Примите участие
в розыгрыше
LTE планшета Участвовать
Приз
ЭкономикаШоу

/Другие виды спорта

Салдадзе: Україну залишив через конфлікт

1.5т

В 90-ті його вважали найталановитішим молодим борцем греко-римського стилю у світі. Не дивно, бо Давид Салдадзе на юніорському рівні виграв чотири чемпіонати Європи й чемпіонат світу-1996. Й справді, в перші роки серед дорослих Давид спершу здобув бронзу мундіалю-1998, а потім олімпійське срібло Сіднея-2000. Йому було 22 й на той час здавалося, що найбільші вершини молодшого з братів Салдадзе ще попереду. Однак надалі щось постійно ставало на заваді: то травми, то суддівство, то промахи в підготовці чи налаштуванні до змагань. Звісно, не обійшлося й без самозаспокоєння.

В підсумку, проживши в Україні 11 років й досягши під синьо-жовтим стягом чималих вершин, після Олімпіади-2004 Давид в 26-річному віці переїхав до Узбекистану. Зараз йому 34 й він готується, аби виступити в складі збірної цієї країни на четвертій в своєму житті Олімпіаді. А потім планує повернутися назад в Україну. Принаймні так Салдадзе сказав в інтерв’ю «Обозревателю».

- Давиде, зараз в Україну приїжджаєте часто?

- Кілька разів на рік. Я тут прожив стільки часу, що буде неправильно казати, що приїжджаю в гості. Правильніше – відвідую свою Батьківщину. Ось в лютому прилітав на Київський міжнародний турнір з вільної боротьби, аби подивитися, повболівати за хлопців, побачити старих знайомих, хороших друзів.

- Старший брат Георгій живе в Києві?

- Так. Але в мене й крім нього є чимало українських друзів. Я тут не народився, але виріс. Мені було 15 років, коли приїхав до Луганська. Всі знайомі у мене тут. В Грузії, в рідному Кутаїсі я так багато знайомих не маю, як в Україні. Всі мої найщиріші друзі живуть тут.

- За яких обставин з’явилися в 1993-му в Луганську?

- Там жив мій брат. Я ще був молодим, приїхав до нього, вступив до училища в спортінтернаті, почав тренуватися. Хотілося довести собі, що я не гірший за брата. Трохи поборовся – стало виходити. Там хороший тренерський колектив, навчили мене правильно боротися. Мене тренував Микола Іванович Рубєжний.

- Ви ж не зовсім з нуля починали…

- У себе в кутаїсі трохи займався, але не так серйозно, як тут. Був худорлявим, а тут набрав м’язової маси. Українського сала поїв і з’явилися сили.

- Українське сало і грузинське вино – виходить…

- …допінг (сміється).

- На юніорському рівні ви були майже непереможним. Це природнє здоров’я чи талант?

- Мабуть, багато тренувався, старався бути сильним, на голову вищим за всіх. Потім хотів перенести ці перемоги на дорослий килим, але не все вийшло так, як думав. Судівство, як правило, було не в мою сторону. Призером був усюди – на Олімпіаді, на «світі», на «Європі», але золота не мав ніде. Зрештою, я не засмучуюся й сподіваюся, що в мене все ще вийде. Бо збираюся боротися і, дай Бог, ще досягну вершини.

- На Олімпіаді-2000 судді у вас вкрали перемогу досить відверто...

- Так, я постійно згадую перепетії тої сутички з шведом Мікаелем Люнґберґом. Тоді був молодим, енергійним, хотів перемогти. Дуже засмутився, що перемогу відняли. Тоді існувало правило схресного захвату. Брати зручне захоплення випало мені. Суперник не дозволяв зробити цей захват, йому дали попередження, мені дали два бали. Минає 30 секунд й судді міняють і дають навпаки - 2:1, шведові два бали, мені попередження. Потім я намагався вигравати, один бал вийшло взяти. Так сутичка й закінчилася. Така доля.

- Для вас це був сильний психологічний удар?

