Блог | Тихо прийшов, тихо пішов: на "нулі" буває всяке
Тихо прийшов... Тихо пішов.
- Не висовуйся!
Порада була розумною, але не для всіх. Новачки – то така категорія людей, у яких часто мізки замінено на якісь шарнірні з’єдняння, працюючі поза логікою.
- Не сци, старий, прорвемось!
Показна хоробрість чи безглузда бездумність? Піди розбери...
Та старий і не збирався розбиратися.
- Як хочеш. Тільки отримаєш кулю в лоба – не жалійся потім.
- Та йди ти...
Куди йти – не договорив.
Не було ні пострілу, ні посвисту кулі. Точніше, були, але їх ніхто не почув. Просто голова молодого вибухнула, як кавун; хлопця розвернуло вперед, і старий встиг побачити... те що бачити не хотів би.
Шарніри повилітали, розлетілися шматочками і бризками, і неживе тіло склалося на дні окопу...
То був перший, але не останній. Півроку на цій позиції були постійні обстріли; інколи працював і снайпер. Але такий криворукий, що його перестали боятися. Хоча розумні зайвий раз не висовувалися, берегли чуба. Мало чого... Та й були праві – береженого Бог береже.
То був перший, котрого Бог не вберіг. Перший, але не останній.
З того дня життя на опорнику перетворилося на пекло. Рухались тільки перебіжками, навіть вночі. До туалету, за дровима, за провізією. Снайпер напосів по серйозному; щоразу стріляв з нової позиції, щоразу в інший час; не повторювався ні разу. Кулі 12, 7 калібру; відстань до двох кілометрів.
Троє загиблих...
Так довго не могло тривати.
Читайте: Когда стали убивать украинцев на Майдане, в Крыму, на востоке, я пробудился
На "нулі" всяке буває. Тому ніхто не здивувався, коли якось вночі на позицію зайшов невідомий. З довгим чохлом, схованим під рукою; в непримітній сірому одязі – чи то військовому, а чи цивільному, не розбереш. Він просто підійшов до вартового, сказав пароль, та зник в бліндажі взводного. Про що вони розмовляли – невідомо. Балакун сержант зробився мовчазним, як тільки виникало питання – хто ж такий цей незваний гість? Новенький? Ревізор? З ОБСЄ? Що в чохлі? Схоже на гвинтівку, але якась коротка. Вудочки, чи що? Мали лиш гадати.
Наступного дня він вийшов тільки раз. Ні з ким не привітався, ні до кого не заговорив. І на питання не відповідав. Тільки роздивлявся горизонт в бінокль, не висовуючись з бійнички – виглядав, прилігши на бруствер. Зазнавався, певно, корчив з себе якогось профі. Якого звання він був, та й чи військовий – ніхто не зрозумів. Може, якийсь америкос? Не розуміє по нашому?
Подивився, повинюхував, і зник в бліндажі. А на другий день його не бачили. І як пішов, не могли сказати навіть вартові.
Пішов, пообговорювали та й забули. Взводний так і не зізнався. Тиждень пройшов. А наприкінці тижня незнайомець повернувся. Без слів, без привітання. Свиснув з темряви, промовив новий пароль, який лиш увечері поставили. І пішов далі в темряву.
Під рукою він знову ніс свій таємничий чохол; але за спиною в нього була гвинтівка калібру 12,7 мм.
І з того дня ворожий снайпер не турбував позицію.
