14 листопада • оновлено в 14:01
МоваЯзык
Головна Блоги

/ Розслідування

"Допомагайте нам із Небесного війська": 10 історій і фото воїнів-героїв, що загинули у жовтні

17.6т
Читати матеріал російською

Жовтень на східному фронті для України ознаменувався не тільки початком відведення українських військ поблизу Золотого-4, але й продовженням війни. Захищаючи Україну, цього місяця на Донбасі смертю хоробрих полягли 10 наших співвітчизників. Наймолодшому із загиблих героїв було всього 22 роки, найстаршому – 41. У когось із них була велика родина, хтось був сиротою. Хтось одружився за лічені тижні до загибелі, а хтось – так і не встиг знайти своє кохання...

OBOZREVATEL пропонує згадати тих, хто віддав життя на війні за Незалежність і вшанувати пам'ять полеглих героїв.

Юрій Тишик, 14 ОМБр, 28 років

Юрій Ярославович Тишик народився у селі Межове Старовижівського району Волинської області у 1991 році.

Перед тим, як вирушити на війну, їздив на заробітки у Польщу. У 2016 році проходив службу у 93-й ОМБр. Влітку 2019-го підписав контракт із 14-ю ОМБр. Служив старшим солдатом 2-го мехбатальйону.

Загинув 3 жовтня у Луганській області на блокпосту від смертельного кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Загалом того дня у зоні проведення ООС було зафіксовано 40 обстрілів з боку російсько-терористичних військ.

"Він був щирим, він був справжнім… Він прагнув миру і для цього виборював перемогу… Він віддав своє життя за те, що у що вірив – за Україну, за свободу і честь українського народу… Юрій загинув… Не стало одного з найкращих синів своєї землі. Йому було лише 28. І назавжди залишиться. Спочивай із миром, брате. І допомагай нам із Небесного війська. Ми не пробачимо… Смерть ворогам!", – написали побратими Юрія на офіційній сторінці 14-ї ОМБр.

"Рідненький мій, ти в моєму серці навіки, залишив мене саму – і більше не скажеш: "привіт, мала"… Мені так тебе бракує, голубе мій", – написала дружина воїна Наталя.

Поховали Юрія Тишика 6 жовтня у рідному селі.

У героя залишилися дружина та маленький син.

Олег Ремінний, 1 ОТБр, 33 роки

Олег Володимирович Ремінний народився 10 грудня 1985 року у місті Шпола Черкаської області.

На службу за контрактом вступив 13 травня 2017 року.

Старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади.

Загинув 4 жовтня на одній із передових позицій під Мар'їнкою під час ворожого обстрілу з РПГ та стрілецької зброї.

Загалом того дня зафіксовано 32 обстріли з боку російсько-терористичних військ.

"Олег Ремінний був насправді Герой – не словами, а ділом. Він довів, що є патріотом, який любить свій народ і свою країну, не шкодуючи себе, виконував поставлені бойові завдання. Був справжнім чоловіком, яким можуть пишатися рідні. Особливо – його мати", – зазначив під час поховання Олега командир розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олег Обурко.

У героя залишилися мати, брат, дружина та донька.

Іван Дейкун, 28 ОМБр, 41 рік

Іван Вікторович Дейкун народився 23 липня 1978 року у місті Новоукраїнка Кіровоградської області.

Працював на аграрних підприємствах. З 27 квітня 2018 року служив за контрактом у 179-му ОНТЦ військ зв'язку, потім – у Новоукраїнському райвійськкоматі радіотелефоністом вузла зв'язку та телеформатизації.

У зоні проведення ООС служив більш ніж рік. Виконував завдання у складі 28-ї ОМБр, зокрема у районі Новотроїцького, Богданівки та Маріуполя.

Старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 1-го мехбатальйону 28-ї ОМБр.

Загинув 6 жовтня під час кулеметного обстрілу, який ворог вів у бік Красногорівки з напрямку Петрівського району Донецька. Кілька куль калібру 7,62 влучили воїнові у груди і спричинили сильний крововилив у легені. Помер Іван Дейкун у реанімобілі, за кілька хвилин після поранення – від больового шоку та втрати крові.

У загиблого героя залишилися мати, дружина та 16-річний син.

Юрій Волк, 36 ОБМП, 22 роки

Юрій Володимирович Волк народився 10 вересня 1997 року у селі Себине Новоодеського району Миколаївської області у багатодітній родині. У 2014-му закінчив школу.

