Мова ненависті та кохання

34.9т
"А глухонємая бабушка мне с пєчкі і говоріт: вот как далеко зашла ти, Дашєнька, в поісках своєго "я"!" (с) Вєнєдікт Єврофєєв   "С лєйкой і блокнотом, а то і с пулємьотом, пєрвимі вривалісь в города!" (с) "Пісенька про фронтового кореспондента"

Я дуже не хотів писати цей текст, і він дуже важко мені дався. Неприємно робити боляче людям, які по-людські тобі дорогі, з якими пов’язують сильні та яскраві спільні спогади, тим більше коли знаєш, що їм дійсно не байдуже написане, що вони це прочитають та переживатимуть. Але після публікації мого попереднього блога  Настя Станко зателефонувала мені, потім довго листувалась, і вимагала написати новий текст на цю ж тему, вже після того як я з перших рук почув та зрозумів її позицію. Тож цей текст для Тебе, Настю, сама попросила – і я чесно попереджав, що він знову Тобі не сподобається.

Мені здається, я тепер дійсно краще розумію Тебе і Твій вибір. Але від цього я не змінив думку про його хибність, помилковість та шкідливість для нашої з Тобою країни.

Ще я думав, що Ти також краще зрозуміла мою (та тих двох тисяч людей, які перепостили мій текст) позицію. Але вже після нашої розмови Ти написала на УкрПравді, яку прочитають на пару порядків більше людей, аніж мій блог, що проти Тебе йде організована згори кампанія травлі у виконанні платних блогерів. Буду вдячний Тобі, якщо розкажеш хто мене проплатив та куди мені зайти забрати гроші.

Ти може не повіриш, але деякі люди вміють любити, ненавидіти, жаліти, сердитись абсолютно безкоштовно. Такі люди інколи так само безкоштовно йдуть на війну захищати свою країну, і Ти три роки тому бачила це на власні очі, коли бувала у нас у "Айдарі". Ти хотіла, щоб я написав, що тоді, гарячим літом 14-го, ти була разом з нами та чесно висвітлювала те, що відбувалось у нас на фронті. Так, Настю, це абсолютна правда, Ти була разом з нами, була майже однією з нас, показувала мільйонам тиловиків те, що ми бачили на "передку", та описувала те, що ми там робили – і тому повір, мені було особливо боляче коли згодом Ти та Твої колеги почали розповідати про нашу війну зовсім іншою мовою. Я перестав дивитись "Громадське" після того, як ви почали вживати словосполучення "урядові війська".

Вибач, але на цьому та на Твоїй лекції про "подолання мови ненависті" для мене закінчились те "Громадське", яке було з нами на Майдані, і та Настя, яку я пам’ятаю і люблю за літо 14-го. Ви вже давно інші, інше і моє до вас ставлення. Не вперше і не в останнє – Руслан Коцаба, Олег Хавич та В’ячеслав Піховшек були зі мною разом в час "революції на граніті" 1990-го; Піховшек скурвився ще при Кучмі, а двоє інших пройшли також і Помаранчеву революцію (де іншим моїм товаришем, з яким ми разом вели колону "Пори" на штурм Банкової, був Владислав Каськів, майбутній "головний інвестиційний шахрай" Януковича), зрештою з Русланом ми востаннє були разом вже на нашому з Тобою Майдані. Люди міняються, ідеали та цінності залишаються, принаймні у таких як я, і автоматично міняється ставлення до людей, які цим цінностям зрадили. Так що нічого особистого, просто для мене ця війна ще не виграна та не закінчена, а отже все міряється простим мірилом – хто та що допомагає перемозі, та хто та що веде до поразки. Ви нажаль перейшли з першого у друге, і не так важить, це ваш свідомий вибір, чи ви щиро та наївно помиляєтесь, бажаючи добра – різниця є, але головним є кінцевий результат ваших дій.