- Сильний. Мабуть, два-три дні не спав. Але ще гірше було потім. Відразу після змагань трохи легше, бо хтось є поряд. Потім час проходить й починаєш переживати все заново, думаєш: «Такий шанс був!..»

- Вважаєте, якби здобули золото, ваша доля в Україні могла скластися по-іншому? Могли б залишитися тут, а не їхати до Узбекистану?

- Якби було золото, то, можливо, й залишився, але далі б не боровся. А так маю стимул й виступаю досі. Україна – моя улюблена країна, мой друга Батьківщина. Я збираюся сюди переїхати й жити постійно.

- Тоді чому звідси поїхали в 2004-му? Ви ж були на контракті в на той час доволі заможному маріупольскому клубі «Азовмаш»…

- Стався невеличкий конфлікт і прийшлося поїхати. Що поробиш, таке спортивне життя. Хочеться постійно бути в формі, виступати на змаганнях, тому шукав місце, де мені дадуть шанс, де зможу себе реалізувати.

- На вас перестав робити ставку тодішній і нинішній тренер збірної Олександр Котовий?

- Ні. Я ще тоді боровся на Олімпійських іграх в Афінах. Там теж виникла суперечлива ситуація, коли боровся з грузином рамазом Нозадзе. То була дебютна сутичка на Іграх. Я явно вигравав, але спершу судді мені дають попередження, а через 10 секунд ставлять партер. Такого не буває, через 10 секунд нікому попереджень не дають. Повернувся додому надто засмучений. Коли трохи поправився, думаю, чому так виходить, що всюди засуджують? Набрав трохи ваги і почав боротися в категорії до 120 кг. Не просто так, щоб форму підтримувати, а справді всерйоз націлився заявити про себе в цій вазі. Власне. Це я й довів. Коли вже під узбецьким прапором виступив у найважчій категорії на Олімпіаді-2008. Зараз знову повернувся до ваги до 96 кг і хочу в ній довести все і всім. А тоді піти зі спорту. Сподіваюся, мені вийде реалізувати задумане.

- Кажуть, що збірна України з греко-римської боротьби зразка 2004 року могла виграти Олімпіаду з плавання, з бігу, з важкої атлетики, але не з боротьби, адже ви більше перебували в тренажерних залах і в басейні, ніж на борцівському килимі…

- Якщо борець не буде бігати і робити штангу, то не зможе боротися. Тому це необхідно.

- А якщо килима не бачити?

- Килим також треба бачити. Тут всі спортсмени-професіонали, вони по собі мають визначити, що їм потрібно – бігати, штангу підіймати чи боротися.

- Але не спроста для України то була єдина Олімпіада без медалей в греко-римській боротьбі…

- Буває й таке. Що ж робити?

- Як у вас виник варіант зі збірною Узбекистану?

- Боровся в Маріуполі й так вийшло, що до мене підійшли люди й запропонували : «Давай поїхали туди». Я приїхав до Узбекистану в гості і так вийшло, що залишився і виступаю за них досі.

- Ви в Узбекистані живете?

- Я там знаходжуся, коли тренувальний збір, змагання, коли наближається якийсь суттєвий старт. А так тренуюся то в Узбекистані, то в Грузії.

- Постійне місце проживання – Кутаїсі?

- Так, то мій дім. Хоча більше, мабуть, у Ташкенті буваю, ніж вдома.

- Ви сімейна людина?

- Ні. Сказати, що з цим не поспішаю, не можу. Поспішаю, але, видно, час ще не настав. Думаю, цього року вийде одружитися і влаштувати своє сімейне життя.

- Є обраниця?

- Немає, та сподіваюся, що буде.

- Чекаєте закінчення Олімпіади?

- Не чекаю. Мабуть, ще не знайшов ту, з ким можна створити родину. Зізнаюся, вже сам хочу родинного затишку, тому буду старатися, бо без родини то не життя. Діти й родина – це головне.

- Жити хочете в Кутаїсі?

- Я не для красного слівця сказав, що хочу повернутися в україну. Найвірогідніше, оселюся в Києві.

Наши блоги