Нью-Йорк, який я ненавиджу
Обіцяла собі тисячу разів, що ніяких постів про "правду життя" я сюди писати не буду. Особливо, в три години ночі. Особливо, коли дуже хочеться.
Ну але хто коли тих обіцянок дотримується? Точно не я. Я взагалі "Місс Всесвіт" по розпіздяйству. Тому історія буде про Нью-Йорк. Одне з небагатьох міст на Планеті, яке я ненавиджу усім серцем. Бо в Нью-Йорку було усяке.
Буває, прокидаєшся о шостій ранку на 27-му поверсі, а за вікном у тебе Манхеттен і Централ Парк, красиво так, що можна ридать від щастя і померти тут же, бо, здавалося б, усе вже в цьому житті ти побачила. Але нє, ніфіга. Тобі некрасиво, тобі б мінералочки зараз і подумати, як звідси вибратися по-тихому. І ліфт їде вічність, а красивий швейцар, як у тих самих фільмах, каже: "Гуд морнінг, місс" і відкриває перед тобою двері у дивовижний світ заспаного міста, в якому усю ніч неслося, але от саме зараз чомусь затихло. І ти стоїш, дивишся крізь туман, і думаєш лише про те, що не ясно де зараз купити мінералки і чого літак додому аж через 1,5 місяці?
Або, буває, прокидаєшся десь в Квінзі. Стрьомний район, і ти достименно не дуже згадуєш, як сюди потрапила, бо всю ніч тусила, але факт лишається фактом - треба вибратися. Питаєш у гугла "Як?". Гугл каже "Значить так: 15 хвилин хєрячиш пішки до метро, потім чотири пересадки чорт знає де, а там вже сама розберешся", а в тебе бодун і голова болить, і все, що хочеться - це шоб раптом замість оцього Квінза хай хоч Троєщина, але все ж дома.
Але так не буває. І ти думаєш "Та ну його нафіг, замовлю убер". А убер каже "Мала, взагалі без проблем, довезу куди скажеш, ціна питання 70 баксів". І ти така "Твою ж мать! Грьобаних 70 баксів, це ж 5 коктейлів в барі", але бодун сильніший за тебе і чотири пересадки в метро давлять на твою і без того хворобливу психіку, нагадують, що людей ти не любиш.
Ти погоджуєшся. Мчиш в джипчику ауді по НЙ, споглядаєш красу і не дуже красу за тонованим вікном, і дуже хочеш додому, в Київ, бо Нью-Йорк - це, звісно, класно, але шо тут робити два місяці підряд, окрім як думати про сенс життя, - взагалі не ясно. А ти вже і так нормально надумалась. Куди ще далі?
Або заходиш в російський бар неподалік Тайм Сквер, дивишся на стіл за яким любив сидіти Бродський і чомусь само собою згадуєш:
"Теряю друзей, наживаю врагов,
Плачу за газ и за свет,
А кроме того, ищу любовь,
Которой все нет и нет."
Насправді, ні. Насправді ти думаєш от що: "Чувак, скільки ж ти тут випив? Як воно тобі тут було? Боліло? І мені теж. У мене хоч і не Марина, але, знаєш, теж не просто..."
І замовляєш випити. На вулиці падає лапатий сніг. Холодно. Ти відкриваєш календар і рахуєш тижні до повернення в Київ. Виходиш , піднімаєш голову, хмарочоси великі, а ти маленька, сніг обпікає губи, і немає в цю секунду, в цьому фантастичному місті, людини, яка б почувала себе більш самотнішою, ніж ти зараз.
А потім Київ. Тут все просто. Нема ні Бродського, ні двадцять сьомих поверхів і усього того, що робило тебе абсолютно нещасною. Бо Київ - він про любов, а не про їбучу драму. Але тобі і тут не ок. Не ясно чому, просто є чітке усвідомлення, що треба звалювати. І ти звалюєш. Місяців так на чотири. Без явок і паролів. І, наче, все ок, наче, затихла буря всередині тебе, але це все безжалісний найоб, бо куди б ти не тікав - береш себе з собою.
А потім літо і мені раптом 29. І я повертаюся додому. Дуже неочіквано навіть для самої себе. По прильоту купую зранку пляшку шампанського, сідаю на Пейзажці і вирішую, що вже досить. Досить культивувати драму всесредині себе і навколо. Баста!
А потім початок серпня, я якось прокидаюся, на годиннику 8:30 (наприклад, це було учора) і розумію, що я тепер щаслива. Тихо так, рівно так, просто щаслива. Прокидаюся і засинаю далі, без боязні, що це раптово закінчиться, бо звідкись з'явилося дивне і дуже чітке відчуття, що не закінчиться. Що тепер так буде довго.
"Хай же буде довго", - кажу я собі і продовжую дивитися сни.
Звонить телефон, на годиннику 10-та ранку, я встаю, п'ю каву, викурюю сигарету, заходжу в кімнату, беру свій закордонний паспорт і ховаю його подалі.
Пост взято з Facebook-сторінки Оксани Шаварської.
