Примите участие
в розыгрыше
LTE планшета Участвовать
Приз
ЭкономикаШоу

/Новости футбола

Павлов: Доволен дебютом Безуса в сборной

82

Откровенное интервью тренера «Ворсклы»

У відвертому інтерв’ю для «Футболу 24» головний тренер полтавської «Ворскли» розповів про спілкування з першими президентами України, пояснив, чому завдячує тренерською кар’єрою Руді Феллеру, а також запевнив, що Роман Безус може опинитися за кордоном.

…Дзвінок кореспондента нашого сайту віднайшов Миколу Павлова в одному з ялтинських готелів. Скориставшись двотижневою перервою у чемпіонаті, «Ворскла» отаборилася на півдні Криму, щоб належним чином підготуватися до останніх ігор у цьому році. «Дайте мені десять хвилин, - каже Микола Петрович. – Я піднімуся в номер і ми спокійно собі поговоримо…»

«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ЛИШЕ «ВОРСКЛА»

- Миколо Петровичу, насамперед – про найактуальніше…Які у вас враження від поєдинку між збірними України та Німеччини?

- Я, взагалі-то, ігри київського «Динамо», донецького «Шахтаря» і збірної України не коментую. Але те, що у п’ятницю сталася грандіозна подія, адже відкрили стадіон, плюс у стартовому складі збірної грали два футболісти «Ворскли» - Безус і Селін, не могло мене не втішити.

- Якщо оминаєте збірну України, то, може, хоча б гру Бундестіму прокоментуєте? Чи була з боку німців певна недооцінка суперника?

- Про збірну Німеччини тим паче не можу говорити, бо не слідкував за підбором гравців. Я перебуваю на зборах, і мене цікавлять справи лише однієї команди – «Ворскли».

- Що скажете про виступ своїх підопічних у жовто-синій амуніції?

- Я дуже задоволений дебютом Романа Безуса. Враховуючи те, що він діяв на тій позиції, де ні разу в житті не грав і яка йому не притаманна, вважаю, що завдання, яке перед ним ставив Олег Володимирович (Блохін. – Авт.) він виконав на всі 100 відсотків.

- Які поради ви дали своїм хлопцям перед виїздом до табору збірної?

- Коли футболісти від’їжджають до збірної – національної, молодіжної чи юнацької, я завжди їм бажаю проявити себе якомога краще. І наголошую: не варто забувати, що вони представляють такий клуб, як «Ворскла». Мені хочеться, щоб від часу, проведеного в збірній, у них залишилися щонайкращі спогади.

«ФЕЛЛЕР ВПАВ НА МЕНЕ ВСІЄЮ МАСОЮ»

- Для сучасних вболівальників Микола Павлов асоціюєтеся із тренерською лавою, і лише шанувальники футболу зі стажем чудово пам’ятають, що ви ще й гравцем були непоганим…

- Усім, чого я досягнув у футболі, я завдячую своєму характеру, самодисципліні, утриманню від побічних спокус. При зовсім не гренадерському зрості (170 сантиметрів. – Авт.) більшість матчів зіграв на позиції центрального захисника. Допомагала зібраність і дисципліна. До слова, в усіх своїх командах був гравцем основного складу. Думаю, це багато про що свідчить.

- Брест, Куйбишев, Мінськ, Одеса, Дніпропетровськ…Невже в уродженця Києва не було змоги спробувати свої сили в «Динамо»?

- Із Києва я подався у світ ще в тому віці, коли міг грати у першості Союзу серед юнацьких команд. Дуже рано полишив гніздечко, тож потім не було можливості повернутися. Проте, пригадую, що одного разу Олег Олександрович Макаров, який добре знав Валерія Лобановського, почав розвивати тему мого переходу в «Динамо». Це був 1979 рік, я також в «Динамо» виступав, щоправда - мінському. Проте в Києві на позиції правого захисника грав Трошкін, який був моїм кумиром. А потім його замінив Володя Лозинський, з яким ми зростали разом. Тож нагода була втрачена…

- У 1984 році ви дебютували за збірну СРСР, а невдовзі закінчили кар’єру. Що трапилося?

