були роботодавець і його працівник. Вони були дружні в роботі, але друзями не були точно.

- У фільмі є кілька сцен, в яких люди буквально зневажають Дональда Ширлі тільки через колір його шкіри. У цих ситуаціях він поводиться дуже гідно. Напевно це траплялося в ті роки з ним і насправді. Вам відомо щось про це?

М.Ш.: Так, траплялося. Ви знаєте, він сам ніколи нікого і ні за що не засуджував. Так ми всі були виховані. Навіть у найважчих ситуаціях він оцінював людину виключно за її вчинкам і по тому, як він або вона дотримуються свого слова. Для нього не існувало винятків. І його дуже засмучувало, коли люди оцінювали його за будь-яким іншим критеріям. Він ніколи не показував емоцій, але вкладав їх у музику. Вони ніби слугували паливом для нього. Послухайте, наприклад, Water Boy - одна з його робіт, до якої повертаюся сьогодні найчастіше.

- Ну а що стосується сцен з побиттям в цій поїздці? Він дійсно опинявся в таких екстремальних ситуаціях?

М.Ш.: Про це нам не відомо.

- Чи доводилося вам говорити з дядьком про ці проблеми, про расову сегрегацію? Можливо згадаєте, чому він навчав вас?

М.Ш.: Більше, звичайно, говорили про це наші батьки. Розповідали багато про що, і про те, як все це відбилося на їхніх життях. Вчили, як з цим справлятися нам, але я запам'ятав, як з цим справлявся дядько Дональд. У всьому цьому він знаходив стимул рухатися тільки вперед, брав до уваги тільки позитивні сторони. Він пишався тим, ким він був і звідки. Пишався людьми, які його оточували і в будь-якій важкій ситуації діяли разом.

Поділитися в Facebook