Блог | Українська традиція - це кайдани з коштовного металу
Про мову.
Це моя остання участь в публічній мовній дискусії.
Мова важлива.
Чи є мова найважливішим? Ні, не є. Найважливішим для нації є спроможність розвиватися. Для української нації наразі це є умовою існування.
Ми не маємо шансу навіть закапсулюватися і вижити чистомовними українцями в кількох областях, тому що без потужного розвитку дуже швидко втратимо і ці області і мову.
Закапсулюватися на примітивному рівні зараз можливо хіба що в Африці, проте навіть там з часом прийдуть якісь хуту і повирубують вас до біса сокирами і мачете. Ми наразі в дуже токсичному середовищі, і спосіб бути маємо один - бути першими.
Першими не в технологічних проривах, оскільки в нинішньому нашому становищі вони неможливі. Першими в соціальному ба більше - цивілізаційному прориві. Лише успішний цивілізаційний і соціальний прориви відкриють нам простір для технологічних.
Наша традиція зараз є кайданами на наших ногах. Кайданами з масивного і коштовного металу. Нам слід зняти їх і викувати з них більш корисні речі. Зберегти матеріал традиції і змінити її форму.
Читайте: За українське ми ще поборимось!
Вишневий садок, біла хата і хрущі зараз є смертю для нас. Не тому, що вони неправильні. Вони не на часі. Коли ми станемо першими, екологічна хата з вишневим садочком може стати новим всесвітнім трендом, з радістю житиму в ній. Але не зараз.
Чи збережемо ми мову, чи збережемо ми традицію, чи матимемо ми самість на новому, вищому цивілізаційному щабелі, залежить від нашої перемоги: воєнної, соціальної і цивілізаційної. Для перемоги нам треба докорінно змінитися, зокрема навчитися множити союзників, а не ворогів.
Російськомовний патріот то наш союзник, наш побратим. Він ближчий нам, ніж український блазень, нероба, шахрай, злодій. Російськомовний патріот воює за майбутню, не нинішню Україну, він працює заради неї, він вчить своїх дітей українській мові. Цей побратим мені дорожчий за тих п'яних, лінивих, брехливих, злодіюватих або тверезих, але хитро зроблених українців, які руйнують власну землю, які знищують її на бурштинових заробітках, вирубають ліси, отруюють все сміттям, обдурюють сусіда, які їдуть працювати в Московію на московитів. Водночас він сам ніколи не скаже "какая разніца", тому що шанує побратима і посестру українців, шанує наше братерство. Дорікатимуть йому його московинською говіркою лише недолугі українці, які тримаються за садочок замість прориву в майбутнє. Такі, які через власну недолугість є ворогами українства як такого, руйнують нас з середини. Такі, чия недолугість може бути гіршою за ненависть і підступність відкритого ворога.
Не важливо, чи мій побратим московин, чи армянин, чи азербайджанець, чи грек, чи єврей. Важливо, що ми разом з ним тримаємо стрій і тримаємо щит, що ми разом з ним прориваємо бар'єр в майбутнє. Майбутнє, в якому його діти і внуки розмовлятимуть українською, якщо ми, українці, будемо варті того.
Навіть з внутрішніми ворогами не треба сперечатися щодо мови. Треба лише занотувати, де вони мешкають і порахувати набої. І робити свою справу. Робити так, щоб наша, співоча, споконвічна мова перетворилася з мови минулого на мову майбутнього.
Слава Україні!