Пам’ятаєш, після виходу мого тексту Ти запитувала мене, чи все у мене в порядку з головою? Я і тоді чесно відповів Тобі що ні, не в порядку, повторю це і тут. У нас дійсно не в порядку із головою – у нас в ній війна, і все оцінюється виключно через її призму. Це аномальний стан людської психіки, але війна сама по собі є аномальним станом, і доки вона не завершена годі вимагати від нас "норми" за стандартом мирного часу. Так, ми всі "на всю голову контужені", у нас навіть не пост-травма – наша психотравма ще триває, бо триває наша війна, і кожного дня до нашої травми додаються нові двохсоті. Наші двохсоті, Настю, наші брати та сестри, герої нашої війни за саме існування та незалежність нашої нації – а не абстрактних "урядових військ" у якійсь незрозумілій війні невідомо за що та за кого.

Наше суспільство ділиться на дві нерівних частини – тих, у кого через цю війну не в порядку з головою, бо нам це щодня болить та пече, і пектиме щонайменше до перемоги (та й потім дуже не одразу загоїться), і інших – тих, кому все це по фіг, хто досі вважає що там на Сході воюють "за Порошенка та Гройсмана", хто вважає що по повістці йдуть лише лохи та невдахи, а мудрі "відкошують", кому по фіг на нашу країну, аби ж їх особисто не торкнуло. У нас та у них зовсім різні потреби, зокрема принципово відмінні потреби в інформації та медійному продукті. Неможливо обслуговувати одночасно і нас і їх, треба вибрати свою аудиторію, та готувати відповідно до її смаку. І гіркий парадокс у тому, що Ти, Настю, ще недавно одна з нас, наразі готуєш продукт для "них" - хоч як я зрозумів з нашої з Тобою розмови абсолютно цього не усвідомлюєш. Неможливо подобатись обом аудиторіям одночасно, треба вибрати – і обслуговуючи "їх" ти цілком логічно отримала наше ставлення, яке так тебе образило та обурило.

Це не травля, Настю – ніхто з нас не перешкоджає Тобі робити те, що Ти вважаєш вірним, Тобі ніщо за це не загрожує. Ми просто висловлюємо Тобі своє ставлення, інформуємо Тебе: те, що Ти та колеги робите зараз, ви робите задля кого завгодно, але тільки не для нас, ми тепер не ваша аудиторія, і ви тепер не одні з нас, не наші. Чиї? А оце вже вам самим вирішувати. Я почув Тебе, Настю, почув Твій щирий голос, голос тої самої Насті з 2014 року. Голос людини, яка абсолютно переконана в правоті своєї справи, яку не купили, яка не скурвилась – але з усією цією щирістю та відданістю через нерозуміння деяких базових речей служить не нашій справі і не нашій країні. Може, тепер і Ти спробуєш переступити образу та почути мене. Зрештою, хіба це не та сама свобода думки та висловлювань, за яку ви нібито виступаєте? Чи ж направду ця свобода лише для вас, "обраних", всі ж інші мають лише мовчки споживати ваш продукт – бо інакше це "травля"?..

Ви вигадали собі карго-культ неіснуючих "журналістських стандартів", якийсь міфічний "стандарт БіБіСі", і з затятістю малограмотних неофітів намагаєтесь відповідати цьому стандарту. Розкрийте очі, "вчіть матчастину", зокрема світову історію та історію журналістики. Те, що ви звете "стандартом БіБіСі" - стандарт дуже специфічного вжитку, це стандарт висвітлення далеких чужих воєн для незадіяних в них громадян успішних, ситих та мирних західних країн.

Так можна і треба висвітлювати для європейської аудиторії війну хуту та тутсі у Руанді (хоча насправді і це під питанням, і далекий від нейтральності фільм "Готель Руанда" несе в собі незрівнянно більше правди про тодішню трагедію, аніж репортажі "згідно стандартів"). Коли іноземний журналіст називає нас "урядовими військами", йому це пробачається, а термін "українські війська" взагалі цілком норм – для чужинця це правильна позиція. Але ж ви претендуєте на те, що ви тут не чужинці, що це ваша країна та навіть ваша війна. Для такого випадку також є "стандарт БіБіСі" - це стандарт БіБіСі 1942 року, коли нацистські бомби сипались на Лондон, стандарт передач, сповнених гніву на агресора та гордості за своїх захисників.

