Роман Донік: миротворці зайдуть. Але нам доведеться пробивати їм дорогу

Чого найбільше бракує українській армії? Чому на п'ятому році війни багато що, як і раніше, змушені робити волонтери? Як витравити "совок" з війська, а також у чому ми випереджаємо російську армію, а в чому - поки поступаємося їй?

Про це, а також перспективи появи на Донбасі миротворців, майбутній "похід на Донецьк" та багато іншого в інтерв'ю "Обозревателю" розповів відомий волонтер і блогер Роман Донік.

- Перш за все, як вважаєш - потрібні все-таки волонтери армії досі чи ні?

- Знаєш, незважаючи на масові процеси в Міноборони (а вони йдуть і потреби армії закриваються), проблеми з речами, необхідними війську для нормальної життєдіяльності, залишаються. Їх просто немає за рахунок чого закривати: фінансування армії у нас сьогодні не перевищує 60% від мінімальних потреб. І ці гроші насамперед йдуть на озброєння, спорядження, харчування... На елементарні речі.

- Ну хоч з елементарними вже все в порядку?

- Це з якого боку глянути... Із власного досвіду скажу: у нас майже кожен батальйон просить папір формату А4. Здавалося б, примха.

Читайте: На розстріл мене вивозив особисто Захарченко – екс-бранець "ДНР"

Але з іншого боку, ось сидять чуваки в КСП бригади (командно-спостережний пункт. - Ред.) в 5 км від лінії фронту. До найближчого міста - 20 з гаком км. Їм треба писати рапорти, представлення, заявки... І це все - папір. Де його брати?

Або будь-яке переміщення великих підрозділів. Наприклад, бригада заходить на ротацію. Всі побутові питання лежать на самих військовослужбовців. Ти зайшов, у тебе є землянка або бліндаж - і тобі їх треба облаштувати. І понеслося: скоби, плівка, цвяхи...

У нас досі не вирішено питання з механіками. Люди постійно в мазуті лазять i держава досі не видає їм в повному обсязі тих речей, які їм потрібні.

І таких речей - дуже багато.

З іншого боку, мова ж не тільки про волонтерів. Існує маса людей, які до них себе не відносять, а просто хочуть допомагати. За свої гроші купують фрукти і овочі, готують сухі борщі, наприклад. Без них можна обійтися, адже з харчуванням в армії вже більш-менш нормально все. Але як сказати людям, що їх зусилля не потрібні? Адже це - їх внесок в перемогу.

- А якщо говорити саме про волонтерів - чим вони зараз можуть допомогти армії?

- Однією з найбільших проблем нашої армії є те, що була зруйнована спадковість армійських поколінь. І дуже багато речей відроджуються саме на волонтерських засадах. Так було, наприклад, з тактичною медициною.

Хороших спеціалістів у нас мало в усіх сферах. І в армії, в тому числі. Їй, як і раніше, критично потрібні люди з мізками, які зможуть навчити чогось військових.

У нас дуже кульгає система навчання. У нас учебки залишають бажати кращого. Тому волонтери і їздять досі. Тому ми їздимо. Бо ми крім волонтерської допомоги займаємося ще й кулеметами. Навчаємо кулеметників працювати ефективно.

Я розумію, що це справа військових. Але з іншого боку, ми ж бачимо результати своєї роботи. І, судячи з того, що військові нас запрошують, результати бачать і вони.

Тому ми будемо продовжувати це робити, поки в армії не з'явиться критична маса навчених, мотивованих людей.

- А коли це трапиться - що тоді?

- Тоді вже вони самі зайдуть в учебки і почнуть вчити людей.

Так ось, це ж теж волонтерство. І повір, всі вже визначили свої ніші, де вони можуть бути корисні. Де зможуть зробити найбільший внесок у перемогу.

Читайте: На Донбасі перемоги України хочуть більше, ніж у Києві – комбат

- Я одного не можу зрозуміти: чому на 5 році війни все ще доводиться їздити і вчити кулеметників?

- Тому що крім статуту, правил, за якими існує армія, є ще її філософія. У нас досі збереглася філософія радянської армії, РККА. Коли малоосвічених людей у ​​великій кількості заганяли в обмежений простір - і називали це армією.

Основним завданням командирів такої армії було створення таких умов, які мінімізують можливі НП, травматизм, порушення тощо. Будь-яка ініціатива вбивалася: тобі не треба думати - є ті, хто зробить це за тебе.

Армія, яку ми будуємо зараз, повинна бути кардинально іншою. Концепція армії, психологія армії змінюється радикально.

Армії усього світу йдуть до того, що солдат - це автономна одиниця. Він думає. Приймає рішення. І несе за них відповідальність. Раніше виганяли полк або бригаду - і вони йшли, куди сказано. А зараз кожен солдат на полі бою повинен приймати рішення.

