ГоловнаБлоги

З нами сиділи і донецькі міліціонери, і чеченські бойовики - екс-полонений "ДНР"

58.4тЧитати новину російською

У яких умовах утримують наших військовослужбовців у полоні в так званих "народних республіках"? За що за грати там кидають бойовиків-чеченців і колишніх міліціонерів? Кого бойовики допускають до місць утримання військовополонених і чим це допомагає хлопцям? І нарешті – за що ненавидять Україну на окупованих територіях і чи дійсно її там ненавидять?

Про це у другій частині інтерв’ю OBOZREVATEL розповів звільнений у грудні 2017 року з полону "ДНР" військовослужбовець 128 гірсько-піхотної бригади Олександр Олійник.

Першу частину інтерв’ю, де Олександр розповів про обставини потрапляння в полон, про імітації розстрілів, досвід спілкування з Захарченком та роботи по пошуку тіл "кіборгів" на завалах Донецького аеропорту, читайте тут.

- Олександре, де саме і скільки часу ви провели за роки полону?

- Перші три дні – в Горлівці. То були важкі дні. Після того вже майже не били нас. Але ці дні – це був жах.

Напевно, мені пощастило, що росіяни тоді забрали мій військовий квиток собі як трофей. Оскільки у мене там записано, що я за спеціальністю – розвідник-снайпер. Хто зна, у що би мені це вилилося, якби дізнались місцеві сепари.

- Так, не раз чула, снайперів і добровольців там ненавидять особливо сильно… А в будівлі донецького СБУ як довго тримали вас?

- Більше року – місяців 13, напевно. На початку березня 2016 року комендантський полк, який нас охороняв, виїздив звідти, тож нас перевели у будівлю колишньої митниці на вул. Артема. Там ми пробули місяця два, до Великодня. Потім ще з місяць нас тримали в приміщенні на Молодіжній. А 22 червня 2016 року нас перевезли в Макіївську колонію.

- Весь цей час вже не знущалися над вами?

- Фізично – практично ні. Морально більше. Приходили – і починалося: "чого ви сюди прийшли?", "ви негідники", "ви вбиваєте, руйнуєте"… Постійно нам нагадували, що ми не праві, що Донбас –це їхня земля, що тут все просякнуте "рускім міром". А ми всі поголівно – "укропи", "бандери", "фашисти"… У такому плані.

- На відміну від деяких ваших товаришів по нещастю – військовополонених, вам пощастило не зустрітися з чеченцями, "козачками" і рештою злочинців, що "уславилися" особливою жорстокістю?

- Так, щоби потрапити до них у полон – ні. Але чеченців бачити таки доводилось. Вони сиділи в сусідній від нас камері.

- Он як! А їх за що?

- Тоді там вже пішов переділ влади. Передерибан, якщо можна так сказати. Тих хлопців, які у "козачків" були в полоні – їх же просто-напросто відбили. Був наказ – і їх відбили.

Чесно, не знаю подробиць ситуації з переділом влади. Але по розповідях і уривках інформації, які до нас доходили, навіть "військові" незаконних збройних формувань там дуже потерпали від свавілля, яке чинили "козачки".

Тому і вирішено було до 9 травня 2015 року розігнати цю їхню шайку. Хто був зовсім вже неугодний, хто супротив чинив – тих знищували. Решту ж розпорошили по інших підрозділах.

- Ті чеченці, які сиділи разом з вами, вони воювали?

- Всі до одного.

- Як до них ставились ті, хто їх утримував?

- Набагато краще, ніж до нас. Грубо кажучи, вони як тимчасово затримані там були. Всього близько двох місяців провели там – чекали спецборт, яким зрештою їх відправили у Чечню. Зрозуміло, що за територію їх не випускали, але гуляти вони могли вільно. Двері в камеру у них не зачинялися. Вони могли у будь-який момент і до нас зайти.

- Заходили?

- Так. Щоб поспілкуватися. Я з ними, правда, бажання розмовляти не мав. Але хлопці говорили. У нас же там не тільки військові були, а й цивільні. Ті ж колишні співробітники міліції, які не захотіли присягати "новій владі".

Розуміючи, що нічого доброго з того не буде, вони виїздили в Маріуполь, в інші українські міста. Але знаючи, що у них в окупації лишилися квартири, будинки, а то й сім’ї – вони поверталися назад. І їх чіпляли…

З нами сидів колишній місцевий співробітник міліції, якого брали вже 3 раз. І кожного разу він сидів по кілька місяців. Хіба в цей останній йому "пощастило" - за кілька днів з ним розібралися і відпустили. Навіть ключі від машини повернули.

Але частіше люди сиділи довго і нудно. Навіть якщо це взагалі якісь незрозумілі цивільні, яких з якогось дива звинуватили в тому, що вони українські агенти чи корегувальники.

Один, наприклад, сидів тільки за те, що посмів висловити своє невдоволення щодо того, що у двір будинку, де він жив, серед ночі заїхало три розрахунки БМ-21 "Град", відстрілялись – і поїхали.

- А йому не до вподоби була перспектива, що прилетить відповідь?

- Ага. Його закрили і він з нами просидів 8 місяців. На роботи їздив нарівні з нами. Місцеві взагалі були в таких же умовах, як і ми.

Трохи інакше було з бойовиками. У них там була така собі гауптвахта для своїх. То взимку у нас там просто забито було – до 100 чоловік в одному приміщенні! Бо ніхто там просто не хотів взимку десь в окопах мерзнути – то й порушували якісь правила, або напивалися, їх закривали – і вони сиділи собі. В теплі.

- Скільки ви кажете в одній камері людей могло бути?

По-різному. Коли мене тільки привезли, нас було 60 чоловік. Ми спали на вузеньких архівних полках у 6 ярусів. Кімнатка була розміром десь 4 на 6. Чи 5 на 7.

А далі нас вже менше стало. Коли нас перевели в іншу кімнату, нас було вже до 30 чоловік.

- І весь цей час вас продовжували вивозити на примусові роботи?

- Так. Правда, здебільшого це було якесь прибирання. Їхні підрозділи часто переїздили – і залишали після себе розбиті, розграбовані приміщення. І нас там використовували типу як прибиральників.

- Вперше ви подзвонили додому, коли вас вивезли на роботи в ДАП. На той момент ваші рідні вже знали, що ви не загинули, що в полоні?

- Так. Вони дізналися майже зразу. Побачили відео, як нас брали в полон. Моя кума у Франції побачила перша той ролик. Повідомила своїй сестрі, дружині мого брата. А вони вже подзвонили моїм батькам…

- В яких умовах вас утримували? В Макіївській колонії, зокрема?

- Перший місяць у нас була прогулянка тривалістю до двох годин – виключно в прогулянкових двориках. А через місяць нас ще ввечері з 19 до 21 почали виводити на перегляд телевізора – прямо в одному з двориків.

- Що дивилися?

- Спершу це були тільки їхні канали. А коли наступили холоди, і телевізор перенесли в приміщення – ми почали вже ловити наші канали. І відтоді дивилися тільки 5 канал и 1+1. Хіба час від часу перемикались на їхні канали, просто щоб порівняти, що говорять у нас і що у них розповідають.

Бо там же Росія день і ніч розповідала, як у нас в Україні погано. Там пропаганда на вищому рівні… У них все класно, а Україна, якщо вірити заявам того ж Захарченка чи Басуріна, зникне з лиця землі вже за три місяці чи за півроку.

- Ну і на Лондон вони йти грозилися – через Київ.

- Так. Дуже багато маячні розповідають. Але багато хто вірить.

- Чому, як гадаєте?

- Можливо, тому, що там рівень освіченості населення набагато нижчий, ніж у нас, скажімо. Та й рівень вихованості. Розуміння братерства того ж… І ставлення до дотримання якихось традицій там інакше.

- Ну, ви ж і стикались там з "елітою", тож не дивно, що таке враження склалося.

- Напевно. Коли я розумів, що можу поспілкуватися з тією чи іншою людиною без ризику отримати ушкодження – говорив з ними. Багато хто все прагнув мені довести, що "ми вас годували, а ви там, дармоїди, на майданах скакали".

Оце "ми вас годували" завжди спливало на тому чи іншому етапі, коли співрозмовники відчували, що я маю інтелект і аргументи.