Подивіться репортажі улюбленого вами БіБіСі тих часів, і ви зрозумієте, як треба висвітлювати СВОЮ війну, війну свого народу за право бути на карті світу – а саме це на кону в російсько-українській війні. І не треба казати, що ми живемо не в часи 2ї світової, що світ змінився і 21 століття якесь інше – Ти була з нами на фронті, і бачила, що там все так само як в 1942у, там під російськими "градами" немає місця для постмодерну та морального релятивізму. Там все є чорним і білим, є ми і є наші вороги. Виживуть та збудують майбутню країну "по своєму образу та подобі" також або ми, або вони, і тому кожний, кому не чужа ця країна, має зайняти місце або в одному строю, або у другому.

Настю, зрозумій - нам потрібна мова ненависті, бо лише вона в час війни є мовою кохання. Неможливо любити когось чи щось, і бути вільним від ненависті до того, що їм загрожує, що нищить їх, що заперечує саме їхнє існування. Коли те, що ти любиш, під загрозою – любов без ненависті не варта виїденого яйця, це не любов, а жалюгідне вовтуження імпотента. Наші вороги заперечують саме існування України та українців, заперечують наше право бути країною, на захоплених теренах фізично знищують все хоч трошечки українське, як власне вони чинили попередні три з половиною століття. Так само, до речі, вони чинять і з тими інтернаціональними цінностями свободи слова та думки, яким Ти вважаєш що віддано служиш.

Це не війна за контроль шматка території, це війна на виживання нашої нації та країни, і водночас війна двох несумісних та взаємовиключних світоглядів. Це така само війна, як друга світова, і не важить що фронт поки локалізований у двох областях на Сході України – для нас, українців, ця війна може і не велика, але однозначно Вітчизняна. Ми маємо право ненавидіти, більше того – це не лише право, це наш обов’язок, бо без цієї нашої ненависті приречене на смерть все те, що ми любимо. Ми змушені ненавидіти, і через цю ненависть виражати свою любов – бо ніяке її інше вираження в часі війни не має практичного сенсу.

Ця наша ненависть до ворога, яка насправді є любов, любов до свого та своїх, потребує свого висловлення, своєї мови, і саме цього ми чекаємо від НАШИХ журналістів. Нам не потрібний ваш уявний "стандарт БіБіСі", нам не потрібна ваша зверхність та підкреслена нейтральність – якщо я схочу подивитись на нашу війну "з висоти пташиного льоту" мені достатньо ввімкнути справжнє, а не каргокультове, БібіСі, та поцікавитись думкою неупереджених чужинців. Від СВОЇХ я чекаю іншого – підтримки в моїй війні, щирого поділяння наших емоцій, і саме їх трансляції у суспільство. Так, Настю – для українського журналіста це мають бути "наші війська", "наші герої", "наші захисники". І ворогів на війні саме знищують, ліквідовують тощо. Нам потрібно, щоб наші мас-медіа поділяли наш біль та скорботу по втратах, та зловтішались над втратами ворогів. Нам потрібно, щоб в тупі головешки завмерлої перед екранами пасивної біомаси, яка складає чималий шмат соціуму, щодня вбивали прості азбучні істини: що це ЇХНЯ країна, ЇХНЯ війна, що воюють не за Порошенка та Гройсмана, а саме ЗА НИХ. Що це ЇХНІ захисники та ЇХНІ вороги, і що своїх захисників треба любити, а ворогів – ненавидіти..

І навіть коли доведеться інколи піднімати незручні питання, наприклад про злочини наших бійців – навіть тоді слід казати про них як про злочини когось ІЗ НАШИХ, щоб навіть коли ми вимушені карати своїх, які перейшли межу, не забувати про масштабну лінійку та загальну картину світу – спершу межа між НАМИ та НИМИ, і лиш потім – проблеми з окремими із нас. Такою має бути НАША журналістика, цього ми хочемо від вас, такими ви докладетесь до нашої спільної перемоги. Не хочете? Уявний "стандарт" вам дорожчий за нас, за нашу країну та за перемогу? Ваше право, ми воюємо за вільну країну, де ніхто не зобов’язаний бути не таким як схоче. Але тоді не ображайтесь на наше ставлення.