І в цьому полягає головний конфлікт в нашій армії. Тому що нам потрібні ініціативні, грамотні люди - але їх катастрофічно мало. Розраховувати, що вони вийдуть з учебок - наївно. Адже система навчання там залишилася старою. Людині, як і раніше, думати в них протипоказано.

Тому ми і їздимо.

- А чи не простіше було б зайти в учебки?

- Ми пробували. Запускали ці курси в "Десні". Було навіть два випуски. А потім курси благополучно померли. "Десна" - місце специфічне.

І тепер ми їздимо тільки в зону АТО.

У нас же, крім усього іншого, ще й недокомплект є. У тій же "Десні", наприклад, вчать людину на кулеметника. Він приїжджає в АТО - а тут потрібен зараз не кулеметник, а агеесник. І його ставлять на АГС, хоча він цю зброю не знає абсолютно.

Але найгірше те, що коли в цей же підрозділ приїде агеесник - його поставлять на кулемет. У підсумку замість двох професіоналів ми отримуємо двох "недо": недопулеметника і недоагеесника.

Ми на передовій працюємо безпосередньо з тими, хто має справу з кулеметами. У нас є певні вимоги до них. Головне: людина повинна хотіти вчитися.

І ми змушуємо їх думати. Сприймати війну через призму людини, яка приймає рішення і відповідає за них.

До того ж ми, постійно мотаючись по фронту, систематизуємо будь-які ситуації, пов'язані з кулеметниками: поранили кулеметника, вбили, він когось убив... Ми всю цю інформацію збираємо, систематизуємо, обробляємо. І адаптуємо те, чому ми вчимо, до нових обставин. Те, чом уми вчили два роки тому, сьогодні вже не актуально - за рядом специфічних моментів.

А ось військові поки не можуть оперативно обробляти інформацію про зміни. Можливо, колись дійде і до цього. Але поки - ні.

- Виходить, тільки коли ці думаючі люди в нижчій армійській ланці почнуть підніматися кар'єрними сходами все вище і вище - тільки тоді армія дійсно зміниться?

- Так. Вони зайдуть в учебки. Вони стануть інструкторами. І вони потихеньку будуть все міняти.

- А зверху процес запустити не можна? Щоб прискорити?

- Тут у нас проблема. Тому що повне розуміння того, чого ми хочемо, у нас є в самому низу. І на самій верхівці, на рівні начальника Генерального штабу, командувача сухопутних військ і командирів підрозділів. А ось середній рівень цього розуміння не має.

Справа тут - в "зоні комфорту". Раніше армія у нас була орієнтована на нескінченний процес, в ході якого люди отримували чергові звання, вислугу, пенсію. І ніхто нікуди не поспішав. Тому що чим менше ти робиш рухів, тим менша ймовірність, що тебе покарають. І що ти вилетиш з цієї самої зони комфорту.

Читайте: У 18 років "втік" на війну: історія бійця, що втратив ногу, але мріє літати

- Питання часу?

- Так. Тільки зараз почав з'являтися якийсь армійський кістяк, який розуміє, навіщо він прийшов. Раніше люди ж не воювати йшли. Крім малої частини учасників миротворчих операцій. Решта, по суті, нічим не відрізнялися від бухгалтерів в статуправлінні.

- Що ти можеш сказати про підготовку тих, хто воює проти нас?

- Там є умовні "заробітчани", "м'ясо", яке сидить в окопах. Але, бачиш, для мене "та сторона" - це не Донбас. Фахівці високого рівня, які зараз там з'являються, найчастіше приїжджають з Росії.

І знаєш, чому іноді здається, що в деяких напрямках вони підготовлені трохи краще, ніж ми? Тому що Росія має з кого відбирати. З усієї величезної російської армії можна відібрати якусь кількість хороших ПТУРистів, снайперів, кулеметників...

Плюс, у них адже і система мотивації абсолютно інша. Ті ж тілесні покарання в учебці...

Підготовка може бути різна. Але вони теж вчаться.

А люди, що провоювали там 3-4 роки - вони теж розвиваються.

Ми бачимо відмінності у війні сьогодні і років зо два тому. І ми бачимо, що по кулеметах, по ДШК, по калібру 12,7 ми йдемо з великим відривом. Але по деяких моментах помітно, що і там на місці не стоять. Їх "Утеси" того ж калібру, наприклад, оснащені оптичними прицілами, що виготовляються тільки в Росії. Нам їх взяти ніде. Ресурсів там більше, як не крути.

- Чи не робимо ми помилку, недооцінюючи Росію? Може, вона дійсно страшніша, ніж ми звикли вважати? Чи там армія теж залишається радянською за суттю?

