Валерій Поркуян: ”Зі Щербицьким познайомилися на вечірці”

Валерій Поркуян у складі збірної СРСР грав у півфіналі Кубка світу-1966 проти німців. Наші поступилися — 1:2. Гол у ворота голкіпера збірної Німеччини Ханса Тілковського забив мій співрозмовник. Однак своєю грою в тому матчі він незадоволений. Вважає, що міг зрівняти рахунок. Про це 62-річний Поркуян розповідає в їдальні на базі ”Чорноморця”, де працює тренером, у Совіньйоні. Пригощає чаєм та тістечками, говорить російською.

Чи правда, що на Мундіаль-1966 ви потрапили останньої миті?

— Так, мене та ще одного київського динамівця, захисника Леоніда Островського, ”дочепили” до складу. ”Динамо” проводило календарний матч чемпіонату СРСР у Баку. Там нас і застав виклик до Москви. Добиралися туди через Київ. Потім — у Москву та Швецію, де команда готувалася до Мундіалю. Рекомендував мене до збірної Гаврило Качалін, тренер, який виграв чемпіонат Європи-1960.

Як вийшло, що запасний гравець збірної СРСР став основним?

— У двох матчах групового етапу проти збірних Північної Кореї та Італії наші перемогли. Третій — із чилійцями — турнірного значення не мав: ми забезпечили місце у чвертьфіналі. Морозов дав відпочити групі основних гравців. Забив чилійцям двічі, ми перемогли — 2:1. Чвертьфінал граємо з угорцями. Підійшов до мене Морозов. ”Валерію, — каже, — в угорців правий захисник грає як правий нападник. Зможеш із ним упоратися?” — ”А для чого ви мене сюди взяли?” — запитую. ”Зрозумів, — усміхнувся він. — Готуйся до завтрашнього матчу”. Мандражу в мене не було зовсім. Що мандражувати? Виходь і грай.

Чи могли перемогти німців у півфіналі?

— Грали ми не гірше, ніж команда Оверата, Зеелера та Беккенбауера. Просто Сабо зламав ногу під час гри, а заміни тоді не дозволяли. Ще й Численка вилучили. Поступалися 0:2, за три хвилини до закінчення матчу один м’яч відіграв. Наприкінці гри мав стовідсотковий момент, але промахнувся, б’ючи головою. Був надто впевненим, що заб’ю — уже бачив м’яч у сітці. Треба було його опустити й бити другим доторком. Стадіон був розчарований, більшість глядачів уболівали за нас. Для мене турнір на тому закінчився: у матчі за третє місце проти Португалії не вийшов. А бронзову медаль за четверте місце для мене виготовили в Києві. Справжньої не маю. І не сумую: головне — грав та забивав, а медаль та — до одного місця.

Дісталося за поразку від німців?

— Були телеграми від ветеранів війни. Вимагали до матчу перемоги. Поразку сприйняли як образу.

Як вас преміювали за четверте місце?

— 1200 доларів нам дали. Ще заробив від ”Адідасу”. Я тренувався тоді в бутсах цієї фірми. Підходить до мене її представник і суне 400 чи 500 доларів, точно не пам’ятаю. Я злякався, почав відмовлятися. Досвідчений Сабо каже: бери, ти що? Мамі шубу купив в Англії. Батькові — костюм. Собі шапку. Продавець упізнав: ”А, Поркуян”. Скільки виклав — не пам’ятаю.

На Кубку світу-1966 ви представляли київське ”Динамо”. Як туди потрапили?

— Силою. Грав у ”Чорноморці” під керівництвом Юрія Войнова, мене все влаштовувало. Військовий квиток уже мав, так що закликати служити ”Динамо” не могло. Але надійшла вказівка від Центрального комітету партії. Почали лякати. Я в свою чергу відреагував: пригрозив перейти до московського ”Спартака”. Але потім викликав мене та Войнова перший секретар одеського обкому партії Синіцин. Із Києва депешу отримав, каже, треба їхати — ми безсилі. 1966-го переїхав.

Легко адаптувалися в Києві?

— Без проблем. Зразу потрапив до основного складу, бо знайшов контакт із тренером Віктором Масловим. Простий мужик був, тільки на вигляд суворий.

Лобановського в ”Динамо” тоді вже не було...

— Він за ”Чорноморець” виступав. Я дружив із Валерієм, ходив до нього в гості. В Одесі Лобановський мешкав на вулиці Бебеля, навпроти будинку КДБ. Я ж у Києві отримав квартиру після Кубка світу-1966. Мама її облаштовувала. Грав три роки за ”Динамо”. Однак пішов, бо втратив місце в основі.

Чому не грали на Мундіалі-1970?

— Сильні форварди були — Бишовець, Пузач, Хмельницький. Але для мене теж роль знайшлася. Після групового турніру ми та господарі-мексиканці набрали однакову кількість очок. Різниця м’ячів також однакова. Переможця групи, який нікуди не виїжджав і грав чвертьфінал у Мехіко проти уругвайців, мав визначити жереб. ”Невдаха лотереї” вирушав до Толуки на зустріч із тодішніми чемпіонами Європи, італійцями. Кажуть, Поркуша — фартовий, нехай тягне.

Команда подалася за місто на шашлики, а я та президент союзної федерації Валентин Гранаткін поїхали до готелю ”Хілтон”. Добиралися години чотири. Стенлі Роуз, тодішній президент ФІФА, виходить назустріч: містере Поркуян, каже, вам тягнути першим. Папірці з номером ”1” та ”2” були в кубушці від шампанського. Їх скрутили та накрили салфеткою. Я витягнув папірець, розгорнув — і бачу одиницю. У ліс до партнерів доїхали за півгодини.

Шкода, але чвертьфінал ми програли. За дві хвилини до кінця додаткового часу пропустили. Якби нічия була, знову жереб тягнув би. Стояв і хвилювався страшенно.

Яшину забивали?

— Ні. 1965-го він в Одесі від мене ”мертвий” м’яч потягнув. А так з Яшиним на риболовлю їздили в Новогорську, на базі збірної. Він вставав о п’ятій ранку: ”Валера, рыба ждёт”.

Ви товаришували з Валерієм — сином Щербицького, тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України.

— Познайомилися на якійсь вечірці. Там неспортивні люди зібралися.

Поркуян продовжує розповідь неохоче. Говорить, що бував і у квартирі, й на дачі Володимира Щербицького у Великих Петрівцях, спілкувався з його дружиною.

— А про Валеру говорити не буду, не для преси це, — наполягає Поркуян. (Син Щербицького помер від вживання наркотиків. — ”ГПУ”.)

Проводжає мене до входу на базу. Поруч іде півзахисник ”Чорноморця” Сергій Даниловський. Чує, як кажу Поркуяну, що на базу до ”Чорноморця” потрапити легше, ніж на динамівську.

— Так ми ж ближче до народу, — зауважує Даниловський.