Колись прийде час, і Твоя лекція про подолання мови ненависті набуде актуальності. Після нашої перемоги, після остаточного ствердження України, виникне необхідність якось співіснувати з тими, хто сьогодні був не на нашому боці, але все ж не схоче звалити до омріяної Гівнорашки та скористатись статусом "саатєчєствєнніка". Напевно, тоді багато з Твоїх думок та ідей стануть у пригоді (хоча навіть тоді наше лишиться нашим, а вороже – ворожим). Але до цього ще чималий шлях, шлях, на якому ми маємо перемогти значно сильнішого, хитрого та цинічного ворога. І на цьому довгому шляху ваш "стандарт" заважає, бо породжує у суспільстві невпевненість, розмиває межі добра та зла, свого та чужого, змішує чорно-білу картину війни у "п’ятдесят відтінків лайняно-коричневого".

На цьому шляху нам потрібна зброя перемоги, і частиною цієї зброї є мова ненависті. Нам потрібні союзники у боротьбі, а не "нейтральні" спостерігачі. Якби всі Твої глядачі, Настю, мали Твій або мій базовий світогляд та установки, то напевно я б погодився з Тобою щодо корисності неупередженої виваженої журналістики. Але ж Ти чудово знаєш, що це нажаль далеко не так – якби такі як Ти або я складали у соціумі більшість, ні Майдану ні цієї війни не було б, а Україна вже років п'ятнадцять була б у ЄС та у НАТО.

Натомість Твоя реальна аудиторія складається з дуже різних людей – від патріотів та інтелектуалів до людей з трьома класами освіти та постсовковою тирсою в головах. І якщо першим Ти і твій медіа-продукт просто непотрібні, то другим Ти замість прояснення картини світу та виховання українського світогляду лише посилюєш безлад у думках та збиваєш їх з пантелику, і в підсумку множиш ряди бидла, в куцих мізках якого якась абстрактна (не "своя"!) "українська армія" вбиває невідомо кого та за що, а то й взагалі "урядові війська" воюють за те, за що і мають воювати "урядові" - "за Пороха та Гройсмана". "Горе тим, хто спокусить малих сих" - це до Тебе, Настю, та до Твоїх колег по журналістському цехові.

І не сміши мене тим, що Ти дбаєш про сприйняття матеріалів тими, хто живе на окупованих або звільнених прифронтових теренах, і для кого українська армія не "наша", це словосполучення їх бачте може відвернути – так Ти мені це пояснювала, те саме потім повторила на УП. Ми з Тобою дорослі люди, і обидва знаємо східні терени не з чужих репортажів. Тож давай не дурити самих себе та один одного – ті, кого відштовхує словосполучення "наша армія", не стануть ближчими до нас та нашого світогляду, якщо під них прогинатись та потакати їхньому схибленому баченню.

Ці люди наскрізь отруєні "руцкоміром", і Ти не вилікуєш їх своїми "нейтральними" репортажами, для них ти все одно "бандерівка". У їхньому світогляді Ти все одно разом з нами, так що не варто втрачати нашу підтримку заради абсолютно міфічного "навернення нерозумних" - навпаки, ці нерозумні мають звикати до мови та понять країни та армії – переможця, і або приймати їх, або валити за парєбрік, Ти ж натомість створюєш їм умови комфортного існування без зміни світогляду та орієнтирів.

В кінці не можу оминути увагою найважче питання. Здається, я зрозумів Твій головний мотив, який завів Тебе так далеко від нашого літа 14-го. Ти дуже боїшся, що у запалі боротьби з ворогами ми самі станемо подібними на них. На мій превеликий жаль, зовсім без цього обійтися не можна – або ж слід прийняти концепт "нєпротівлєнія" і здати ворогові країну. Ми вимушені в часі війни стати трохи схожими на супротивника, інакше ми не зможемо ефективно від нього захиститись. В часі другої світової найдемократичніші Британія та Штати масово закривали пронацистські газети, та навіть без суду та слідства інтернували своїх місцевих наци. Зрілі соціуми визнали, що для збереження засад демократії, яка знаходилась під загрозою знищення, цілком прийнятною ціною є тимчасова добровільна відмова від невеликої частини цієї демократії – і так перемогли.

