Візьміть участь
у розіграші
планшету на Android Взяти участь
Приз
ГоловнаБлоги

/Блоги - Розслідування

Боєць батальйону імені Кульчицького: окопна війна - це смерть для армії

14.2тЧитати матеріал російською

Чому одному з перших ватажків незаконного збройного формування "ДНР" Ігорю Стрєлкову-Гіркіну вдалося вийти зі Слов'янська і закріпитися в Донецьку? За що батальйон Кульчицького відправили в "заслання" подалі від зони бойових дій? Як виживали бійці легендарного батальйону в "голодному" 2014-му і що "вбиває" їх на відносно мирному нинішньому етапі війни? Чи є у нас сили для переможного ривка і що нам робити після перемоги зі вчорашніми ворогами?

Про все це читайте в заключній частині інтерв'юOBOZREVATELз командиром 1 роти батальйону імені Кульчицького Сергієм Ткаченко з позивним "Гном".

Початок розмови можна прочитати тут і тут.

- Сергію, скажіть, багато що змінилося в батальйоні за ці 4 роки?

- З певного періоду ми офіційно знаходимося на другій лінії. І багато хлопців, які були підготовані, які пройшли енну кількість боїв і які готувалися до реальної війни, пішли з підрозділу.

- Через те, що офіційно вас відвели з "передка"?

- В тому числі.

- Коли це сталося?

- Остання наша точка на першій лінії - це була Станиця Луганська. Там ми почали перекривати потоки контрабанди. А потім провели велике затримання - не мої хлопці, але теж з "кульчицьких". Було відео навіть, як вони затримали 12 фур.

І почалися розборки і з ЗСУ, і з СБУ.

- Це коли вас оточили?

- Так. Тоді приїхали бійці з батальйону "Чернігів", земляки мої. І 128-а. Приїхали на БМП, оточили наше місце дислокації. Наші теж повитягали все, що у нас тільки було...

Ми тоді добре роззнайомилися з СБУшниками львівськими. Хороші хлопці виявилися. Приїхали і трохи ситуацію заспокоїли. Слава богу, не дійшло до перестрілки між собою. Не доставили ми ворогові такого задоволення.

Але з тих пір нас використовують для охорони доріг. Інакше я це назвати не можу.

- Багато людей пішло?

- Відсотків 70. Правда, більшість - мобілізовані. Контрактників мало було.

Але зі Станиці тоді, влітку 2015-го, нас на півроку вивели в прекрасне таке село Євсуг (населений пункт в Біловодському районі Луганської області). Якщо по карті подивитися, це 60 км до зони бойових дій і 40 км - до кордону з Росією. Там не було чого робити. Від слова взагалі. Стояли по 100 чоловік на один блокпост. Ми не знали, чим себе зайняти... Від нудьги займалися спортом і відточували майстерність в стрільбі.

Охороняти ми повинні були одну дорогу, міст і взводні опорні пункти на висотках. Ось тільки охороняти їх було ні від кого. Там особливо і не ходив ніхто. А в негоду і сльоту туди взагалі не дістатися було.

Так що ніхто з нас не міг зрозуміти, навіщо нас туди відправили.

- А після Євсуга?

- Після нас перевели в район Попасної, де ми провели наступні два роки. Не буду розповідати детально, чим займаємося. Нехай буде охорона блокпостів, контроль дороги і ті ж ВОПи.

Частина хлопців перейшли в в/ч 3018 - це бригада легкої піхоти. Їх підготовки вистачило для того, щоб туди потрапити.

Спочатку планувалося, що це буде бригада за всіма стандартами НАТО. Якщо чесно, я сам у відборі брав участь - і мені сподобалося. Щоб туди потрапити, треба було мати певний рівень фізичної підготовки і відповідати вимогам щодо моральних якостей. Коли я туди ходив, відбір тривав 5 або 6 днів.

А потім все це нівелювалося. І туди стали набирати мало не з вулиці. Перекинули туди половину "Барсу". Строковиків брали на контракт.

Словом, ідея хороша, а реалізація - як завжди.

А ми... Наш батальйон тримається зараз на "старичках". На людях, котрі щільно вже підсіли на "наркотик війни". Людях, які вже не бачать себе в цивільному житті, хоча до війни мало хто з них мав відношення до армії. Ми вимушено стали військовими.

І ніхто не думав, що війна затягнеться так надовго. Я, наприклад, розраховував, що впораємося максимум за півроку.

- Коли вам особисто стало зрозуміло: це надовго?

- Ще на Карачуні. Коли проходила друга ротація.

Ми повинні були забезпечувати контроль дороги. І коли зі Слов'янська почали виходити колони з бойовиками, ми повинні були їх затримувати, по ідеї. Але був наказ: перемир'я. Не стріляти. І колони спокійно вийшли.

І лише одну з колон противника обстріляли тоді. Мабуть, хтось не почув наказу. Або не послухав.

Всі інші вийшли. Частина вирушила в Донецьк. Частина - в Луганськ.

- Це відбувалося вдень чи вночі? Тому що мені доводилося чути твердження, що бойовиків Гіркіна не знищили виключно тому, що виходили вони пізно вночі і в обстановці цілковитої таємності.

- Вони виходили протягом тижня. Це ж не були класичні колони. До нас приїжджали місцеві таксисти, говорили: хлопці, там і там... Але що ми могли зробити? Наше завдання було контролювати цю конкретну дорогу - ми і контролювали. І по цій дорозі дійсно ніхто не йшов.

- Хочеться ще повоювати, як колись?

- Так. Хочеться. Тому що ти якийсь час провоював, а потім занурюєшся в рутину... 80% часу я як командир пишу зараз якісь рапорти, вирішую побутові проблеми людей.

До нас зараз чимало нових бійців прийшло, вони не пам'ятають, що таке 2014 рік, коли бронежилет передавався тому, хто на пост заходить, бо на всіх їх не вистачало. І каска одна на двох була. А сухпай тоді взагалі їсти не можна було.

Зараз не служба, а курорт, якщо порівнювати з початком війни. За всіма параметрами.

Якщо ти потрапляв в місце, де була електрика - тобі пощастило. Якщо ти міг хоча б зрідка урізноманітнити свій раціон - тобі пощастило. Ми на Карачуні три тижні їли тільки кільку в томаті. Вранці і ввечері. Вдень не їли, заощаджували - її теж не так і багато було... Після того дивитися на неї не можу!

А воду як збирали дощову? Тому що не було води. Ми від цього найбільше страждали. Це зараз вода бутильована є. Так що - так, в плані тиловому Україна зробила великий прорив. У Нацгвардії - так точно. У ВСУ начебто теж.

З проблем - тільки досить прикра ситуація із забезпеченням технікою. Хоча з приладами ситуація більш-менш. Звісно, немає меж досконалості і завжди хочеться більше і краще - але для нинішнього моменту і нинішніх завдань нам вистачає.

А техніки реально мало. І не завжди те, що є, підходить для задач, які ми виконуємо або могли б виконувати.

У деяких моментах нові зразки техніки сирі, їх треба допрацьовувати. Хоча це так завжди з новою технікою, тому що в теорії - це одне, а на практиці завжди виходить трохи інакше.

Ну і в 2014-2015 роках була якась взаємодія між ЗСУ, НГУ, СБУ, міліцейськими підрозділами... Ніхто не ділив. А зараз... Можливо, це пропаганда з того боку, але серед військових, особливо, простих солдатів, ходять чутки, що ми - це загрядотряди. Як НКВД при "Совєтах". Ми з хлопцями спілкуємося, чуємо про це то тут, то там.

- Я думала, це перебільшення...

- Анітрохи. Хоча буває неприємно, коли ми передаємо військовим позиції, а вони видають: о, пацани, ми думали, що ви заградотряд, а ви - нормальні...

- Цікаво виходить. Спочатку вами місцевих лякали, а тепер ось - військових.

- Так. Не зрозуміло. Насправді ні ВСУ, ні нам толком не зрозуміло, що взагалі відбувається.

То перемир'я, то загострення... Хоча - ну що дасть перемир'я? На війні перемир'я використовують або для перегрупування військ, або для підготовки до оборони чи до атаки.

А у нас таке "активне перемир'я" почалося після Дебальцеве. Тому що тоді росіяни показали, як вони вміють використовувати період затишшя.

Наскільки я можу судити, зараз мало який підрозділ що з ВСУ, що з Нацгвардії зможе виконати наступальні дії. Адже ми серйозно не наступали вже два роки. Є невеликі зрушення. То там сепарів трохи потіснили, то тут видавили... Але це багато не дасть. За два роки просунутися на 5-10 км - це несерйозно.

Та й політичні рішення далеко не всім зрозумілі.

І головне. У 2014-15 роках ми поверталися героями-не героями, але ми, принаймні, пишалися тим, що робили. І люди нами пишалися в тому ж Києві, Житомирі, Чернігові. Ставлення було позитивне.

А зараз, як мінімум, до НГУ, воно все більше негативне. Так, наш батальйон не використовують для охорони урядового кварталу під час протестних акцій - але ми ж теж частина Нацгвардії. Так що отримуємо свою порцію негативу.

Та й в цілому ставлення до учасників АТО погіршилося. Чомусь прирівнюють учасників АТО до переселенців. Не хочу всіх гребти під одну гребінку, у мене в підрозділі третина пацанів - з Донбасу, чудові хлопці. Але багато переселенців, оформляючи статус і отримуючи якісь пільги, в тому числі, можливість придбати житло за пільговою ціною, та різного роду виплати, їздять при цьому на таких машинах, що ти розумієш: тих виплат вистачить, хіба щоб заправитися на тиждень.

І це всі бачать.

А постійні скандали з перевізниками, які відмовляються перевозити дітей, хоча є закон? Не знаю, це наслідок особистого ставлення, або вказівка від керівництва - факт лишається фактом...

- А може, це результат того, що люди на мирних територіях починають забувати, що йде війна - нехай і окопна.

- Окопна війна - це смерть для армії, насправді. Є втрати непоправні. Кожного дня гине 2, 3, 4 людини... Незрозуміло, за що і навіщо.

Ми ж не розуміємо, що ми хочемо від цих територій. Приєднати їх назад? Що в такому випадку ми будемо робити з тим населенням, яке не зможе сприйняти українську владу? Прийняти їх у свою велику і дружну сім'ю ми не можемо - бо цим ми цю сім'ю розвалимо. Це буде 5 колона, яку ми будемо годувати і забезпечувати, а вони будуть нам шкодити, насправді.

Є варіант, як в країнах Балтії - статуси громадянина і негромадянина. Може, на якомусь етапі це і вихід. Чому б і ні? Ці люди зможуть працювати в Україні, жити тут, але в політичному житті участі не братимуть. Тому що вже зараз багато ключові посади що на Донбасі, що в Києві займають знову вихідці з Донецька - при всій повазі до більшості народжених в цьому місті наших співвітчизників.

Чому це відбувається - незрозуміло. При тому що деякі особистості - досить одіозні. І це злить.

Ну і до всього іншого, люди, які в батальйоні і на війні - з найперших днів, вже втомилися. Адже в перший, другий рік війни сім'ї розуміли: нас покликав борг. На п'ятому році багато хто вже відмовляються розуміти, навіщо ми тут і чому все затягнулося так надовго.

А через те, що з урахуванням ротацій і бойового злагодження ти сім'ю бачиш в кращому випадку місяців 4 на рік - багато сімей розпадаються.

І я жінок розумію. Тому що ось її чоловік жив з нею десять років. Ходив на роботу, але щовечора повертався до неї. Проводив час з дружиною, з дітьми. Вони звикли до такого укладу.

А тут він раптом поїхав. І пропускає всі свята. Дні народження дітей. Та й мета цього всього не так і зрозуміла. Начебто вона і є. А наче і немає її.

Ну і ще ж є проблема, коли люди приходять сюди за статусом УБС. Це повсюдна проблема. Людина приходить, проходить ВЛК, психологічний відбір, їде на Донбас на одну ротацію, отримує УБД - і все, моментально перетворюється на хвору людину. Відразу комісується або переводиться в якісь тилові частини.

Ми просто починаємо плодити армію УБДшників. Це нікому не треба. Це виснажує бюджет.

А взагалі, з тих, хто відвоював своє, особливо в перших хвилях мобілізації, дуже багато хто готовий повернутися. Але вони готові повернутися, щоб воювати. Вони не готові просто гнити на якомусь ВОПе або сидіти і тупо рахувати, скільки "Градів" або снарядів від САУ прилетіло в твою сторону, передавати це кудись по рації, не завжди отримуючи можливість адекватно відповісти.

Читайте всі новини по темі "Війна на Донбасі" на сайті "OBOZREVATEL".

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською.

0
Коментарі
3
4
Смішно
6
Цікаво
27
Сумно
2
Треш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наші блоги