27 жовтня 2017-го був призваний на строкову службу. Відслуживши, підписав контракт із ЗСУ і вирушив на Донбас у складі 36-ї ОБМП.

У 2018 році отримав серйозне поранення. Але після лікування повернувся на фронт.

10 жовтня загинув поблизу Водяного від смертельного кульового поранення. Ворожий снайпер влучив українському воїну в шию.

Того дня позиції ЗСУ в районі Водяного ворог обстрілював з озброєння БМП, ручних протитанкових гранатометів, снайперської та стрілецької зброї. Всього за добу було зафіксовано 13 обстрілів.

У загиблого героя залишилися батьки та семеро братів та сестер.

В’ячеслав Кубрак, 36 ОБМП, 33 роки

В'ячеслав Анатолійович Кубрак народився 11 квітня 1986 року у селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області.

Брав участь у миротворчій місії у Косово та у складі інженерно-саперного загону 17-ї ОТБр ліквідовував наслідки вибухів на 61-му арсеналі ЗСУ у Лозовій на Харківщині після пожеж, що трапилися там у 2008 році. Тоді ж отримав контузію.

Під час окупації Криму Російською Федерацією служив на півострові у 36-й окремій бригаді берегової охорони у Перевальному. Разом із 140 побратимами з 900 військовослужбовців бригади вийшов на материкову частину України.

З вересня 2014-го виконував бойові завдання на Приазов'ї, зокрема у районі Гранітного, Лебединського. Був командиром інженерно-саперного взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти.

У липні цього року В’ячеслав Кубрак одружився.

8 жовтня під час проведення інженерної розвідки у зоні проведення ООС підірвався на невстановленому вибуховому пристрої. Отримав численні мінно-осколкові поранення.

Лікарі Дніпровської обласної лікарні імені Мечникова 3 доби боролися за життя воїна. Але 11 жовтня о 6.45 він помер.

“Мій Славко був янголом на землі – чесний, щирий, добрий, надійний, ми так довго шукали одне одного, сьогодні рівно три місяці як ми одружилися. Подякуйте від мене і родини всім, хто боровся за життя Славка, хто молився, бажав одужання. Не судилося… Нас розлучила ця клята війна”, – передавала слова дружини Кубрака Анастасії дніпровська волонтерка Тетяна Губа.

Поховали героя у рідному селі 13 жовтня.

Ярослава Никоненко, 101 бригада охорони ГШУ, 36 років

Ярослава Сергіївна Никоненко народилася 25 серпня 1983 року у Миргороді Полтавської області.

До війни працювала економістом в одному зі столичних ресторанів. З початком російської агресії разом із батьком, Сергієм Никоненком, та молодшою сестрою Богданою волонтерила. Продовжувала займатися волонтерством і коли батько вступив до "Айдару" і вирушив на Донбас, а за ним на війну пішла і сестра. Коли Сергій Никоненко загинув узимку 2015-го під Трьохізбенкою, Ярослава приєдналася до Добровольчого Українського Корпусу. Воювала, зокрема, на шахті Бутівка – одній з найгарячіших точок у 2015 році. Але за пів року повернулася до Києва, аби вивчитися на снайпера.

А у 2018-му Ярослава підписала контракт із ЗСУ. Потрапила до Окремого президентського полку. Але, щоб отримати можливість поїхати на передову, перевелася до 101-ї бригади охорони Генерального Штабу.

Загинула 15 жовтня під Мар'їнкою від пострілу ворожого снайпера в голову. Родина дізналася про те, що Ярослава була на Донбасі, лише після її смерті.

У загиблої героїні залишилися мама, сестра та 13-річна донька.

Юрій Громович, 92 ОМБр, 36 років

Юрій Володимирович Громович народився у Харкові у 1983 році.

Закінчив Українську інженерно-педагогічну академію. Працював токарем у ПАТ "ФЕД".

На війні – з 2014 року. Був мобілізований під час 3 хвилі мобілізації. Брав участь у боях за Трьохізбенку та Щастя.

29 березня 2019 року підписав контракт зі Збройними Силами України. Служив у 92-й окремій механізованій бригаді стрільцем-помічником гранатометника.

15 жовтня неподалік від Авдіївки був смертельно поранений ворожим снайпером. Куля влучила у шию і вийшла через груди.