- Єдиний матч за збірну я провів при Едуарді Малафєєві – тренері, який чудово знав мої можливості. Ми гостювали у збірної ФРН, тож мені випало грати проти майбутньої зірки – Руді Феллера. Він був молодшим, міцнішим і габаритнішим за мене. Я, напевно, занадто серйозно на гру налаштувався, бо вже на 20-й хвилині у зіткненні з Руді отримав травму. Поле, пригадую, полишив на ношах. Після того я ще зіграв у чемпіонаті кілька матчів за «Дніпро», щоб здобути бронзову медаль, а наприкінці року ліг на операцію. Після неї вже не зумів відновитися. Більше того, зазнав ще кількох хірургічних втручань, аби не стати інвалідом. Ось так, мимоволі, я перекваліфікувався з футболіста в тренера (Сміється).

- Не Феллера не ображалися потім?

- Ні-ні, я сам у всьому був винен! Виконав підкат ззаду, і Феллер всією масою, а вона у нього, повірте, була пристойною, приземлився мені на коліно. Корчуся від болю, а мені арбітр ще й жовту картку показує.

- Якщо підбивати підсумки ігрової кар’єри, то який успіх став для вас найвагомішим?

- Без сумніву, це етап кар’єри в «Дніпрі», коли команда здобула чемпіонські медалі, а мені довірили капітанську пов’язку. Окрім того, пригадуються три чудові роки в складі мінського «Динамо», де у нас був неймовірний колектив. Полишив Мінськ не тому що гра перестала «клеїтися». Просто дружині білоруський клімат не підходив, а ми якраз планували другу дитину. Тож я поїхав, а моє «Динамо» стало чемпіоном СРСР-1982. Без мене, звісно. Та є така приказка: «Якщо людині призначено щось досягнути, то вона таки досягне». Вже через рік я отримав своє «золото» у «Дніпрі». «Динамо» здобуває «бронзу», а наступного року вона вже в мене (Сміється).

«БЕЗУС ЗАЛИШАЄТЬСЯ В ПОЛТАВІ»

- Чимало футболістів болісно переживають закінчення кар’єри. Ви одразу вирішили, що будете тренером?

- За мене це зробили мої вчителі – Генадій Жиздик і Володимир Ємець. Якось їм зізнався, що втомився від постійного болю і операцій, тож збираюся закінчувати кар’єру. Вони одразу порадили дочекатися наступного набору у Вищу школу тренерів. До вступу я попрацював їх асистентом. Проглядав гравців, які були потенційними кандидатами в команду «Дніпра», а паралельно готував документи для вступу. Характеристику я мав чудову, адже був членом партії, вища освіта, понад 200 матчів у першості Союзу, в збірній «засвітився». Словом, потрапляв у Вищу школу за всіма критеріями. До речі, на своєму курсі був єдиним представником від України.

- Перший вагомий успіх до вас прийшов вже за часів Незалежності. В чому полягав секрет успіху того «дитячого садка Павлова»?

- Розпад Радянського Союзу… Кучеревський, який тоді очолював «Дніпро», подався за кордон. Футболісти, які на щось претендували, почали шукати собі інші клуби, роз’їхались…Мені ж довелося працювати з тими хлопцями, які залишилися. Не було іншого виходу. Адже ми нікого не купували. Для цього у «Дніпрі» банально не було ресурсів. Промисловий гігант «Південмаш» переживав непрості часи. Довелося шукати важелі, які б допомогли молодим хлопцям прогресувати. Ми їм довіряли місце в основному складі, багато працювали на тренуваннях, на високому рівні дисципліна була. Ну й хороший мікроклімат – це найголовніше. Колектив був, мов одна сім’я.

- Перехід групи ключових гравців у київське «Динамо» в Дніпропетровську охрестили зрадою. Хто вас таврував? Кучма, який тоді опікувався командою, Пустовойтенко чи хтось інший?

- (Зітхає). До речі, коли я вже працював у «Динамо», Кучма приїхав у якості президента країни і посміхається: «Мене просять допомогти «Динамо». А як? Погляньте на футболістів, що тут сидять, я ж не заперечував проти їх переходу». З Валерієм Павловичем (Пустовойтенком. –Авт.) в мене ще кращі стосунки, адже коли він був мером Дніпропетровська, ми мешкали в одному будинку…

А зрадником мене називали ті, хто насправді не мав до спорту жодного стосунку. Адже ніхто з тих людей, які тоді працювали у клубі, не має з футболом нічого спільного вже років 15. А я продовжую триматися на плаву. Ті футболісти, які тоді перейшли разом зі мною у Київ, досі мені вдячні, що підказав їм такий варіант продовження кар’єри. І лише одному Григорію Суркісу відомо, як це все відбувалося насправді. Він підтримав футболістів, які в будь-який момент могли роз’їхатися по різних куточках світу, і в такий спосіб зберіг їх для збірної України.

- Зараз у «Динамо» сватають Романа Безуса. Віддасте чи ні?

- Зараз така ситуація, що я нічого не вирішую. Колись я вирішував все – у мене були контракти футболістів, я шукав гроші на зарплату, потім її виплачував, підписував фінансові документи… Тепер у нас, в Полтаві, є президент Олег Бабаєв, є почесний президент Костянтин Жеваго. Лише ці люди приймають будь-яке рішення з кадрових чи фінансових питань. Я лише ділюся з ними своєю думкою, яку вони, як правило, враховують. Тож питання щодо Безуса вирішуватимуть Ігор Михайлович Суркіс, Костянтин Валентинович Жеваго і сам Роман Безус.

- А ви, як педагог і тренер, що б порадили Роману? Адже столиця – це чимало спокус для молодого футболіста, як відомо…

- У будь-якому випадку, до Євро-2012 він на сто відсотків повинен залишатися у команді «Ворскла». Ми зобов’язані створити Безусу відповідні умови, щоб він матеріально не потерпав від того, що не переходить в інший клуб. До того ж, у Полтаві він матиме те, що за гроші не купиш – довіру. Навіть за умови конкуренції головний тренер і помічники йому довірятимуть. А вже після Євро, якщо він продовжуватиме зростати, то не залишиться поза увагою тренерів провідних українських клубів, національної збірної. Не відкидаю інтересу до Безуса і від клубів з-за кордону.

«ЗРОБИВ РІЗКИЙ РУХ - І ШТАНИ ТРІСНУЛИ ПО ШВАХ»

- В одному з попередніх інтерв’ю ви мені розповідали, що мали безпосереднє відношення до повернення Лобановського в «Динамо». Як це трапилося?

- Якраз тоді я очолював київський клуб. Валерій Васильович, зустрівшись із Суркісом, висловив бажання дізнатися про справи у команді. А від кого отримати вичерпну інформацію, як не від головного тренера? Телефонує мені адміністратор клубу Чубаров і каже: «Миколо Петровичу, зараз вас набере Лобановський. Він перебуває у Києві і хоче, щоб ви розповіли йому про команду». Я підвівся, і стояв до тих пір, поки не пролунав дзвінок від Валерія Васильовича (Сміється). Він для мене був і залишається іконою, без перебільшення це кажу. Може хтось має іншу думку, проте я вважаю Лобановського найкращим тренером в історії українського і всього радянського футболу. Другим Лобановським, напевно, не стане ніхто. Люди мого покоління від цього дуже далеко. Та й я не претендую, хоча намагаюся використовувати все те, що свого часу навчився у Васильовича.

- Яким був суворий Лобановський в інтимній розмові віч-на-віч?

