Візьміть участь
у розіграші
планшету на Android Взяти участь
Приз
ГоловнаБлоги

/Розслідування

Коли почнеться "велика війна", ми повернемося на фронт - екс-бранець "ДНР"

52.5тЧитати матеріал російською

Cнайпер-розвідник 128 окремої гірсько-піхотної бригади Олександр Олійник у полон потрапив під Логвиново – всього за тиждень до того, як українські військові вимушені були покинути оточене ворогом Дебальцеве. У полоні в "ДНР" він пробув 1051 день, аж поки його разом з іншими полоненими українцями не повернули додому у рамках масштабного обміну 27 грудня 2017 року.

За час полону Олександр витримав тортури і імітації розстрілів. Його разом з іншими полоненими бойовики вивозили в ДАП шукати серед завалів тіла загиблих "кіборгів". Він бачив, що робили в "ДНР" Рубан і Надія Савченко. І про все це Олександр розповів в інтерв’ю OBOZREVATEL, першi двi частини якого можна прочитати тут і тут.

У заключній частині розмови колишній бранець терористів Олександр Олійник поділився спогадами про звільнення, а також власними уявленнями про те, як і коли закінчиться війна, а також те, скільки можливостей повернути мир в Україну ми вже втратили.

- Олександре, поки ви були в полоні, приходили до вас журналісти?

- Коли нас постійно возили в донецький аеропорт, журналістів там було дуже багато. Бувало, нас в "потрійне кільце" брали. Бувало, що ми з ними спілкувалися. А бувало, прямо казали: ми не хочемо з вами розмовляти.

- О, а так можна було? Відмовитися без того, аби потім покарали?

- Тоді – можна було.

Пам’ятаю, одного разу навіть українські журналісти у нас були. Ми приїхали тільки з ДАП, а нам кажуть: будете спілкуватися з журналістами. Заводили їх в камери по черзі. Там були переважно світові засоби масової інформації. Але і наші були. Здається, з СТБ і 1+1.

Але це був один-єдиний раз. Решту часу приїздили, в основному, місцеві та російські телеканали.

- Ви відчували з їх боку якусь упередженість? Агресію?

- Вони ставили дуже провокативні запитання. Помітив це, коли один раз поспілкувався в Макіївській колонії. До цього якось Бог милував від контактів з ними. А тоді довелося. Тоді я був одним з 3-х людей, яких вивели до тих журналістів…

Питання були – жесть, звісно.

Але ще гірше вийшов кінцевий результат. Коли я побачив те відео – виявилося, що вони зробили нарізку, буквально 2-3 хвилини. Може, навіть менше. Все решту вони прибрали. Те ж, що лишили, перекрутили на свій лад. Хоча я точно знаю: нічого навіть подібного я не говорив!

- Провокативні питання – це які, наприклад?

- Що у нас стоять заградотряди. Що коли ми відступаємо – нас розстрілюють наші ж добробати. Хоча попри те, що там Басурін розказує, вже давно всі наші добробати входять в структуру чи то ЗСУ, чи Нацгвардії…

- Скажіть, коли ви дізналися, що їдете додому?

- 25 грудня.

Про те, що великий обмін взагалі можливий, ми дізнались восени. У вересні до нас в колонію приїхала їх місцева "прокуратура", почала проводити "допити". А через два тижні вони приїхали ще раз – і нас типу засудили. Змінили нам статус: із незрозумілих військовополонених ми перетворилися спершу на тимчасово підслідними, а тоді – "засудженими". При цьому утримували нас у тому ж приміщенні, що й раніше.

- І за що ж вас судили?

- За "посібництво тероризму".

- В ЗСУ? Круто, нічого не скажеш…

- Вони самі з того реготали. Бувало, спілкуєшся з ними, питаєш: ну як ви можете мене судити? От хто ви такі? Якщо я, військовий, та вчинив якийсь воєнний злочин – то судити мене може трибунал в Гаазі. Але ніяк не ви.

Але таке приписали. Двісті якась там стаття, частина друга: від 10 до 20 років.

- А стаття якого кримінального кодексу?

- Українського.

- От тобі і "ми русскіє".

- Так. Нічого свого створити не можуть – то так і вийшло.

До речі, після "суду" нам заборонили телевізор. Лишили лиш прогулянку – та й то, дуже скорочену. Раніше ми по дві камери у дворику гуляли, а тоді всі зустрічалися на "телевізорі". Після того – ні. По три людини в камері і прогулянковому дворику. Не більше.

То ми фактично і не бачили один одного. Хіба зрідка, коли в баню нас водили по дві-три камери. Та ще, якщо більш-менш нормальна охорона – то могли через стінку переговорюватися.

- Три місяці ви так прожили?

- Близько того. Але у нас була можливість радіо слухати. Звідти ми й дізналися, що досягнуто домовленостей про обмін. Щоправда, чекали ми його трохи раніше. Я вже потім дізнався, що спершу хотіли до Миколая 19 грудня обміняти нас, але щось не вийшло. То поміняли 27-го…

25 грудня, ввечері, по камерах пройшлися представники адміністрації колонії. У них вже на руках був список, хто їде на звільнення.

