Блог | Як не боролися комуністи, як не забороняли попи...
У неділю - Проводи.
"У степовій Україні Проводи завжди були головним днем у календарі. Бо тоді, за тиждень після Великодня, на кладовищах збираються усі родичі, старі та малі, здорові й недужі. Приїздять здалеку машинами, поїздами, прилітають літаками, щоб сходити на рідні могилки, пом’янути бабів з дідами традиційною скіфською тризною. Як не боролися з цим комуністи, як не забороняли попи, як не кривили носи штундистські пастори – а вже із самісінького ранку вулицями до цвинтарів течуть ручаї людей з віночками та живими квітами, а ще в руках вони тримають торби, а в торбах – самогонка, сало, паски звичайні та сирні, крашанки, цукерки, ковбаси, пиріжки, поминальні свічки, скатерки, серветки. Бо біля кожної могилки – столик, на який кладеться скатерка та серветки, а на них – паски, крашанки, ковбаси, сало. Усе заздалегідь нарізане, бо на цвинтар не можна приносити нічого гострого – ножів, виделок, навіть штопорів, і саме тому пляшки з вином відкорковано ще вдома.
- Христос воскрес! – кажуть люди, підходячи до могилок. – Христос воскрес! – вітаються одне з одним.
І ставлять пожертви – пасочку, крашанки, цукерки. Потім їх заберуть циганчата та жебраки-алкоголіки, а поки хай душі предків поласують. І наливають горілочку та вино – у чарочки, ба й на могилки кілька крапель, хай у померлих теж буде свято.
А потім миють руки – обов’язково з милом! – і починають пити та закусювати, бити крашанки, вмочати у сіль розрізані вздовж огірки, пригощати одне одного – а попробуй, яку сирну паску невістка зробила – самий смак! А яку рибку чоловік впіймав! По пальцях жир тече! І згадують бабів з дідами, і розповідають емалевим фотографіям, які у них народилися правнуки, як живуть онуки. І заразом одне одному розповідають – бо іноді так буває, що з родичами зустрічаються тільки на Проводи. Ну а як випили й закусили – старші люди ідуть на могилки до друзів та дальших родичів – бо ж у маленькому місті усі одне одному – рідня.
- Христос воскрес! – кажуть.
- Воістину воскрес!
І там знову поминають, випивають десять грамів на спомин душі. Ні, це не пиятика, хоч усі п’ють із самого ранку. І навіть даішники, які цього дня несуть посилене чергування, не зупиняють машини, попри те, що тверезих водіїв на дорозі немає. Бо даішники – теж люди, і їхні діди з бабами лежать у тій самій землі. Та й водії, хоч і випивши, але не п’яні та сумирні – пропускають пішоходів навіть поза переходами, поступаються дорогою, слухняно повзуть слідом за пішими земляками на путівцях біля цвинтарів.
Колись, і Уляна ще пам’ятала ці часи, люди напоминавшись біля могилок, переносили скатертини у посадку за огорожею, попід кволі акації, і там організовували велетенський спільний стіл, за яким вже не нітилися – пили-випивали, потім навіть співали. Поминали своїх, чужих, сусідських і всіх, хто лежить у землі, а потім знову наливали.
Уляна в дитинстві не була задіяна у найголовнішій події Очакова, тобто у Проводах, або ж Радуниці, як її звуть північніше. Бо не мала рідних могил у цій землі – бабуся походила із Західної і, поки була жива, поминала рідних тільки у молитвах. Але у школі напередодні Великодня обов’язково проводилися розмови про неприпустимість оцього варварства – бенкетування на могилах. А особливо – збирання пасок та крашанок, залишених поминальниками. Стояли скрутні дев’яності, коли люди без перебільшення не мали що їсти, а тому кожна цукерка чи пасочка була за щастя. Поминальники тоді частенько навіть не сідали за столи – так, покладуть щось на могильну плиту, постоять, опустивши голови, та ідуть собі додому.
Згодом життя налагодилося – і "варварство" ожило, наче нікуди й не дівалося. А тоді кладовище закінчилося – тобто не саме кладовище, а земля під нові поховання. Вона уперлася у територію курорту "Очаків" та самотній п’ятиповерховий будинок, мешканці якого жартівливо казали про себе "у нас на кладовищі". Що поробиш – кількість мертвих невпинно зростає, і так чи йнак вони починають конкурувати із живими. Тоді під нові поховання виділили землю за містом, поблизу Бейкуша, і поступово посиденьки у посадці відійшли у небуття – адже тепер за день треба було відвідати два цвинтарі, бо новий одразу почав активно розширюватися за рахунок скорочення середньої тривалості життя.
Улянина бабуся "встигла" ще на старе кладовище, попід самий край, і з того часу Уляна стала складовою головного степового ритуалу – спочатку на могилку ходила разом із мамою, потім приїздила з Києва поїздом, маршруткою, попутними. Пропустила лише два роки, коли годувала малу – та й то мама казала, що уві сні приходила бабуся та запитувала, де онука та чому не поминає, як це годиться. Мертві, кажуть, є великими егоїстами. Втім, як і живі.
Спершу її дратувала публічність такого прояву скорботи. Здавалося, що люди виставляють перед усіма щось інтимне, своє, хизуються втратою чи то своєю праведністю. Іще коли зранку після похорону бабусі пішли на могилку снідати, не могла місця собі знайти – як це так, лише кілька днів тому бабуся була живою, лише вчора вона лежала холодна у труні і всі плакали, а сьогодні, на ще свіжий горбочок кладуть їжу? Це не вміщалося у її маленькій голові, але мама не вступала у дискусії, вона робила своє і, наче течія, затягувала за собою всіх навкруги. Уляна корилася, робила як треба, як годиться, а потім вже – як звикла, як заведено, і зрозуміла, що власне це і зветься традицією. І якщо давньогрецький мандрівник писав, що люди на цих землях зранку ідуть снідати на свіжі могили, а тепер, за дві тисячі років, вони роблять те саме, то це і є історія, це і є народ. Адже саме у цьому, а не у формі черепа чи кольорі волосся живе генетичний зв’язок.