- Пригадується такий випадок…Приїхавши до Києва, Лобановський висловив побажання зустрітися зі мною і моїм консультантом – Йожефом Сабо. На вулицю Суворова, де була квартира Лобановського, їздили по черзі. Йожеф Йожефович подався першим і пробув у Метра хвилин сорок, не більше. А я там затримався на три з половиною години! (Сміється). Ми пили чай і розмовляли про все на світі. Я, і Валерій Васильович Лобановський. Уявляєте? Це був найщасливіший день в моєму житті.

А потім «Динамо» під моїм керівництвом стало чемпіоном України, 20 червня я відсвяткував день народження і взяв курс до кабінету Григорія Михайловича (Суркіса – Авт.), де окрім нього був Лобановський, Ігор Суркіс, Медведчук, Кравчук…Словом, уся рада київського «Динамо». Валерій Васильович мав розповісти про своє бачення розвитку команди, але замість цього вони всі привітали мене зі святом. Навіть уявити собі не міг, що удостоюся теплих слів від стількох владних мужів!

- Практично жодне ваше інтерв’ю не обходиться без запитань про пам’ятні конфлікти з арбітрами. Не шкодуєте, що свого часу жорстко висловилися про декого з представників української футбольної феміди?

- Шкодую лише про одне: що не висловився отак раніше. Тоді б «відпочив» скоріше, і мав би зараз більше часу на те, щоб чогось досягнути. До слова, на конкретний термін тренера Павлова ніхто не дискваліфіковував. Мене просто усунули, але я міг у будь-який час приїхати в Київ, заявити на всю країну, мовляв, помилився, а тепер каюся, і вже б наступного дня приступив до роботи. Але я цього не зробив. Згодом прийшло усвідомлення, що я, до всього, ще й сильно втомився. Тож відійшов від футболу аж на три роки.

- Робили спробу підрахувати, на яку суму збіднів ваш гаманець від штрафів?

- Та які штрафи? Дві тисячі доларів з мене хотіли стягнути, коли я повернувся після трирічної перерви. Сміх! Вони позбавили мене професії, хоча я мав рацію, бо суддю таки покарали…Вони позбавили мою дружину і дітей шматка хліба, а потім ще й гроші хотіли (Сміється). Ніде правди діти, я мав впливових друзів, які допомогли мені працевлаштуватися у той скрутний період. Ці три роки навіть до трудової книжки записані. Я регулярно отримував зарплату, яка була трішки більшою від заробітку середньостатистичного українця, але набагато меншою, ніж «тренерська».

- Пригадую відеокадри, як після імпульсивного удару по м’ячу у вас злетів черевик. Тоді цей конфуз розвеселив усю Україну. Можливо, трапилися ще якісь неординарні випадки?

- Якось я порвав штани у матчі між «Ворсклою» та ФК «Харків». Зробив різкий рух – а вони тріснули по швах. Щоб врятуватися від сміху вболівальників, обв’язався курткою.

- Усі знають про вашу пристрасть до розведення голубів. А чи допомагає спілкування з птахами у роботі з командою?

- Коли працював у Маріуполі, казав своїм підопічним: приходьте і дивіться, як маленькі голуби борються за своє життя. Насипаєш їм корму, і вони гуртом на нього накидаються. Той, хто отримує від старших по голівці і забивається в куток, виростає слабким. Мети досягає лиш наполегливий. Його тут вдарили, а він пробує пробратися до зерна з іншого боку. Дивіться, кажу, і вчіться, як потрібно із ветеранами боротися за місце у складі (Сміється). І боролися! Той же Степан Молокуцко дуже здібним футболістом зростав. Якби не та автокатастрофа…

- Які нереалізовані мрії має Микола Павлов у футболі і житті?

- Хочеться виховати якомога більше футболістів, які б не лише затребуваними були, але й батьків все життя пам’ятали, рідну команду. Така вже у «Ворскли» доля – готувати, виховувати, леліяти, а потім віддавати грандам. Може й самі колись станемо грандами? Хочеться в це вірити.

Источник

Наши блоги