І от вони відкривали камеру, ми називали свої прізвища, а вони дивилися, чи є такі в списку. Якщо є – людині давали три листочки. На них ми мали написати, що не маємо до них жодних претензій, що нас нормально утримували, годували, надавали за потреби медичну допомогу…

- І що ви відчули, коли дізнались, що ви там є, у тих списках?

- Дивовижно, але жодної ейфорії не було. Взагалі якихось сильних емоцій не пригадую. Єдине – було неприємно.

- Неприємно? Чому?

- Я сидів в 11 камері, а в сусідній, 12-ій, сиділи Глондар, Пантюшенко і Юрбаш. (Сергій Глондар, старшина 3 Окремого полку спецпризначення, Павло Юрбаш, розвідник 10 окремої гірсько-штурмової бригади, Богдан Пантюшенко, командир танку 1 танкової бригади – Ред.). І коли я почув лиш одне прізвище, Юрбаш – стало боляче за хлопців.

Вони наче й трималися, але… Я ж сам пережив не один обмін. Знаю, що у них на душах було. Знаю, що вони раділи за нас, як ми свого часу раділи за інших хлопців – але на душі важко…

- Цього разу ж чекали, що віддадуть всіх, вірно?

- Так.

- Вам дали попрощатися, з хлопцями, які лишилися там?

- Прощання як такого не було. Хоча з сусідами, з Глондарем і з Пантюшенком, про яких ми точно знали, що вони лишаються, ми перед від’їздом бачились. Нам дозволили зранку занести їм в камеру якісь речі, продукти – те, що нам вже було не потрібне, а їм могло знадобитися.

А коли нас вже виводили… Вони так по ліву сторону сиділи. І у вітрову щілину можна було вилізти на грати – так ми їх побачили. І змогли хоча б так попрощатися.

Але ми не казали "прощавайте" - тільки "до зустрічі!".

- А у день обміну? Не було страху, що все зірветься?

- Ми дуже довго просиділи в автозаках. Кілька годин точно. І лиш перед самим обміном нам дозволили вийти в туалет. Хоча й не всім. Бо сказали: будете довго ходити – можете на обмін не потрапити.

Але тоді ні відсутність туалету, ні холод особливо не дошкуляли. Думки були про одне: чи поміняють. Все більше хлопців зневірювалися. Почалися розмови, що ось зараз стемніє і нас просто завезуть назад. І на тому все.

Але особисто я був впевнений, що нас цього дня точно обміняють. Так і вийшло.

Нас вже вишикували біля автозаків, коли до нас підійшли журналісти. Переважно російські. Провокували. Запитували щось типу: чи підеш знову воювать? А як воно було? А що було? А звідки ти і чого сюди приїхав? Доброволець ти чи мобілізований?.. Такі запитання.

А далі ми побачили наші автобуси, що привезли затриманих терористів. Почалося зачитування списків, вишукування окремих прізвищ, чи є вони у списках, чи ні…

- Тоді прийшло розуміння, що все закінчилося?

- Тоді прийшло усвідомлення, що ми - майже вдома.

Ми сіли в автобус. Я з товаришем, Василем Гулькою (боєць 56 окремої механізованої бригади – Ред.), сиділи біля водія. І найперше попросили у нього телефон – щоб подзвонити додому, сказати, що нас обміняли, що ми повертаємося. Він попросив почекати, поки проїдемо їхні блокопости і заїдемо на нашу територію.

То ми з ним трохи поговорили про те, про се, дочекалися, поки заїдемо на нашу сторону… А тоді я подзвонив додому. І дізнався, що мене рідні вже чекають у Києві.

- Це ваша мама втратила свідомість, коли почула в трубці ваш голос?

- Так. Я встиг сказати: мамо, я вже їду додому, вже все… Аж далі брат взяв трубку і сказав, що мамка знепритомніла.

В Борисполі мене зустрічало багато народу. Побратими з підрозділу. Навіть хлопці, з якими сидів разом у полоні і яких обміняли раніше. От вони приїхали, аби зустріти… Рідня приїхала. Знайомі волонтери місцеві… Така увага була навіть трохи незвична.

- Як ваше здоров’я зараз?

- Вже добре. Лікують. Позаду дві операції. Мені діставали уламок з голови, а також видаляли кісту в носі і рівняли перегородку. Лишилося лише зуби повставляти – і все.

- Чим плануєте займатися, коли лікування закінчиться?

- Чесно кажучи, поки остаточно не вирішив. Мені би до кінця призвичаїтись, що я вже вдома…

- Сниться війна, полон?

- Якщо й сниться – на ранок я того не пам’ятаю. Зразу після операції був період, коли я не міг спати, не міг їсти. Але зараз все владналося. Не в останню чергу, дякуючи допомозі фахівців.

Та й голова тоді дуже боліла. Бо закрита черепно-мозкова травма, струс мозку був…

- Та й осколок же…

- Мені дістали лише те, що більше заважало. В голові досі ще лишаються осколки, але за рекомендацією одного професора вирішили їх не чіпати. Вони не особливо то й заважають, а якщо почати різати і їх вишукувати там – можна наробити шкоди.