Але десь дійсно проходить та межа, за якою схожість лицаря із драконом стає настільки значною, що саме драконоборство втрачає свою ціль та шляхетність, бо різниця між сторонами зникає. Добре, що Ти пам’ятаєш про цю небезпеку, і нагадуєш всім нам про неї – бо вона, ця небезпека, насправді невигадана, і виступи офіційних речників штабу АТО часто-густо гідні Рашка-ТВ. Шкода, що Ти абсолютизувала саме цю небезпеку, і захопившись забула про другу сторону проблеми – про власне досі не завершений бій з драконом, і щонайменше таку само реальну загрозу його перемоги. Перемоги базованої на тирсі в голові "посполитих", яким медіа надто старанно довбуть в мізки про "релятивізм", "загрозу демонізації ворога", "що і у нас не всі ангели" тощо. В разі перемоги Росії весь цей релятивізм одразу закінчиться, і замість поки що гіпотетичної загрози можливого переродження лицаря у дракона буде все конкретне та матеріальне, як Лєфортово.

Ти боїшся "постправди", і цілком вірно кажеш, що брехнею брехню не здолати. Тут Ти абсолютно права – але ж ніхто не пропонує Тобі брехати! Ніхто при пам’яті не пропонує вигадувати "розіп’ятих хлопчиків", неіснуючі перемоги та розповідати казки в стилі "як герой – нацгвардієць роту москалів банним віником розігнав". Є точні, перевірені факти, і триматися їх – святий обов’язок журналіста. На мою думку, саме тут межа між нами та ними, між правдою та "постправдою".

Але одні й ті самі факти можна викласти різною мовою. І той і той виклади будуть правдивими, але наслідки для споживачів медіа-продукту будуть різні. Мовою байдужості денне зведення звучатиме так: "За день в зоні проведення АТО загинуло 2 та поранено 4 військовослужбовців української армії, за цей же час втрати протилежної сторони склали також 2 загиблих та 4 полонених". Мовою лукавства та прихованої ворожої агітації це ж зведення звучатиме інакше: "За день на лінії зіткнення сторін урядові війська втратили 2 солдатів загиблими та 4 пораненими, втрати 2 корпусу невизнаної ДНР також склали 2 загиблих, 4 бійців потрапили в полон до урядових військ".

Нашою мовою, мовою любові до України та ненависті до її ворогів, цей самий день буде описаний дещо інакше, наприклад отак: "Черговий день українсько-російської визвольної війни. Сьогодні двоє наших бійців загинуло у бою з окупантами неподалік Авдіївської промзони. Тіла героїв після коротких проводів на позиціях №-ської бригади відправлять до рідних для належного поховання. Один з хлопців народився у Золочеві, мав 28 років, з перших днів російської інтервенції пішов захищати Батьківщину спершу в рядах добровольців ДУК, потім як контрактник ВДВ.

Другий був родом з Полтавщини, прожив 42 роки, мобілізований у 2015, замість демобілізації підписав контракт до кінця особливого періоду; вдома у героя залишилось двоє дітей. В цей самий день розвідка М-ської бригади заманила у засідку неподалік села Шахтарівка та знищила диверсійно-розвідувальну групу так званого "2-корпусу ДНР". Двоє окупантів ліквідовано, четверо здалися у полон. Як і слід було очікувати, командир групи та двоє бійців виявилися громадянами Росії, кадрові військові, яких наші бійці ще з 14-го року звуть "відпускниками", бо формально вони виїхали зі своїх військових частин "в увальнітєльную". Решта – колаборанти з числа місцевих покидьків, які ще з весни – літа 2014 прислужували російським окупаційним силам". Отак звучить НАША правда цієї війни, і саме такого ми чекаємо від НАШОЇ преси.

Так, ми знаємо, що там, по той бік, також люди. Але ці люди схибили, і воюють проти нас – а отже, їх слід зупинити та знешкодити. Їхню загибель будуть по-людяному оспівувати десь там, по той бік, у нас же їх "знищують" та "ліквідовують", і це нормальна мова війни. Більше того: цьому знищенню та ліквідації не лише не соромно, а просто потрібно радіти – не тому, що ми тримали на них зло, а тому що кожний вбитий їхній це збережений НАШ, і не можна не радіти збереженню життів наших товаришів та побратимів.