"Серед білого дня окупанти підступно вбили нашого друга і самовідданого воїна. Вичікуючи, ніби хижаки здобич, кати вистрілили тоді, коли боєць глянув у бійницю. Перший постріл був у залізний щит, другий – у Юрія. Ворожі позиції на цій ділянці фронту недалеко від наших, тож нелюдам знадобилася мить, аби здійснити підступний план. Куля влучила у шию і вийшла через грудну клітку. Побратими оперативно евакуювали бійця. Вже за кілька хвилин він був у санітарній машині, але поранення виявилося важким, несумісним із життям. Юра помер", – згадують побратими Юрія Громовича.

У загиблого героя залишились мама, дружина та 6-річний син.

Степан Криль, 36 ОБМП, 27 років

Степан Валерійович Криль народився 14 грудня 1992 року у селі Байдівка Старобільського району Луганської області. Ріс сиротою, виховувався в інтернаті.

У 2012 році закінчив профліцей у місті Щастя. Працював на фермерському підприємстві у рідному селі.

До лав Збройних Сил України вступив у 2015 році. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 16 жовтня в районі Водяного Волноваського району Донецької області: близько 21 години у нього влучив ворожий снайпер.

"Хлопець із Луганська, якого ми з вами називали Синочком… Тоді, у 2015-му, ми його одягали і взували всім миром. Розмір ноги та зріст не дозволяв підібрати форму, та і форму хлопцям тоді видавали незрозуміло як… Ірина Шевченко за ним, як за дитям, стежила. Ось тепер вони разом… Прощавай, Степанчику, доброї душі людино", – написала волонтер Наталія Бреус.

У загиблого воїна залишилися тітка, син від першого шлюбу і наречена: незадовго до загибелі Степан зустрів свою кохану і заручився.

Віталій Носкевич, 28 ОМБр, 35 років

Віталій Михайлович Носкевич народився 10 серпня 1984 року у Коломиї Івано-Франківської області.

Тривалий час працював за кордоном.

У 2017 році підписав контракт із ЗСУ і разом із 28-ю ОМБр потрапив на Донбас.

Загинув 22 жовтня у районі міста Красногорівки від кулі ворожого снайпера.

Цього дня російські найманці 24 рази порушили режим тиші на Донбасі.

Дмитро Антиков, БШР НГУ, 24 роки

Дмитро Миколайович Антиков народився 1 березня 1995 року у Гостомелі на Київщині. Проживав у Ніжині Чернігівської області.

Навчався у Ніжинському університеті ім. Гоголя на історико-юридичному факультеті, у червні 2019 року отримав диплом бакалавра.

З 2015 року служив у 1-ій Президентській бригаді оперативного призначення імені гетьмана Петра Дорошенка. У 2016-му перейшов до 4-ї БрОП НГУ, де служив на посаді головного старшини 2-ї гаубичної артилерійської батареї гаубичного артилерійського дивізіону.

Загинув 23 жовтня під час виконання бойового завдання на передовій поблизу Новолуганського, що на Світлодарській дузі.

"Це сталося безпосередньо на передовій, у зоні виконання завдань. Старшина був коригувальником. Саме відбувалася зміна поста, він ішов на позиції, а в цей час був дуже сильний туман і там така місцевість, там була будівля зруйнована вибухами і обірвало лінію електропередач. Він у густому тумані не помітив цю обірвану лінію і був смертельно уражений струмом. Ми йому відразу надали першу допомогу, намагалися запустити серце, але, на жаль, результату це не дало. Він виконував бойове завдання і дістав не бойову, але смертельну травму", – розповів пресофіцер бригади Андрій Куліш.

У загиблого героя залишилися батьки, сестра і молода дружина: Дмитро одружився у вересні 2019 року.

Підпишись на наш Telegram. Надсилаємо лише "гарячі" новини!

Читайте всі новини по темі "Війна на Донбасі" на сайті "OBOZREVATEL".

75
Коментарі
55
92
Смішно
7
Цікаво
191
Сумно
15
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы
Voavnovich Vovan
Voavnovich Vovan
Слава Украине, смерть маскалям!
Показать комментарий полностью
Украинский Донбасс
Украинский Донбасс
Слава украинским бойцам и вечная память. Расеянским военным, вступившим на украинскую землю - смерть, чертям, взявшим оружие против своего народа и армии - смерть!!!
Показать комментарий полностью
Газмяс Омский
Газмяс Омский
К убитым претензий уже нет. К ещё живущим карателям - больше хероев, всяких и мёртвых!
Показать комментарий полностью