Блог
"Поле боя не для подполковников": о врачах в тыловой армии и советских методах лжи
Иллюстративное фото. Медики в ВСУ.
Источник: ГПСУ
Больная "медицинская система"
Некоторое время назад моя воинская часть находилась на этапе формирования, и к нам присылали все больше солдат. Часто другие воинские части передавали нам тех военнослужащих, которые им по какой-то причине не нравились.
Далее текст на языке оригинала.
Деякі військовослужбовці скаржились на те, що мали небезпечні інфекції, певні з тих інфекцій могли легко передаватись через повітря.
Одного дня до нас прибули лаборанти з центру контролю захворювань. І прибули вони до нас із швидкими тестами. Невдовзі стало зрозуміло, що серед військових є значна частина інфікованих. Їх потрібно було дообстежувати, деяких ізолювати, деяким критично потрібно було по-швидше отримати лікування. На щастя, цивільні лікарні зробили для нас все можливе і добились для нас без черг і безоплатно дорогих обстежень. Для дозволу на деякі обстеження довелось писати звернення від імені командира частини.
У новостворені бригади часто відряджають "спеціалістів" для допомоги. Так і нам відрядили пана підполковника Комара. Напочатку він ставився досить прихильно до мене, але після ситуації з виявленими хворими, все кардинально змінилось. Він почав кричати на мене і вимагати, щоб я нікому нічого не повідомляв, що це він тут головний, бо він з оперативного командування "Північ" і я маю виконувати його накази, а не накази свого командування частини. Не одразу до мене дійшло. Мені знадобилося кілька тижнів цього цькування, щоб зрозуміти, що пан Комар мав завдання зменшити кількість захворювань (це чудово, бо я теж бажав зменшити кількість захворювань), але десь в процесі доростання до підполковника він був вражений вірусом радянського союзу. В його логіці найкращим методом зменшення захворювань було: "не повідомляти", "не доповідати", "не показувати", звітувати, що все добре, ми всі здорові, "у нас всі придатні". Так наче брехливі звіти принесуть результат…
Ситуація стала геть критичною, оскільки він вимагав не доповідати навіть моїм безпосереднім керівникам. А я не міг отримати дозвіл на обстеження, якщо не повідомлю своїх командирів про таку потребу. Коло замкнулось. Я або доповідаю і обстежую солдат, але вступаю в конфлікт з паном Комаром, або ігнорую накази пана Комара і роблю свою роботу.
На допомогу мені прийшло командування. Після однієї наради, на якій пан Комар не підбирав слів, щоб виразити незадоволення мною перед командуванням, командир сказав мені, що я можу писати рапорт і він підтримає мене у зверненні на оперативне командування "Північ". На моє величезне здивування, генерали в оперативному командуванні відреагували досить швидко і підтримали моє прохання, тому відкомандирували підполковника Комара з нашої військової частини.
На заміну йому прислали іншого підполковника. В перший день він прийшов саме до нашого табору, перефотографував всі туалети (в лісі це виглядає як просто глибока яма, обнесена целофаном), сказав, що це джерело антисанітарії і наказав нам прибрати в туалетах і розвісити по лісі клейкі стрічки від мух. По лісі, "Карл"! Клейкі стрічки від мух… Далі досить прискіпливо перечитав всю мою документацію і чіплявся навіть до почерку і розділових знаків. Я одразу запитав у своєї сестри, чи це прискіпливе упереджене відношення? Але відповідь дав комбат: "Це помста за Комара".
Мені не одразу вірилось, але доказ прийшов практично одразу. Справа в тому, що наша військова частина формувалась на базі іншої. Я ніколи з таким не мав діло. Виявляється, що в такому разі, щоб замовити будь-які ліки – потрібно попросити материнську частину, щоб вона замовила. Але материнській більше нічого не потрібно і брати на себе ліки, щоб передати нам, материнська частина не хотіла. Єдиний вихід, щоб мати чим лікувати своїх солдат – було попросити у волонтерів. На превелике щастя, відгукнулось багато волонтерів і надіслали нам ліки. Найбільшу допомогу прислала нам волонтерська спілка Закарпаття. Вони надіслали на військову частину 150 кілограм медикаментів. Оскільки ліків було досить багато, то накладна прийшла саме на 150 кілограм. Це одразу обурило нового "помічника" по медичним питанням від ОК Північ і він одразу накинувся на мене, що так ліки не передають, мають бути накладні поштучно, там де буде прописана кожна таблетка. "Помічник" вимагав повернути ліки волонтерам і отримати потім знову по накладним поштучно. Далі висміював мене і говорив: "Що обуло б, якби вам 150 тон танків передали?", я відповідав: "в такому разі я прописав би, що отримав 150 тон танків, і це в свою чергу становить 3 танки Абрамс і облікував би їх, як 3 танки, але точно не повертав би танки назад, допоки в моїй країні триває війна. Те ж саме можна зробити з ліками". Але йому було байдуже. Згодом "помічник" навіть прийшов у мій мед. пункт роздивився усі ліки і сказав, що оскільки у мене жодної накладної, а всі ліки волонтерські., то він забороняє мені їх видавати хворим солдатам, а наказує повернути волонтерам і отримати вже з накладними…
Роман Замрий.
Источник: Фейсбук Романа Замрия
Це був справжній жах, але підполковник добився своєї цілі. Радянська система почала показувати, що геноцидними методами може добитися результату. Адже завданням "помічників" було зменшити кількість захворювань в підрозділі. Нормальним способом – методом лікування – було довго і для них не цікаво. Поки в Комара не вийшло примусити мене писати брехню, що хворих немає. У нового "помічника" вийшло. Навіщо звертатись в мед. пункт, коли там вас не полікують? Без ліків звернень ставало дедалі менше. До приїзду "помічника" за одну добу бувало 35-40 звернень від солдат. Тепер за добу звернень було менше п’яти. Це дуже пригнічувало мене. Я часто запитував, чи ці "помічники" коли-небудь були на полі бою. І отримував відповідь, що вони на своєму місці дуже потрібні і поле бою не для підполковників. А як же вони дослужились до підполковників, не бачивши жодного разу поля бою? Відповіді не було. Я очікував, коли ж нас відправлять в сектор, щоб такі помічники, як п’явки повідпадали…
Через кілька тижнів ми таки заїхали в сектор. Автомобіль, виданий на мій підрозділ вийшов з ладу. На той момент у мене був лиш один волонтерський автомобіль. Саме ним я почав їздити і прокладати шляхи евакуації. Одного дня, повертаючись з того села, де мали зайняти позиції наші війська, я виїхав на територію, де був зв’язок і отримав повідомлення від мого начальника по медичній службі. Зі мною хотіли побачитися "великі керівники". Мені наказали зупинитись і зачекати. Через 20 хвилин з того ж боку (зі сторони лінії розмежування) під’їхав автомобіль. З нього вийшов мій друг, з яким ми навчались у 2015 році в військово-медичній академії – Ігор. Він тепер керував медициною цілого угрупування військ. Поки ми обійнялись, з машини вийшов його помічник – Костянтин, з яким ми разом у 2015 році воювали на Світлодарській дузі. Після короткої розмови вони запитали:
– Що тобі потрібно, щоб робити свою роботу ефективно?
Я не соромлячись відповів:
– Автомобіль з ребом з гарною прохідністю по болотам; чуйку; старлінк; медичні рюкзаки для моїх польових медиків…
Ігор повернувся до мого безпосереднього керівника по медицині і сказав зробити перерозподіл, щоб завтра у мене був "Богдан" з ребом, Костянтин сказав, що через кілька годин дістане мені "Чуйку". Ігор в цей час поліз у багажник свого авто і дістав звідти медичний рюкзак, напакований засобами тактичної медицини, при цьому сказав, що поки дає один (бо в багажнику був лиш один), але найближчим часом дістане стільки, скільки мені потрібно. Разом вони заявили, що спробують через командування вирішити питання старлінків для мене.
Це був дуже різкий перепад. Я наче з кінця сорокових років, де й досі воюють радянськими методами брехливих доповідей і не цінують людей, – потрапив в новітню армію, де про мене дбали і давали всі необхідні ресурси для ефективної війни. Не зрозумілим для мене залишилось лиш те, чому існує така прірва в Україні між тиловими і фронтовими командирами. І навіщо взагалі існують в Україні такі тилові структури?
Коротка розмова, близько 30 хвилин, з якої я вийшов значно більш готовим виконувати бойові завдання. Я відчув себе знову як удома. Я був серед друзів. Вони навіть не уявляли, наскільки вчасно прийшли до мене з допомогою. Перший трьохсотий у моєму підрозділі був вже наступного дня,
але про це далі…
Важно: мнение редакции может отличаться от мнения автора. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Подробнее о редакционной политике OBOZ.UA – по ссылке...
Читайте нас в Telegram и Viber или скачайте приложение