І я кожного разу питав: ну чим ти мене можеш годувати? Я з Західної України – це практично 40% всієї території держави. У нас своє вугілля є, своє золото, своя нафта, а, значить, і газ теж. У нас дві атомні електростанції. Найбагатші в Україні землі і ліси. Два автомобільних заводи. Промисловість – від легкої до важкої… То чим, питаюся, ти можеш мене годувати? Я ж вугілля не їм!

На тому дискусії припинялися.

- За час перебування в полоні доводилось бачити представників міжнародних організацій?

- Так. Вже в колонії.

Раз приїздила Фіона (голова Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні Фіона Фрейзер – Ред.). Десь після півроку нашого перебування в колонії.

Нам тоді дозволили написати листи додому, то вона їх забрала. Бо востаннє ми мали можливість дзвонити до рідних ще коли нас утримував комендантський полк. Тоді у охорони був телефон, з якого щодня вони давали можливість 5 людям по 5-10 хвилин поговорити з сім’єю. При цьому, охоронці у спеціальний зошит записували, хто дзвонить, куди, номери, на які дзвонили…

А після того, як нас перевезли у Макіївську колонію, такої можливості не було вже. Ми просили. Нам все розповідали, що "питання вирішується" - аж поки "МГБ ДНР" не заборонило.

І знаєте, було трохи образливо бачити сюжети на російських каналах, коли Дар’я Морозова ("уповноважена з прав людини в ДНР" - Ред.) приїздить до матері, чий син, що воював у незаконних збройних формуваннях сидить в українській в’язниці, та мати дзвонить до нього – і він піднімає трубку.

Ми все не могли зрозуміти: як? Як може бути, що злочинці, які схоплені на фронті, або здалися в полон, або були захоплені в бою і яких осудили – мають постійно при собі мобільні телефони?!

Хоча це вже питання до наших компетентних органів, до МВС.

- Ще хтось приїздив? Що казали вам представники міжнародних організацій щодо перспектив вашого звільнення?

- Двічі був Тоні Фріш (координатор гуманітарної підгрупи Тристоронньої контактної групи у Мінську – Ред.). Втім, з ним поспілкуватися не вдалося. Бо поруч постійно була купа представників "МГБ", адміністрації колонії – і нам просто не дали можливості щось у Фріша запитати.

Та ми не дуже й рвалися. Бо чудово розуміли, що перекладач, якого приставили до Фріша, перекладе тільки те, що їм треба.

Був двічі "Червоний Хрест". Старша в групі цієї організації, яка тут, в Києві, заявляла, в яких умовах нас утримують на окупованих територіях, коли я спілкувався з її колегами з "Червоного Хреста", навіть не слухала, про що мене запитують і що я відповідаю. Просто стояла і переговорювалася з представником "ДНР".

- А Савченко не до вас приїздила, часом?

- До нас. Два рази була. Вперше приїхала наприкінці лютого 2017-го. З Рубаном. Вони тоді привезли нам посилки. До них посилки ми отримували всього раз, у грудні 2016 року.

- Говорила вона з вами?

- Так. У кожну камеру заходила. Бачила всіх. Ми її питали, коли нас витягнуть. Вона відповідала, що робота по обміну ведеться. І все.

- А вдруге?

- Вдруге вона вже восени була. Здається, у жовтні. За місяць чи за два до того, як нас поміняли. Привезла тоді теплий одяг, спортивні костюми теплі, взуття, шкарпетки, шапки… Воно й добре. Бо у нас бували періоди, коли на прогулянки по черзі виходили, бо тепла куртка одна на кількох людей була.

І Рубан був приїздив окремо. З ним поговорити не доводилось – до нього всього кілька людей вивели. А у лютому він вже Савченко привіз і продукти.

Я йому вдячний за те, що він привіз. Але те, що ми побачили недавно по телевізору – про їхні плани… Якщо Рубан і Савченко винні у підготовці терористичного акту – вони мусять сидіти. Бо те, що вони хотіли влаштувати тут, в центрі Києва – просто в голові не вкладається!

Заключну частину інтерв’ю читайте тут.

Читайте всі новини по темі "АТО на Донбасі" на сайті "Обозреватель".

0
Коментарі
7
13
Смішно
79
Цікаво
16
Сумно
3
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Новые
Старые
Лучшие
Худшие

Наші блоги