Так, Настю, це асиметрично та неполіткоректно – але війна вся неполіткоректна, в ній люблять та бережуть своїх, оплакують їхню загибель і радіють їхньому порятунку, ненавидять тих, хто вбиває наших, та тішаться з ворожої смерті. Це – світ війни, і ми хочемо щоб цей світ не лишався травматичним переживанням тих небагатьох, хто наразі там, на "нулі", допоки інші 40 мільйонів спокійно та розслаблено дивляться Твої виважено-нейтральні новини. Ми хочемо, щоб цей наш світ, світ нашої визвольної війни, з кожним випуском новин входив до кожної тилової домівки, входив повноцінно, разом з усіма нашими емоціями, з нашим горем від втрат та радістю перемог.

Ми хочемо, щоб ця війна торкнулась кожного українця, щоб він не міг як сьогодні – місяцями не згадувати про неї чи сприймати новини з фронту як прогнози погоди. Ми хочемо, щоб кожний, хоч трохи здатний мислити чи переживати, відчув що війна йде заради нього, а не за Порошенка чи Гройсмана, і нам потрібні журналісти, здатні донести цей простий меседж.

Правда війни має безліч обличь та відтінків. Є один рівень правди, на якому ми дуже схожі з нашими ворогами – і ми і вони належимо до виду Гомо сапієнс, маємо дві руки та ноги та одну голову. І ми і вони вдягнені в схожі уніформи, однаково озброєні. І ми і вони сидимо у окопах, вбиваємо інших людей, та помираємо самі – абсолютно однаково беззахисні перед міною та снарядом, з однаковими конвульсіями при таких само пораненнях. Ми однаково спиваємось від окопної нудьги, і у нас і у них не всі і не завжди дружать з законом, у нас і у них тупувате командування, та за спиною купа тилових прифронтових крадіїв. І нас і їх хтось чекає вдома, і страждатиме якщо не повернемось.

Можна обмежитись цією правдою, показати її у всіх подробицях, і гордо вважати себе журналістом-гуманістом. А можна за зовнішньою схожістю побачити принципову різницю – різницю в тому, за що та за кого ми з ними помираємо, які світи ми та вони збудуємо у випадку перемоги. І нам потрібна журналістика, яка щодня нагадуватиме про цю різницю, і не даватиме тиловим розгубленим обивателям забути про це – бо наступними логічними кроками після такого забуття є втрата волі до перемоги, капітуляція та втрата країни. Ви ж натомість навпаки, всіляко цю різницю стираєте та замовчуєте, помилково вважаючи гуманізмом та неупередженістю поверхове захоплення зовнішньою схожістю сторін, неминучою на всякій війні. Тим самим ви роззброюєте нас, і зменшуєте суспільну підтримку оборонців країни – підтримку, і так не надто значну як на 40 мільйонів населення.

А ще знаєш, коли тебе щодня можуть вбити, дуже хочеться щоб СВОЇ, кого ти захищаєш, тебе любили, і ненавиділи твоїх ворогів. Так трохи легше помирати, аніж коли на твою смерть дивляться "неупередженно", як на спортивний двобій, і тебе та твоїх ворогів розглядають однаковим поглядом крізь призму "стандартів БіБіСі". Власне ця любов та ненависть якраз і відрізняє своїх від сторонніх.

Слово, Настю, найпотужніша зброя, і кому як не Тобі, журналістові, знати це. В цій гібридній війні ця зброя важить ще більше, аніж будь-коли раніше. Нам не потрібні поруч із нами "озброєні нейтрали", нам потрібні ті, хто словом воює за те саме, за що наші ненавчені премудростям журналістики хлопці воюють залізом та кров’ю. Займи місце у нашому строю, як займала у 14-му, знову стань нашою посестрою – або відійди вбік, грайся міфічними "стандартми БіБіСі", обслуговуй тих, кому ця війна не своя, та не нарікай на нашу зневагу. Маєш вибір – як і кожний з нас в житті.

Читайте все новости по теме "АТО на Донбасі" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги

Последние новости