Вінець донецької євроказки. Фоторепортаж

Німецький журналіст з "Кіккера", оселившись на час чемпіонату Європи-2012 у Донецьку, в своєму публічному щоденнику написав, що 300 кілометрів за 10 годин у поїзді дорогою до Харкова – то занадто навіть при умові, що їдеш на матч власної збірної. Мовляв, так мучитися він не хоче. Пересічний українець сприймає такі висловлювання з іронією. Були б гроші, а поїдем хоч на товарняку – така наша логіка. Ми звикли до всього.

Дорога дальняя

Власне, користуючись такою логікою, виникла ідея відвідати півфінал Євро-2012 між Іспанією й Португалією в Донецьку і в автора цих рядків. Оскільки з акредитацією "Обозреватель" ошукали "професіонали" з прес-служби УЄФА, ігри відвідуємо стихійно, за свій рахунок. Тож, помітивши, що через інтернет шпекулянти збувають квитки на матч нижче номіналу (по 400 гривень за "тікет" третьої категорії), стихійно за день до гри вирішую: треба їхати.

Але як добратися? Озлоблені цьоці в залізничних касах виціджують через зуби, що квитків до столиці Донбасу на 27 червня з Києва нема й не буде. Телефоную в автокомпанію "Гюнсел". Там сповіщають, що залишилося лише два квитки й що їх бронюють, якщо забираємо через годину. Вартість – 300 гривень за квиток. Тривалість маршруту – 12 годин. Перенести їх, сидячи в позі шахового коня, важко. Такий досвід навесні, коли їздив на матч "Шахтаря" й "Динамо", вже мав. Розумію, що головне – перетерпіти шлях через Дніпропетровську область, де дороги такі, наче Друга світова завершилася рік тому й полатати встигли лише найбільші вибоїни. Сподівання на те, що за останніх три місяці щось в ліпший бік змінилося, судячи з нотаток нашого тернопільського власкора, нема.

Знаючи, що на кожному сидінні в автобусі є індивідуальний монітор, захоплюю флешку з музикою, бо фільмів дивитися не хочу. Поїхали. Музика не заколисує, через що ледь не всі 12 годин "ночую" з широко відкритими очима. Не лише я. Поряд мучаться інші пасажири. Особливо важко іноземцям, серед яких помітив трьох японців, двох англійців й двох португальців. Вони іронічно жартують. Росіяни, яких в салоні було близько десятка, сприймають поїздку, як належне. Теж звикли. Й до того, що кондиціонер пронизливо розсікає все тіло, теж.

Зупинки – то можливість випростуватися. На першій в Полтаві близько третьої ночі спокій порушив поодинокий чоловік років 40-ка. Очікуючи свого автобуса, він миттю впав, вдарившись скронею до асфальту. Кілька пасажирів рейсу "Донецьк – Київ" демонстративно повернулися спиною, вдаючи, що нічого не помітили. Стоячи вдалині, біжу до людини. Класичний епілептичний припадок. Підіймаю голову, відкриваю рота. На допомогу приходять двоє росіян. Третій викликає "швидку". Людину, яка, між іншим, зовсім не схожа на любителя випити, відновлюємо й садимо на лавку. Впродовж тих 15-ти хвилин зупинки негідників у білих халатах так і не дочекалися. То за умови, що вулиці були абсолютно порожніми.

Ще одна зупинка – в місті, яке прославила походом на випускний в нижній білизні дівчинка Настя. Павлоград. Місцевий автовокзал вражає київськими цінами на всі основні для туристів продукти. Поряд з кіосками – кілька безхатченків й три бродячих собаки. Одна з них порається з пакетом, наповненим свіжими карасями. Хтось забув чи загубив. А собаці – свято. Пес дбайливо відгризає рибі голови, а тушки залишає.

Мільйон троянд

На дворі було вже світло, коли автобус нарешті доїхав до очікуваного кордону Дніпропетровської й Донецької областей. Контраст миттєвий: чотириполосна траса з ідеальним покриттям й різке збільшення швидкості. Нарешті – восьма ранку, Донецьк. З "Неоплана" виходжу зі стійким від перебуванння під кондиціонером болем в горлі й закладеним носом. Шукаю не каву, а аптеку. Проте, спершу поспішаю до входу в залізничний двірець. Квитків назад до Києва на ніч з середи на четвер в столиці не було. Може, вони є тут?