І поступово вона полюбила ці подорожі через пів-України задля того, щоб посидіти з годинку біля фарбованої чорним огорожі при могилці з написом "Ліщинська Софія Петрівна. 1918-1999". Щоб налити чарочку колишнім колегам чи сусідам бабусі та вкотре почути, що вони іще пам’ятають, як Уляну малою возили у колясочці, хоч це, швидше за все, була брехня – адже усіх возять колись у колясочці, і навряд чи це так уже врізається у пам’ять. Вона не зустрічала тут своїх однокласників, які, певно, мали важливіші справи за вшанування предків, але віталася з їхніми матерями, звісно, якщо вони впізнавали її, скромну, непомітну і худеньку дівчинку, а потім жіночку – чи мало таких у місті?
У цьому було щось одвічне, щось від моря, що омиває ці землі вже тисячі років, щось від вітру, що овіває їх, від степу, який розлігся на три сторони, і від виноградників, які вкривають його до обрію. Іноді, сидячи отак біля надрізаної паски на столі, вона уявляла, що минула вже тисяча років – вперед чи назад, це не так важливо – а вітер, кволі акації та запах моря залишилися, а ще цвинтар, і люди на ньому, що поминають своїх предків. Колись, як розповідала сусідка, могилки не мали огорож, і столиків не мали, і тоді просто на горбочках розстеляли рушники та виставляли зверху закуски. І в цьому теж була своя правда.
Любила Уляна й дивитися у вікно автобуса, який по змозі швидко просувався розбитими чи доміру латаними дорогами, вдихати пахощі розквітлих абрикос та проводжати очима кладовища – прибрані та сухі там, де ще не поминали своїх, і розквітлі штучними квітками вінків там, де вже пом’янули, адже Радуниця у селах припадає на різні дні, залежно від того, як завів це місцевий піп.
Дивно, однак по смерті бабусі її начебто поєднало якоюсь невидимою ниткою зі світом мертвих, і цей світ перетворився на частину світу живих. Втім, можливо, це характерно для всіх жінок – адже саме на їхні плечі лягає обов’язок поминати та молитися, хоч би через те, що вони живуть довше за чоловіків, яких врешті й поминають.
Уляна якось спробувала поділитися цим відчуттям з колегою-галичанкою, але у відповідь наразилася на повне нерозуміння і навіть обурення: "Як це? Їсти на могилах? Пити на могилах? Це варварство!" Що ж, можливо і так. Не дарма в останні роки очаківський піп напосівся на парафіян з вимогою припинити язичницькі пиятики на честь померлих. Втім задля справедливості треба зауважити, що коли наші пра-пра-пращури випивали за своїх пращурів на їхніх могилах, ніяких попів ще не було. А звичаєве право часто має примат перед юридичним – це Уляна вивчала ще в університеті.
Цього разу все пройшло так само, як і завжди. Уляна ще в Києві купила барвистий, яскравий вінок, адже бабуся любила квіти та розмай кольорів. Мама дорогою бідкалася, що сусіди надто близько поставили огорожу, коли підховували свого батька, запитувала, чи не варто посунути й свою в інший бік, де була безіменна могилка, без парканчика і навіть без хреста, закинута й занедбана; розповідала, яку травичку посіяла цього року – одне слово, вела звичайні, належні до події розмови. Настуня, яку за звичкою взяли із собою, хоч не дитяча це справа – поминати, ішла тиха, мовчазна, немовби почала усвідомлювати сенс того, що відбувається.
Розклалися на столику, помили руки, пом’янули. Тоді мама взяла невеличку пасочку і поклала її на сусідню, безіменну могилку – як то робила завжди. Бо туди ніколи не приходили поминати, ані на Проводи, ані в роковини – та й як було довідатися про ті роковини, коли жодної таблички не було, лише горбочок злежалої жовтуватої глини. Мама завжди поминала невідомого сусіда чи то сусідку, а коли навіть і бур’яни проривала – а що ж, коли рідних не залишилося. Роботи не багато, а чиясь душа зрадіє.
Як ховали бабусю, мама одразу відміряла місце поруч, для себе – щоб доньці не треба було бігати на два цвинтарі. "Мамо!" – обурилася тоді Уляна, але згодом зрозуміла, що неминучого не обійти, тому краще до нього підготуватися.
Цю філософію люди осягають тільки з віком, коли вперше побачать край. Катька, київська подруга, розповідала, що її тітка точно так залишила собі місце поруч з могилою чоловіка, і плиту поставила одразу на двох – з одного боку портрет чоловіка, а з іншого порожнє місце. А тоді знову вийшла заміж, і от нещодавно, коли помер другий чоловік, залишила собі місце на цвинтарі поруч із ним. Тепер Катька сміялася, що тітка буде жити вічно, тому що, як Буриданів віслюк, ніколи не вирішить, де їй краще лежати – з першим чи другим чоловіком, а може іще й заміж вийде, є такі жінки, що постійно одружуються.
Підходили знайомі, підходили до знайомих – усе як завжди. Уляна не пила, бо вирішила того ж дня їхати на Київ. Поки зібралися, поки поквоктали, поки виїхали. І от нарешті приїхала. Без двох коліс попід Голованівськ".