- Вона не страшніше. Для Росії ми - "полігон", на якому вони випробовують дуже багато речей.

І незважаючи на те, що зброярські новинки, системи, нові розробки у них часом не спрацьовують, у них дуже потужна конструкторська школа. У оборонці вони працюють непогано. Обкатують нові методики, нові боєприпаси. Вони вчаться. І грошей на це не шкодують.

Якщо порівняти середньостатистичну бригаду з якогось Закавказького округу і нашу механізовану бригаду, яка воює 4 роки - безумовно, наша бригада набагато потужніша. У неї є досвід.

Але системно, в управлінських моментах вони постійно розвиваються. Адже прямо зараз ведуть дві війни, у нас і в Сирії.

Так що якщо ми говоримо про пряме протистояння, умовно, стінка на стінку - ми вище на голову. А ось з урахуванням техніки, грошей, які є у нас і у них, чисельності нашої і їхньої армії - я б остерігався озвучувати всі ці "шапкозакидальницькі" заклики.

- Тим не менш, вони звучать. Ось ці "Пора йти на Донецьк!" особисто ти як розцінюєш? Як сплановану частина інформаційної агресії РФ або все-таки як прояв звичайної недалекоглядності і нездатності до аналізу окремих громадян?

- Тема "підемо на Донецьк" постійно мусується людьми, які за жодних обставин на цей Донецьк не підуть.

Ну реально! Ось якщо (або коли) на окуповані території зайдуть миротворці - як вони зайдуть? Добровільно їх туди ніхто не пустить. Так що доведеться пробивати "коридор".

- Вважаєш, це неминуче?

- Частина людей там підпаде під програму "Тобі чекають вдома". Їх амністують або вони відсидять якийсь рік. Але є і кілька тисяч тих, хто накоїв серйозних справ, за що їм світять терміни по 10-15 років, а то і довічне. Цих людей не чекають в Росії, там свого такого "добра" вистачає.

- Незалежно від того, наскільки щирий буде Путін в своій згоді на введення миротворців і бажанні позбутися тягаря у вигляді Донбасу?

- Звичайно. Щоб дати миротворцям можливість увійти - з цими людьми доведеться воювати. Треба буде зачищати забудову. Рахунок жертв піде на тисячі. Адже ми не зможемо працювати по Донецьку артилерією або авіацією. Ми нічого не зможемо. Донецьк доведеться зачищати від квартири до квартири. Ніжками. З легким піхотним озброєнням.

Цього не уникнути. Навіть якби всіх до єдиного лиходіїв посадили в літаки і відправили до Сирії - від квартири до квартири треба буде пройти. Як не військам, так Нацгвардії. Як не Нацгвардії, так поліції. Але це треба буде зробити.

Так само, як в будь-якому випадку будуть створюватися якісь фільтраційні табори. Тому що наше завдання - не в тому, щоб просто пройти ці території.

Читайте: Кабакаєв: що зробить Путін з Донбасом - вже зрозуміло

- А в чому?

- Ми знову повертаємося до концепції використання армії. Кожен солдат занадто дорого коштує: в підготовці, в лікуванні, якщо з ним щось трапиться або якщо він, не дай бог, загине. Це не емоції, це - чистісінька математика.

Зараз всі армії світу вибудовують моделі, при яких мала кількість солдатів вирішує великі завдання. В тому числі, завдяки використанню безпілотних апаратів або надточної зброї. Все це робиться, щоб уникнути втрат.

А згадай, що піднімається, коли у нас трапляються втрати? Іловайськ, Дебальцеве... Якщо підемо зараз на Донецьк - втрати будуть в рази більшими!

Тому люди, які закликають йти на Донецьк, самі туди не підуть. Та й знають, що це не буде реалізовуватися.

- Це як обіцянки політиків повернути долар по вісім?

- Або зняти недоторканність.

- Так ти не віриш, що миротворці зайдуть?

- Чому? Вірю. Але розумію, що вони не зайдуть самі по собі.

Росія хоче, щоб нам поставили миротворців по лінії зіткнення, ми - щоб вони стали уздовж кордону. Щоб з Росії до нас не проходила зброя і так далі. Щоб не було зачисток, геноциду, масових звірств.

Припустімо, завтра Путін скаже: заводьте миротворців. Так у них там в Донецькій і Луганській області - кілька армійських корпусів. І там знайдуться ті, кому миротворці не потрібні будуть. Вони чинитимуть опір.

А американський (французький, німецький, яки зйавгодно) солдат приїхав з миротворчою місією. Він не приїхав, щоб зачищати квартали. А це доведеться робити. Не йому.

Робити це доведеться комусь із нас.

Продовження інтерв'ю читайте тут.