Донецький вокзал й привокзальна площа за три місяці змінилися до невпізнання. Додатковий термінал хоча й не запрацював, але ззовні готовий ідеально. Проте про збільшення кількості кас всередині центрального вокзалу не попіклувався ніхто. Через те перед кожним віконечком вишикувалися десятиметрові черги. Впізнаю кількох київських вболівальників. Ті теж не знають, як доїхати додому після гри. Волонтери пошепки пояснюють: "Взагалі, ми сподівалися, що зараз, як після матчів збірної України, запустять додатковий потяг. Але його нема. Може, ввечері подадуть".

Щастя прилинуло нізвідки. Ще один киянин у футболці португальської збірної каже: "Є два квитки на автобус на завтра, на сьому ранку. Віддаю по собівартості". Що робити? Беремо. Читаю, що квитки автокомпанії "Шериф-тур" куплені 2 червня. Вартість – 250 гривень. Відкритим залишалося лише питання, де б перебути ніч, бо селитися кудись за умови, що зі стадіону доберемося о другій ночі, не було сенсу. Але то буде потім.

Сідаємо на донецький аналог метро – тролейбусну "двійку" - й їдемо в центр міста. Взагалі, сталі тролейбусні маршрути, котрі доповнюють один одний – то щось небачене для Києва. По-перше, нема десятків маршруток зі знахабнілими водіями за кермом. Відповідно затори можливі лише іноді, та й то нетривалі. По-друге, ці тролейбуси ходять цілодобово, з інтервалом максимум в десять хвилин. Тої тисняви, яка спостерігається в київському метро, нема навіть близько.

Центр Донецька найперше вражає небувалою чистотою. На тротуарах – ні папірців, ні окурків. Клумби скрізь засаджені трояндами. Сподіваємося, що наступного літа місцеві владоможці не забудуть, що Донецьк називають "містом мільйона троянд" й ці різнокольорові квіти постійно радуватимуть не тільки євротуристів, а й власне донеччан. Бо ще торік троянди в столиці Донбасу росли в основному лише поряд з "Донбас Ареною".

Стадіон і його околиці – то справді зелена оаза. Ретельно підстрижені газончики постійно поливаються, на їх узбіччях – молоді дерева, доглянені квітники. В штучних озерцях видно рибу – дзеркальних коропів й червонобоких екзотичних представників виду карасеподібних. Й, що показово, ніхто в тих водоймах ніг не миє. Для Києва – дивина.

Також здивувало й те, чому навколо "Донбас Арени" з"явилося стільки позагороджуваних територій. Їх так багато, що, приміром, до музею Другої світової війни можна добратися, лише обігнувши величезний стадіонний парк навколо. Потім виявиться, що ці лабіринти сильно збили спантелику й вболівальників. Щоб увійти на стадіон, довелося пройти неабияку тисняву. Такої під час Євро-2012 не було навіть на НСК "Олімпійський" у Києві, де кількість входів обмежена через розташування двома сторонами. Як виявилося, Донецьку можливість впускати людей з різних боків не надала жодної переваги.

"Мєлочниє" гості

Але зранку черги були лише поруч зі стадіонними касами. Поряд з ними – велика кількість шпикулянтів. Квитки пропонують вартістю суттєво вищою, ніж номінал. Оскільки перепустки на стадіон ще не придбав, турбує велика кількість росіян й сміливо придбані ними "тікети" за доволі серйозні гроші. Лише піднявшись вгору вулицею Челюскінців, зустрічаємо португальця, який продає квитки номіналом 150 євро по сотні. Після шостої вечора картина якщо й змінилася, то трохи. На поступки перекупники пішли лише стосовно квитків першої категорії, котрі продавали вже не по 2700 гривень, а по 2000-2500. Найдешевші "тікети" номіналом 450 гривень продають по 500-600. Воно й не дивно, бо росіян стало ще більше. Особливо нетверезих. Грошей на футбол вони не шкодували й особливо зі шпекулянтами не торгувалися. Скидали ціни лише поляки, які й не ставили собі за мету заробити на квитках. Власне, в одного польського подружжя купуємо дві перепустки третьої категорії по 400 гривень.

Час відпочити й попити пива? Зась. В післяобідню пору в центральній частині Донецька усі кафе, паби й фаст-фуди забиті відвідувачами. Не тому, що туристів так багато, чи місцеві жителі настільки активні. Закладів надто мало. Врешті знаходимо вільні столики лише в приміщенні з умовною назвою "шаурма". Там пива не продають, але пускають зі своїм за умови, що замовлятимеш тут наїдки. На тому й сходимося. Правда, всередині надто душно, тому помітивши, що звільнився столик на вулиці, переходимо туди. Хочемо забрати тарілки з їжею, але наштовхуємося на заперечення жінки пенсійного віку: "Куди? Я заберу". На фразу: "Ми ще нікуди не йдемо" - чуємо зухвале: "Ну ж мєлочниє!"

Інший донеччанин заочно засуджував вже не нас, а португальців. Помітивши, що в одному з літніх кафе десяток португальців, розпиваючи пиво, виспівує пісень і танцює, чоловік років 50-ти каже жінці: "Прєдставляєшь, Маша, єслі би ето я поєхал в Португалію, напілся і начал арать пєсні? На что би ето било похоже?" Зрештою, португальцям до тих кривих поглядів окремих індивідів було байдуже. Як й іспанцям, які розташувалися в сусідньому кафе. Вели вони себе розкуто. На столах було небагато наїдків. Зате пиво й горілка лилися рікою. Зазначимо, що до власне іспанців приєднувалося й чимало російських прихильників чинних чемпіонів світу й Європи. Ті не приховували, що з Росії, хоча й понап"ялювали на себе не тільки іспанські червоні футболки, але й стяги цієї країни. Чесно кажучи, дивний патріотизм. Ним, як потім виявиться, страждають й безліч донеччан.

Головне – звикнути

Місцева фан-зона розташована в чотирьох кілометрах від "Донбас Арени", в парку Щербакова, поруч зі старим стадіоном "Шахтар". Спроба подивитися на саму стару арену, де в 1995-му було вчинено теракт, котрий закінчився смертю президента донецького клубу Ахата Брагіна, завершилася невдачею. І не в попереджувальних надписах "не заходити. Небезпечно" справа. Річ у тім, що входи на стадіон закриті суцільними металевими ворітьми, а через щілини видно лише сходи.

Хоча стадіон відвідувачів фан-зони особливо не цікавив. Пиво! Для російських гостей ті 15-20 гривень за келих хмільного напою – копійки. А ось місцеві жителі розводили руками. Футбол вони дивитися приходять, але сильно розкошелитися на пиво не можуть. Може, тому торгових наметів в донецькій фан-зоні разів вдесятеро менше, ніж у Києві? Та й поруч з тими вільно, черг нема. Навколо запропонованих організаторами конкурсів теж особливого ажіотажу не помітно. Виправданням може слугувати лише надзвичайна спека. В день останнього для Донецька матчу Євро на термометрі було "+35". Через те люди у фан-зоні сиділи на травичці під деревами, в холодку. Величезна площа пустувала.

Парк Щербакова розташований на узбережжі Кальміуса. Не дивлячись на спеку, бажаючих зануритися у воду мутнуватого кольору було небагато. Точніше – двоє, один навіть стрибав з моста. Не дивно, що поряд сягає апогею будівництво величезного аквапарку, котрий ззовні має вигляд спортивної арени. Сам парк обладнаний атракціонами куди більш сучасними, ніж в київському гідропарку.

Загалом видно, що до Євро-2012 Донецьк сильно змінився в кращий бік. Не псує цього враження навіть помітна кількість недобудов чи закинутих будівель в центрі міста. Приміром, одне з таких знаходиться за Свято-Преображенським кафедральним собором, інше – за спиною пам"ятника засновнику міста Джону Юзу.

А люди? Загалом трохи сумні, але добрі. Коли звертаєшся до них українською, часто намагаються нею ж і відповідати. Донеччани тішаться, що в них було Євро, але й сумують, що для більшості звичайних жителів те свято через високі ціни на квитки було чужим. Іноземці ж, мабуть, теж побачили, що ніякого пекла, про яке жартома під час групового турніру говорили після переїзду з Донецька до Києва англійці, тут нема. Ще трохи – й вони теж звикли б до всього. Принаймні, святкувати перемоги, попиваючи пиво на бордюрах попри дорогу, іспанці вже навчилися. Для англійців же, з якими їхали в одному автобусі з Донецька до Києва, дивиною було те, що вони купили квитки з номерами 1, 2, 3 і 4, а стюардеса сказала, що насправді то місця 45-48. Іноземці знизали плечима й попленталися на "бамбетель". Вони ж бо не знають, що передні місця – то для наших водіїв нагода заробити додатково.