А загалом я подумую, що добре би було зайнятися чимось корисним. Якусь власну справу відкрити абощо – у галузі сільського господарства. До війни я займався розведенням і продажем риби.

- Така максимально мирна мрія… А розглядаєте варіант повернутися на війну?

- Так. Але лише якщо буде загострення на Сході. До речі, багато хто з моїх хлопців думає так само. Якщо буде загострення – всі ми повернемося назад.

- Є місця, куди особливо хотілося б повернутися з перемогою?

- Дебальцево. Я хочу відвоювати всю нашу територію. Але Дебальцево – це для мене особливе місце. Ми там багато пережили. Ми там з багатьма місцевими спілкувалися. Ми звідти в полон попали…

Люди там нас просили не залишати їх – але так вже склалися обставини.

Тому – Дебальцево.

- Ви за час війни і особливо полону багато росіян бачили?

- В полон нас брали росіяни. Далі – все командування комендантського полку, який нас утримував певний час – це були росіяни. Точніше, там був і "командир" з місцевих, але він кроку не міг ступити без куратора з Росії.

Росіяни мінялися. Ротації у них були раз на 3-6 місяців.

І там, серед них, були не тільки росіяни, до речі. Ми бачили багато абхазів, чеченців, грузинів, бурятів, сербів… Якось мені навіть поляк попався. Я польську трохи розумію, та він і сам розповідав, що з Польщі приїхав.

Афроамериканців доводилось там бачити, французів. Були навіть один американець і один мексиканець.

- Здавалося б, аж з такої далини чого їхати?

- Їхали туди запеклі фанатики Радянського Союзу та "руського міра". Їм плювати на відстані.

- Як гадаєте, як закінчиться війна?

- Тільки нашою перемогою!

- Скоро?

- Це залежить від політичної обстановки і рішучості керівництва нашої держави.

Як би там не було, якби по той бік склали зброю, все би закінчилось дуже швидко. Можна би було навіть дозволити всім, хто хоче, тікати в Росію. На неосяжних просторах їхньої "родіни", в Сибіру і на Далекому Сході місця всім би вистачило.

Інша справа – що мало хто хоче туди направду їхати. Бо рівень життя там надзвичайно низький. Тому так багато росіян і втікає звідти і їде в "ДНР", отримує тут "громадянство" цих незрозумілих республік, живуть тут і воюють. Бо навіть такий рівень життя, як в "ДНР", у них вдома, в російській глибинці, міг їм хіба снитися.

Ну і ще в 2014-15 роках була ж інформація, що мало того, що їх вербували у російських військоматах – роль вербувальних центрів виконували ще й райвідділи міліції. Якщо в тебе були якісь проблеми з законом – тобі давали вибір: або ти несеш відповідальність в Росії, або їдеш на Донбас.

- Ви вірите в те, що бойовики раптом можуть скласти зброю?

- Якщо буде така вказівка – цілком. Вони ж виконують всі накази, які надходять з Росії.

А Росії зараз через санкції дійсно сутужно – хай би як їхні пропагандисти не намагалися довести протилежне.

Плюс є величе незадоволення режимом Путіна серед молоді. А молодь – це і є майбутнє. Вони вже починають поволі вставати проти того свавілля, яке там коїться. Так, поки цього замало. Але я цілком припускаю думку, що протестні настрої наростатимуть. І рано чи пізно вони можуть вплинути на результат війни на Донбасі.

Дуже вже хочеться перемоги. Дуже хочеться чимшвидшого закінчення війни. Важко усвідомлювати, що двічі ми були надзвичайно близькі до завершення бойових дій. Нам не вистачило зовсім мало – ми втратили ініціативу…

- Які конкретно моменти маєте на увазі?

- Ситуацію перед першим перемир’ям, коли лічені кілометри відділяли нас від того, аби розділити і оточити Донецьк і Луганськ.

Ну і те, що ми дозволили їм фактично вийти зі Слов’янська. Враховуючи, що вони виходили колонами по одній-єдиній дорозі на Донецьк – ми могли легко їх знищити. Але ми цього не зробили.

А за кілька тижнів дізналися, що таке "слово російського офіцера", коли нашим хлопцям вони пообіцяли "зелений коридор" з Іловайська – і тупо розстріляли їх у тому "коридорі"

Іловайськом вони поквиталися з нами.

Бо хоч вони не мають мужності визнати, що тоді на Донбас зайшли елітні кадрові російські військові частини – це було саме так. І гідну відсіч їм давали прості мобілізовані трактористи, хлібороби, пекарі, бізнесмени і робітники…

І росіяни досі не мають сміливості відкрито сказати, скільки їхніх кадрових військових з елітних підрозділів удобрили собою землі Донбасу завдяки мужності хлопців з 51-ої, 72-ої, 30-ї, інших бригад, які тоді, на початку війни, давали агресору гідну відповідь.

Читайте всі новини по темі "Ексклюзив" на сайті "OBOZREVATEL".

0
Коментарі
13
12
Смішно
66
Цікаво
20
Сумно
3
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги