В очікуванні дармового сиру

4.1т

Прочитав, що коли в когось на Фейсбуку понад 5 тисяч читачів, то ним уже цікавляться рекламні агенції, політики, лобісти, вертихвісти і сатаністи. А коли 15 тисяч, то взагалі ульот – просто засипають грошовими пропозиціями, запрошують на наради, вітають з Днем блогера, дарують комп’ютер, планшет і навіть співучу мишку.

Ну, і от – нарешті це сталося. Окрім п’яти тисяч френдів, у мене вже понад 15 тисяч читачів, точніше 15835! Уже два місяці, відколи подолано цей трамплін, я з солодкою тривогою і нервовим передчуттям очікую омріяні дари данайців.

Але щось ніхто мені не пропонує рекламувати ні парасольки, ні зубну пасту, ні колготи, ні ковбаси, ні унітази чи бодай нещасну жувачку зі смаком шпондерка. Або випробувати на собі й поділитися з читачами чудовою неймовірно калорійною поживою для котів. Яку можна вживати також і їхнім господарям і яка ще дужче зблизить вашого улюбленця з вами.

Не пропонують 158-го місця в партійному списку. На що я, звісно, можу обуритися. Щоб я та й – 158-й? А мені: та не переживайте, ми даємо гарантію потрапляння в парламент буквально через рік після виборів, бо перед вами лише кілька доходяг-пенсіонерів.

Не телефонують з клініки пластичної хірургії з пропозицією безкоштовно поправити мого перебитого носа. Буде, мовляв, як в Ален Делона.

А можна, як в Андрія Любки? – запитаю я. Та хоч як у Бельмондо, – зрадіють вони, відчувши, що я уже на гачку.

Цілих два місяці чекаю тих дзвінків, листів, повідомлень – глухо.

Хоч би тобі з якої Свистидрисівки зголосилися: мовляв, напиши про наші рекордні надої, а ми тобі – мішок цукрових буряків. А як віршем утнеш, то замість мішка – готовий дистилят.

А колись же... ех, були часи... Колись мені з тюрми сам Юрій Луценко частенько телефонував, і розмовляли ми на глибокі літературні теми, обговорювали прочитані книжки, ділилися враженнями і шукали один в одного ще глибший підтекст, знаючи, що падлюки нас підслуховують. І настрій у нього був бойовий, і гумор оптимістичний.

А як став генпрокурором, не телефонує. А міг би. Міг би дзенькнути: Юрасю, а утни там що-небудь патріотичне про генпрокуратуру, а ми тобі (не бійся), ми тобі – іменного револьвера з написом "Жертві злочинного режиму Януковича від вдячних нащадків".

Бо ми з ним на "ти" були. Може, тому й не телефонує, бо спробуй-но лиш з генпрокурором на "ти"!

І Садовий, бувало, озивався. І зараз міг би... Мовляв, напиши якусь оду львівському сміттю... що воно найкраще. Що всі, хто від нього відмовляється, просто убогі духом. А там же ж, у тому нашому смітті ж, якраз і весь наш дух і бздух! Пиши! А ми тобі іменну сміттярку виділимо і встановимо просто в центрі міста. І коли ти привезеш своє сміття, тебе сурми привітають козацьким маршем. Уявляєш, яка то атракція для туристів?

Но – нєт, як казав Голохвастов. Ніхто ні гу-гу.

А про те, які ще мені люди телефонували, то я просто мовчу, бо ви ж не повірите. Та вони й не признаються. Хоча вони, правда, дзеленькали з іншого приводу: скільки тобі, курва, дати, щоб ти нарешті заткався? Га!?

Нічого! – гарячково відповідав я, подумки прикидаючи, скільки б це можна було заробити, якби я був такий сміливий, мужній, непідкупний і чесний, як Сергій Лещенко.

Але я... що там я... Мені досить, кажу, що я чую ваш чарівний голос, який досі лунав з телевізора, а тепер наживо. Буду радий, коли надішлете мені листівочку з вітанням на Новий рік, щоб я міг похвалитися знайомим, які мене люди шанують. І обов’язково напишіть: "улюбленому письменникові". Це для тестьової – уточнюю, подумки регочучи. І додаю: вважайте, що я вже замовк і то забездурно.

Ну, це без питань – обіцяють мені поблажливо. І забувають. А я, дурний, чекаю одвіту як соловій літа. Та не довго й чекав, а, перекрутивши прізвище того, хто телефонував(-ла), так, аби зрозуміло було, про кого мова, але до суду він (вона) уже подати не міг (могла), і далі не затикався.

А потім думаю: це ж якщо ця хитра морда дурної листівочки пошкодувала, то де ж би мені щось заплатила?

Ех, було, було... телефонували навіть з адміністрації президента Кучми. Це коли Тузла була. Дякували за гостру сатиру. Замовили ще кілька віршиків для есемесок. Мовляв, дуже ця зброя помічна.

Есемески! А по снігу писати не пробували? – питаю. А ще краще не писати, а пісяти. Теж сильна зброя.

Один мій кумпель щоночі вицюнював перед вікнами своєї коханої її ім'я: Свєта. І що ви гадаєте: вона таки вийшла за нього. Повірила в щире й непідробне кохання. Від якого навіть сніг тане – не те, що жіноче серце.

Отакі мене важкі думи обсіли. І що ж мені, горопасі, тепер з тими 15-ма тисячами з хвостиком робити? Доки писав – уже не 15835, а 15837!

А заки ви прочитаєте, то, чого доброго, й за 15840 перевалить...

Та мені від того не легше.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги